– Я не шльондра, мамо. Я просто не хочу, як ти.
– Ага. То ти в нас тепер "по-розумному" будеш дитину робити? Без чоловіка, зате з гордістю?
Наталя мовчки допрасувала поділ сукні.
– Ти хоч раз була щаслива? – спитала вона.
Дарина стиснула губи.
– Я хоч раз була заміжня.
– І що, допомогло?
Дарина грюкнула чашкою об стіл.
– Зате ти сидиш у двадцять сім і перебираєш, ніби тебе тут олігархи в чергу вишикувалися.
– Я не перебираю. Я не хочу п'яницю.
– А нормальних усіх давно забрали.
– От і я про це.
– Ні, ти не про це. Ти хочеш усе готове: щоб одразу "справжній", одразу ніжний, одразу з квартирою, і щоб ще чужого болю не мав. Так не буває.
Наталя підняла очі:
– Краще сама, ніж аби з ким.
Дарина пирхнула:
– "Сама" – це коли за своїм вибором. А не коли тебе ніхто не вибрав.
***
На морі вона всім казала коротко:
– Я сама.
– Ні, екскурсія не цікава.
– Ні, знайомитися не хочу.
Увечері довго сиділа в номері, рвала аркуші із зошита, зминала, викидала, знову писала.
"Хочу дитину. Без зобов'язань. Без імен. Без майбутнього."
Вона подивилась на записку так, ніби це не її почерк.
Потім пішла на набережну.
Першому чоловікові простягнула листок.
– Що це? – спитав він.
Вона мовчала.
– Ви німі?
Люди поруч озирнулися.
– Ні, – крізь зуби сказала вона.
– То скажіть ротом. Чого оце цирк?
Вона вирвала записку назад.
Другий прочитав, засміявся і показав другу:
– Бачив? Курортний сервіс нового рівня.
Третій навіть не взяв:
– Дякую, я без пригод.
Четвертий розгорнув, пробіг очима і сказав:
– Тобто ти хочеш використати когось як біоматеріал, а потім зробити вигляд, що це не бридко?
– А чоловіки роками так роблять – і нічого, – різко кинула вона.
– Ми хоча б не називаємо це "мрією про дитину".
Вона різко розвернулась і пішла.
***
У парку Наталя плакала, втупившись у коліна.
– Візьміть.
Перед нею стояв хлопець із носовичком.
– Не треба.
– Уже треба.
Вона взяла хустинку, і з її пальців випав зім'ятий папірець.
Хлопець підняв, розгорнув, прочитав. Підняв на неї очі.
– Це серйозно?
– Віддайте.
– Це серйозно? – повторив він.
– А що вас так шокує? Що жінка чесно сказала, чого хоче?
– Чесно? – він усміхнувся без радості. – Ні. Чесно було б сказати: "Мені потрібен не ти. Мені потрібне те, що ти можеш залишити в мені і зникнути".
Наталя почервоніла.
– А чоловіки хіба не так живуть?
– Живуть. І це теж гидко.
Вона простягнула руку.
– Віддайте записку.
Він не віддав.
– Скільки вам?
– Двадцять сім.
– І ви вже вирішили, що дитині батько не потрібен?
– А мені був потрібен? – різко спитала вона. – Мій поїхав у село і зник. У когось чоловік п'є. У когось б'є. У когось лежить на дивані. Не треба мені цієї казки. Я хоча б нікого не обманюю.
Він дивився довго.
– Це звучить жахливо, але інколи "дитина без батька" чесніше, ніж "дитина при живому покидьку".
Вона завмерла.
– То що, засуджуєте чи допоможете?
– А якщо потім передумаєте?
– Я вже принижена достатньо на сьогодні. Або так, або ні.
Він мовчки склав записку навпіл.
– Андрій.
– Що?
– Мене звати Андрій. Якщо вже мене хочуть використати, я хоча б хочу знати, як звати людину.
– Наталя.
– І де твій номер, Наталю?
***
Вранці його не було.
На тумбочці стояла відкрита пляшка води, одна гвоздика в склянці і нічого більше.
Ні записки. Ні номера. Ні "все буде добре".
Наталя дивилася на порожнє місце на ліжку й сказала вголос:
– Правильно. Так і треба.
***
Коли тест показав дві смужки, Дарина перехрестилась, а потім одразу спитала:
– Хто він?
– Ніхто.
– Це як?
– Так.
– Прізвище хоч знаєш?
– Ні.
– Ти зовсім хвора?
– Мам, не починай.
– Не починай? Ти народиш дитину від чужого мужика, і "не починай"? А потім що? У школі що казати будеш?
– Те саме, що казали мені. Що батька нема.
Дарина сіла.
– Ти з мене зараз робиш винну?
– А ти з мене робиш сором сім'ї.
– Я хоча б не приволокла собі дитину з відпустки.
Наталя тихо відповіла:
– Зате ти все життя приволікала мені в дім страх.
***
Через два роки Андрій сидів на кухні й дивився у вікно.
– Знову? – спитала Галина Сергіївна, ставлячи пакети на стіл. – Ти ще довго будеш себе жерти?
– Мамо, ми домовились. Ніхто нікого не шукає.
– Ти домовився. Вона в ту ніч нічого не обіцяла.
– Я теж не обіцяв.
– От саме. Обоє хороші.
Вона дістала з шухляди клаптик паперу.
– На.
– Що це?
– Адреса.
– Ти рилася в документах гостей?
