– Ти серйозно? – Ганна завмерла на сходовому майданчику. – Знову звідти?
Микола вийшов із квартири Світлани з пакетом підгузків у руці. Сорочка м'ята. Обличчя втомлене.
– Дай пройти.
– "Дай пройти"? Я тебе два тижні тому з дому виставила, а ти навіть не в брата, ти в неї стирчиш?
Двері прочинилися. Світлана визирнула з дитиною на руках.
– Не кричіть у під'їзді. Малого тільки вклала.
Ганна гірко всміхнулась.
– Малого. Ну звісно. Уже й "малого".
– Ганно, досить, – тихо сказав Микола.
– Ні, не досить. Ти мені брехав у вічі. Про крани. Про машинку. Про піцу. Про "телевізор". Тепер ще й дитина.
Світлана притисла дитину ближче.
– Це не те, що ви собі придумали.
– О, цю фразу залиш собі. Її завжди кажуть ті, кого ловлять.
На сходи вийшла тітка Зоя з п'ятого поверху з пакетами.
– Що тут знов?
Ганна навіть не глянула на неї.
– Скажи при всіх, Миколо. Хто ти тут? Сантехнік? Нянька? Чи просто дуже "чуйний" чоловік до самотніх жінок?
Микола стиснув щелепу.
– Я допомагаю.
– Щодня?
– Так.
– Потай від дружини?
– Бо ти б не зрозуміла.
– Ага. Тобто винна я.
Світлана різко сказала:
– А ви б зрозуміли? Ви свого чоловіка до магазину за хлібом із допитом відпускали.
Ганна повернулась до неї.
– Перепрошую?
– Те й кажу. Він не від вас тікав. Він від вашого контролю мовчав.
– Світлано, замовкни, – кинув Микола.
– Ні, хай чує. Я не коханка. Я людина, якій реально треба було допомогти.
– І чомусь саме мій чоловік став твоїм рятівником, – відрізала Ганна. – У дворі інших чоловіків нема?
Світлана пирхнула.
– Інші не бігають на перший писк. Ваш бігає. Це вже питання не до мене.
Тітка Зоя піджала губи.
– От і правда вилізла.
Микола різко повернувся до неї:
– А ви взагалі не лізьте.
Дитина заплакала. Світлана почала заколисувати її, але не йшла.
Ганна дивилась на підгузки в його руці.
– То ти їй і гроші носиш?
Мовчання.
– Носиш? – підвищила голос Ганна.
– І що? – кинув Микола. – У неї дитина.
– А в мене хто? Чужа людина? Я твоя дружина.
– Дружина, яка перетворила дім на прохідну зону допиту.
– А ти перетворив шлюб на цирк із легендами.
Світлана холодно сказала:
– Якби вам було до нього діло, ви б помітили, що він додому не хоче не через мене.
Ганна ступила до неї.
– Ти зараз мене ще й винною зробиш?
– А хіба ні? – Світлана підняла очі. – Жінкам подобається бути "законними", поки хтось інший робить брудну роботу. Ночами не спить, підмиває, бігає в аптеку. А потім законна дружина приходить і кричить, що її принизили.
Тітка Зоя тихо охнула.
Ганна зблідла.
– Брудну роботу? Тобто ти чудово знала, що він одружений, і тобі було зручно.
– А йому було зручно прийти, – відрубала Світлана. – Не я його тягнула.
Микола вдарив пакетом об стіну.
– Досить!
У під'їзд визирнув хлопець із другого поверху, потім ще одна сусідка.
Ганна вже не стримувалась:
– Добре. Скажи прямо. Чия це дитина?
Світлана стиснула губи.
Микола відвів погляд.
І цього вистачило.
– Та ну, серйозно… – тітка Зоя перехрестилась.
– Подивись на мене, – тихо сказала Ганна. – Подивись і збреши ще раз.
– Я не зобов'язаний влаштовувати тобі шоу для під'їзду, – сказав Микола.
– А мені ти шоу влаштував удома.
Світлана раптом усміхнулась – втомлено, зло.
– Найсмішніше, що зараз усі засудять мене. Бо я "розлучена з дитиною". А він що? "Заплутався". Ви завжди чоловікам залишаєте шлях назад.
