– Ти серйозно? – Ганна завмерла на сходовому майданчику. – Знову звідти? Микола вийшов із квартири Світлани з пакетом підгузків у руці. Сорочка м’ята. Обличчя втомлене.

– Ти серйозно? – Ганна завмерла на сходовому майданчику. – Знову звідти?

Микола вийшов із квартири Світлани з пакетом підгузків у руці. Сорочка м'ята. Обличчя втомлене.

– Дай пройти.

– "Дай пройти"? Я тебе два тижні тому з дому виставила, а ти навіть не в брата, ти в неї стирчиш?

Двері прочинилися. Світлана визирнула з дитиною на руках.

– Не кричіть у під'їзді. Малого тільки вклала.

Ганна гірко всміхнулась.

– Малого. Ну звісно. Уже й "малого".

– Ганно, досить, – тихо сказав Микола.

– Ні, не досить. Ти мені брехав у вічі. Про крани. Про машинку. Про піцу. Про "телевізор". Тепер ще й дитина.

Світлана притисла дитину ближче.

– Це не те, що ви собі придумали.

– О, цю фразу залиш собі. Її завжди кажуть ті, кого ловлять.

На сходи вийшла тітка Зоя з п'ятого поверху з пакетами.

– Що тут знов?

Ганна навіть не глянула на неї.

– Скажи при всіх, Миколо. Хто ти тут? Сантехнік? Нянька? Чи просто дуже "чуйний" чоловік до самотніх жінок?

Микола стиснув щелепу.

– Я допомагаю.

– Щодня?

– Так.

– Потай від дружини?

– Бо ти б не зрозуміла.

– Ага. Тобто винна я.

Світлана різко сказала:

– А ви б зрозуміли? Ви свого чоловіка до магазину за хлібом із допитом відпускали.

Ганна повернулась до неї.

– Перепрошую?

– Те й кажу. Він не від вас тікав. Він від вашого контролю мовчав.

– Світлано, замовкни, – кинув Микола.

– Ні, хай чує. Я не коханка. Я людина, якій реально треба було допомогти.

– І чомусь саме мій чоловік став твоїм рятівником, – відрізала Ганна. – У дворі інших чоловіків нема?

Світлана пирхнула.

– Інші не бігають на перший писк. Ваш бігає. Це вже питання не до мене.

Тітка Зоя піджала губи.

– От і правда вилізла.

Микола різко повернувся до неї:

– А ви взагалі не лізьте.

Дитина заплакала. Світлана почала заколисувати її, але не йшла.

Ганна дивилась на підгузки в його руці.

– То ти їй і гроші носиш?

Мовчання.

– Носиш? – підвищила голос Ганна.

– І що? – кинув Микола. – У неї дитина.

– А в мене хто? Чужа людина? Я твоя дружина.

– Дружина, яка перетворила дім на прохідну зону допиту.

– А ти перетворив шлюб на цирк із легендами.

Світлана холодно сказала:

– Якби вам було до нього діло, ви б помітили, що він додому не хоче не через мене.

Ганна ступила до неї.

– Ти зараз мене ще й винною зробиш?

– А хіба ні? – Світлана підняла очі. – Жінкам подобається бути "законними", поки хтось інший робить брудну роботу. Ночами не спить, підмиває, бігає в аптеку. А потім законна дружина приходить і кричить, що її принизили.

Тітка Зоя тихо охнула.

Ганна зблідла.

– Брудну роботу? Тобто ти чудово знала, що він одружений, і тобі було зручно.

– А йому було зручно прийти, – відрубала Світлана. – Не я його тягнула.

Микола вдарив пакетом об стіну.

– Досить!

У під'їзд визирнув хлопець із другого поверху, потім ще одна сусідка.

Ганна вже не стримувалась:

– Добре. Скажи прямо. Чия це дитина?

Світлана стиснула губи.

Микола відвів погляд.

І цього вистачило.

– Та ну, серйозно… – тітка Зоя перехрестилась.

– Подивись на мене, – тихо сказала Ганна. – Подивись і збреши ще раз.

– Я не зобов'язаний влаштовувати тобі шоу для під'їзду, – сказав Микола.

– А мені ти шоу влаштував удома.

Світлана раптом усміхнулась – втомлено, зло.