– Я рилася не в документах, а в твоїй дурній голові. Два роки рилася. Їдь уже.
– Це ненормально.
– Нормально – це зробити дитину і зникнути, так? А знайти й подивитися в очі – ненормально?
– Вона, може, заміжня.
– А може, ні. А може, там хлопчик, схожий на тебе так, що мені вже гидко на твоє обличчя дивитися.
Він встав.
– Ти переходиш межу.
– Межу ти перейшов тоді, коли вирішив, що "раз домовились", то можна бути боягузом із принципами.
***
Двері відчинились раніше, ніж він подзвонив.
Малий хлопчик стояв у коридорі босий, із машинкою в руці.
За ним – Наталя.
Вона зблідла.
– Ти?
– Я.
– Як ти мене знайшов?
– Мама дала адресу.
– Яка мама?
– Та, що була на ресепшені.
Наталя гірко всміхнулась.
– Звісно. Всі все вирішили за мене.
– Я можу піти.
– А можеш спершу сказати, навіщо прийшов через два роки?
Хлопчик дивився то на неї, то на нього.
Андрій ковтнув.
– Подивитися.
– На що? На результат?
– Не треба так.
– А як треба? Ти хочеш чесно? Чесно було тоді. А це вже не чесно. Це цікавість.
– Я теж маю право знати.
– А я мала право знати, що ти зранку зникнеш, не розбудивши?
– Ми ж…
– Не кажи "ми ж домовились". Коли чоловікові вигідно, це "домовились". Коли жінці – це "ти що, ненормальна?"
Він подивився на хлопчика.
– Це мій син?
Наталя схрестила руки.
– А тепер тобі вже важливо?
– Важливо.
– А де ти був, коли в мене був токсикоз? Коли в нього температура сорок? Коли сусідка питала: "А тато у нас де?" Де ти був зі своїм "важливо"?
– Ти не мала права вирішити за мене.
– А ти мав право вирішити, що після однієї ночі тебе це не стосується?
Хлопчик смикнув Наталю за халат:
– Ма, хто це?
Запала тиша.
Андрій присів навпочіпки.
– Я Андрій.
Малий подивився на нього серйозно:
– А чого ти до нас прийшов?
Наталя відвернулася.
– От і я теж хочу це почути.
***
У дворі на лавці сиділи дві сусідки. Коли вони вийшли з під'їзду, одна шепнула голосно, щоб усі чули:
– Диви, знайшовся татусь.
Друга засміялась:
– На готове всі приходять.
Андрій стиснув щелепу.
Наталя взяла малого за руку міцніше.
– Не звертай уваги, – сказав він.
– Зручно тобі так говорити. Тебе тут не жували щодня.
Сусідка підвелася:
– Наталю, так це він? Красень. А де ж раніше був? У відрядженні по безвідповідальності?
Кілька людей уже оберталися.
Андрій сказав:
– Я не зобов'язаний перед вами звітувати.
– Перед нами – ні, – фиркнула та. – А перед дитиною?
Наталя різко:
– Галино Іванівно, вам яке діло?
– Та мені ніякого. Просто коли жінка тягне все сама – всі мовчать. А як мужик прийшов із порожніми руками через два роки – йому ще шанс дають. Чудеса.
– Я не просила за мене говорити, – холодно сказала Наталя.
– Бо ти горда, – відрізала сусідка. – Такі найбільше й терплять.
Андрій дістав із кишені машинально гаманець.
– Якщо мова про гроші, я…
Наталя повернулась так різко, що навіть хлопчик здригнувся.
– О. Нарешті. Ти вирішив, що дитину можна надолужити купюрами?
– Це не те, що я…
– А що? Совість у розстрочку?
Люди вже відверто слухали.
Андрій зблід.
– Я прийшов не відкупитися.
– А навіщо? Забрати красиву роль? Раз на тиждень парк, фото в телефоні і розповідати, який ти "несподіваний батько"?
Він теж підвищив голос:
– А ти що, свята? Ти народила не тому, що "хотіла любові". Ти захотіла дитину будь-якою ціною. Без питання до нього, без права для нього, без майбутнього для нього!
У дворі стало тихо.
Хтось на лавці сказав: "Ой…"
Наталя усміхнулася так, що краще б закричала.
– Скажи ще голосніше. Щоб дитина теж почула, як її "захотіли будь-якою ціною".
Андрій замовк.
Хлопчик притиснувся до її ноги.
Наталя нахилилася, взяла малого на руки і сказала вже тихо:
– Оце ти й приніс. Не батьківство. Сором.
Вона пішла до під'їзду.
– Наталю, стій.
Вона не зупинилась.
– Я хочу бачити сина! – крикнув він уже на весь двір.
Вона обернулась на сходах.
– А я хочу, щоб у нього не було людей, які згадують про дітей тоді, коли їм раптом стало самотньо.
– Ти не можеш мені заборонити.
– Подивимось.
Вона зайшла в під'їзд.
За хвилину двері знову відчинилися. Вийшла Дарина, в хустці, з телефоном у руці.
Подивилась на Андрія, на людей у дворі й сказала:
– Якщо ти ще раз припрешся отак без попередження, я перша навчу онука, як звати чужих дядьків. А тепер або йди, або піднімайся знайомитися по-справжньому. Але без цього дешевенького "я теж маю право".
І, не чекаючи відповіді, додала:
– Бо прав у вас, мужиків, завжди повно. От тільки приходите ви з ними чомусь запізно.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