– Не смій робити з себе жертву, – рявкнула Ганна. – Ти чудово знала, куди лізеш.
– А ви чудово знали, з ким живете, – відказала Світлана. – Просто поки він приносив зарплату й вечеряв удома, вас усе влаштовувало.
Микола різко сказав:
– Годі. Так, я допомагав не просто так.
Під'їзд стих.
Ганна кілька секунд просто дивилась.
– Не просто так… Це як?
Він провів долонею по обличчю.
– Бо це мій син.
Дитина знову заплакала. Тітка Зоя сіла на сходинку.
Ганна тихо перепитала:
– Син?
– Так.
– Скільки?
– Вісім місяців.
– Вісім… – вона засміялась, коротко, страшно. – Тобто коли ми з тобою їздили до моєї мами й ти цілував мене на кухні, в тебе вже був син?
– Я хотів сказати.
– Коли? Коли він піде в школу?
Світлана глухо сказала:
– Він хотів брати участь у житті дитини. Це нормально.
Ганна повернулась до неї.
– Нормально? Спати зі мною і бігати до вас із підгузками – нормально?
Світлана теж підвищила голос:
– А що він мав зробити? Кинути сина, щоб вам було морально чисто?
– Не треба ховатись за дитиною, – відрізала Ганна. – Егоїзм не стає шляхетністю тільки тому, що на ньому памперс.
Микола подивився на неї прямо.
– А правда така: ти б пробачила зраду, якби дитини не було. Тебе не секс зламав. Тебе зламало, що тепер не ти головна.
Запала така тиша, що чути було, як гуде лампа.
Ганна підійшла впритул і вдарила його по щоці.
Тітка Зоя схопилась:
– Ганно!
– Ні, хай. – Микола не відвів очей. – Хай хоч раз зробить щось, крім скандалу.
– Ти зараз ще й мене принижуєш? – у Ганни затремтіли руки.
– Я кажу правду.
– Частина правди, – різко кинула Світлана. – Скажи й іншу. Що ти не "брав участь". Ти з'явився, коли дитині було пів року. До того тобі дуже заважав "шлюб".
Микола повільно повернувся до неї.
– Замовкни.
– Чого? Незручно? – її голос став крижаний. – Перед дружиною герой, перед під'їздом батько року, а перші шість місяців я одна тягнула все сама. І коли в малого була температура, ти писав: "Не можу, Ганна вдома".
Ганна перевела погляд з одного на іншу.
– Тобто ти нещасна мати-одиначка, яку він кинув. Але коли він повернувся – ти пустила.
– Бо це батько дитини.
– Бо так зручно, – відрубала Ганна. – І тобі, і йому. Один хоче бути хорошим для всіх. Друга – щоб хтось носив підгузки й гроші. А винна, звісно, я. Бо "не зрозуміла".
Світлана зблідла.
– Ви навіть зараз думаєте тільки про себе.
– А ти? – Ганна засміялась. – Ти народила від одруженого й тепер читаєш мені лекції про мораль?
Микола втомлено сказав:
– Досить. Я переїду.
Ганна подивилась на нього.
– До брата?
Він мовчав.
Світлана теж мовчала.
Ганна кивнула, ніби все стало на місце.
– Звісно.
Вона дістала ключі, поклала Миколі в долоню, потім забрала назад.
– Ні. Свої ти мені лишиш. У квартиру зайдеш один раз – по речі. Коли мене не буде.
– Ганно…
– І не смій робити з себе порядного батька за мій рахунок.
Дитина захлипувалась. Світлана нервово гойдала її.
Микола тихо сказав:
– Я платитиму і тобі, і йому.
Ганна підняла очі.
– О, ні. Мені не треба аліменти від чоловіка, який тренувався на чужій сім'ї.
Тітка Зоя прошепотіла:
– Господи…
Ганна розвернулась, спустилась на кілька сходинок, зупинилась і, не обертаючись, сказала:
– До речі, Миколо. Завтра моя мама приїжджає. Я їй двері свідомо не відчинятиму. Поясниш їй сам, чому в неї тепер два онуки – і жодного вибачення.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