– Найсмішніше, що зараз усі засудять мене. Бо я "розлучена з дитиною". А він що? "Заплутався". Ви завжди чоловікам залишаєте шлях назад.

– Не смій робити з себе жертву, – рявкнула Ганна. – Ти чудово знала, куди лізеш.

– А ви чудово знали, з ким живете, – відказала Світлана. – Просто поки він приносив зарплату й вечеряв удома, вас усе влаштовувало.

Микола різко сказав:

– Годі. Так, я допомагав не просто так.

Під'їзд стих.

Ганна кілька секунд просто дивилась.

– Не просто так… Це як?

Він провів долонею по обличчю.

– Бо це мій син.

Дитина знову заплакала. Тітка Зоя сіла на сходинку.

Ганна тихо перепитала:

– Син?

– Так.

– Скільки?

– Вісім місяців.

– Вісім… – вона засміялась, коротко, страшно. – Тобто коли ми з тобою їздили до моєї мами й ти цілував мене на кухні, в тебе вже був син?

– Я хотів сказати.

– Коли? Коли він піде в школу?

Світлана глухо сказала:

– Він хотів брати участь у житті дитини. Це нормально.

Ганна повернулась до неї.

– Нормально? Спати зі мною і бігати до вас із підгузками – нормально?

Світлана теж підвищила голос:

– А що він мав зробити? Кинути сина, щоб вам було морально чисто?

– Не треба ховатись за дитиною, – відрізала Ганна. – Егоїзм не стає шляхетністю тільки тому, що на ньому памперс.

Микола подивився на неї прямо.

– А правда така: ти б пробачила зраду, якби дитини не було. Тебе не секс зламав. Тебе зламало, що тепер не ти головна.

Запала така тиша, що чути було, як гуде лампа.

Ганна підійшла впритул і вдарила його по щоці.

Тітка Зоя схопилась:

– Ганно!

– Ні, хай. – Микола не відвів очей. – Хай хоч раз зробить щось, крім скандалу.

– Ти зараз ще й мене принижуєш? – у Ганни затремтіли руки.

– Я кажу правду.

– Частина правди, – різко кинула Світлана. – Скажи й іншу. Що ти не "брав участь". Ти з'явився, коли дитині було пів року. До того тобі дуже заважав "шлюб".

Микола повільно повернувся до неї.

– Замовкни.

– Чого? Незручно? – її голос став крижаний. – Перед дружиною герой, перед під'їздом батько року, а перші шість місяців я одна тягнула все сама. І коли в малого була температура, ти писав: "Не можу, Ганна вдома".

Ганна перевела погляд з одного на іншу.

– Тобто ти нещасна мати-одиначка, яку він кинув. Але коли він повернувся – ти пустила.

– Бо це батько дитини.

– Бо так зручно, – відрубала Ганна. – І тобі, і йому. Один хоче бути хорошим для всіх. Друга – щоб хтось носив підгузки й гроші. А винна, звісно, я. Бо "не зрозуміла".

Світлана зблідла.

– Ви навіть зараз думаєте тільки про себе.

– А ти? – Ганна засміялась. – Ти народила від одруженого й тепер читаєш мені лекції про мораль?

Микола втомлено сказав:

– Досить. Я переїду.

Ганна подивилась на нього.

– До брата?

Він мовчав.

Світлана теж мовчала.

Ганна кивнула, ніби все стало на місце.

– Звісно.

Вона дістала ключі, поклала Миколі в долоню, потім забрала назад.

– Ні. Свої ти мені лишиш. У квартиру зайдеш один раз – по речі. Коли мене не буде.

– Ганно…

– І не смій робити з себе порядного батька за мій рахунок.

Дитина захлипувалась. Світлана нервово гойдала її.

Микола тихо сказав:

– Я платитиму і тобі, і йому.

Ганна підняла очі.

– О, ні. Мені не треба аліменти від чоловіка, який тренувався на чужій сім'ї.

Тітка Зоя прошепотіла:

– Господи…

Ганна розвернулась, спустилась на кілька сходинок, зупинилась і, не обертаючись, сказала:

– До речі, Миколо. Завтра моя мама приїжджає. Я їй двері свідомо не відчинятиму. Поясниш їй сам, чому в неї тепер два онуки – і жодного вибачення.

Valera

Популярне