– Ти знову їстимеш під новини? – Ірина поставила тарілку так різко, що ложка дзенькнула об край.

– Я з дванадцятої на ногах, Іро.

– А я, виходить, на курорті?

Ілля сів, розстебнув комір.

– Давай без цього.

– Без чого? Без того, що ти живеш тут, як квартирант? Поїв, вмився, телевізор, спати.

– Я працюю.

– На квартиру. Я чула. Сто разів.

– Для нас.

Ірина глухо засміялася.

– Для нас? Ти мені востаннє коли в очі дивився, не пам'ятаєш?

Він мовчки взяв виделку.

– От. Саме це. Я говорю – ти жуєш.

– А що ти хочеш почути?

– Що я тобі не байдужа.

– Ти не байдужа.

– Це не відповідь. Це квитанція.

Ілля потер перенісся.

– Іро, ти серйозно зараз міряєш любов компліментами?

– А ти серйозно вважаєш, що "я заробляю" – це індульгенція на все?

Він відсунув тарілку.

– Добре. Говоримо. Скажи прямо.

– Поїхали кудись. На вихідні. Хоч куди. Без твоїх таблиць, підробітків і "потім".

– Ні.

– О, навіть красиво не збрехав.

– Бо на "красиво" гроші теж потрібні. Ми збираємо на більшу квартиру. Чи ти вже передумала жити не в однокімнатній?

– Я передумала жити з чоловіком, який поводиться як банкомат із пульсом.

Він підвів на неї очі.

– А ти поводишся як людина, якій нудно, і вона вирішила, що винен той, хто менше спить.

Ірина стиснула губи.

– Гарно. Тобто я ще й винна.

– Я цього не казав.

– Зате подумав.

Наступного вечора на столі стояв великий букет.

Ілля, знімаючи куртку, ковзнув по ньому поглядом.

– Гарні.

Ірина схрестила руки.

– І все?

– А що ще?

– Можеш спитати, звідки.

– Звідки?

– Колега подарував.

Пауза.

– Ясно, – сказав Ілля. – Значить, хтось помітив, що ти любиш квіти. Я – ні. Мій мінус.

– І тобі нормально?

– А має бути істерика?

– Хоч щось має бути.

– У мене є. Довіра.

Ірина гірко всміхнулась.

– Зручно. Під словом "довіра" можна сховати повну байдужість.

– А під словом "мені не вистачає уваги" – будь-яку дурню.

– Ти навіть ревнувати мене не здатен.

– Ні, Іро. Я просто не збираюсь принижувати ні себе, ні тебе через чужі букети.

Вона різко смикнула вазу, вода хлюпнула на стіл.

– Ти холодний.

– А ти голодна до драми.

Потім були телефонні розмови за зачиненими дверима.

– Хто це? – спитав він одного разу.

– А що, вже цікаво?

– Мені цікаво, чому доросла людина усміхається в слухавку так, ніби проходить кастинг на погану виставу.

– Тобі не соромно?

– Мені? Ні. Тобі – трохи.

Вона чекала злості. Він лишав їй тишу. Від тієї тиші її трусило більше, ніж від крику.

Одного вечора Ірина вийшла з кімнати з валізою.

– Нам треба розлучитися.

Ілля завмер у коридорі.

– Що?

– Те саме. Я більше так не хочу.

– Через що саме?

– Через усе. Через тебе. Через те, що з тобою я почуваюся меблями.

– А я з тобою ким?

– Не перевертай.

– Я питаю прямо.

– Ти мене не чуєш. Не бачиш. Тобі зі мною зручно, от і все.

– Ні. Мені з тобою було важливо.

– Було?

– Зараз я ще намагаюсь зрозуміти, чи ти серйозно.

– Серйозно. Або ти міняєшся, або все.

– Що саме я маю зробити?

– Почати боятися мене втратити!

Він довго дивився на неї.

– Це ти зараз вголос сказала?

– Так.

– Тобто ти хочеш не любові. Ти хочеш, щоб я ходив навшпиньки.

– Я хочу емоцій.

– Емоції – це не коли одному страшно, а іншому цікаво.

Ірина відчинила шафу, витягла светри.

– Ілля, не роби з мене істеричку. Я просто хочу нормального чоловіка.

– "Нормального" – це того, хто ламається від погрози піти?

– Це того, хто бореться за жінку.

– А жінка що робить? Влаштовує перевірки?

– Якщо по-іншому до тебе не доходить – так.

Він опустив погляд на валізу.

– Квартира моя. Я викличу тобі таксі.

Вона повільно повернулась.

– Навіть не спробуєш зупинити?

– Ти ж доросла. Чи це теж просто сцена?

– Тобі начхати.

– Ні. Але я не буду тримати людину, яка хоче, щоб її утримували силою.

– Ясно, – прошипіла вона. – От і вся твоя любов.

– А твоя любов – це погрожувати розлученням, бо нудно вдома?

Вона грюкнула дверима так, що в сусідки загавкав пес.

Тягнулося кілька тижнів.

Ірина чекала дзвінка. Він писав лише по справі.

"Коли тобі зручно подати документи?"

"Я підготував усе."

"У четвер о 12:30."

Ні "повернись", ні "давай поговоримо".

У день розлучення в коридорі РАЦСу було людно. Чиясь мама шепотіла доньці: "Не плач, макіяж потече". Десь сміялася пара з немовлям. Ірина стояла біля вікна й стискала сумку так, що побіліли пальці.

Ілля підійшов спокійний, у чистій сорочці.

– Привіт.

– І це все?

– А що ще?

– Тобі взагалі нормально?

– Ні.

– По тобі не видно.

– А тобі треба шоу навіть тут?

Вона зробила крок ближче.

– Я не хочу заходити.

Він мовчав.

– Чуєш? Я не хочу.

– То навіщо прийшла?

– Бо думала… – вона ковтнула. – Думала, ти мене зупиниш.

– У РАЦСі?

– Хоч десь!

Люди поруч уже косилися в їхній бік.

– Ірино, – сказав Ілля тихо, – скажи чесно. Це все було, щоб я побіг за тобою?

– А що в цьому такого? Я хотіла зрозуміти, чи я тобі потрібна.

– Ні. Ти хотіла довести, що можеш смикнути за повідець – і я прибіжу.

– Не смій так говорити.

– А як це назвати інакше?

– Я твоя дружина!

– Була. І ти вирішила перевірити це, як ламають дитячу іграшку: подивитися, чи ще працює.

Вона зблідла.

– Ти ж знав, що я не серйозно.

– Ні. Я знав тільки те, що людина, яка мене "любить", використовує розлучення як спосіб розважитись.

Поруч затихли навіть ті, хто щойно балакав по телефону.

Ірина знизила голос:

– Не принижуй мене тут.

Він усміхнувся без радості.

– Тебе принижує не те, що я сказав. Тебе принижує те, що це правда.

– Та хто ти такий, щоб мене судити? Ти роками жив як зручний холодильник: приніс гроші – і думаєш, цього досить!

– А ти роками плутала "мені самотньо" з "ти мені винен цирк".

Вона різко підвищила голос:

– Бо жінку треба добиватися щодня!

І тут обернулися всі.

Ілля подивився на неї, потім на людей у коридорі.

– От це і є ваша улюблена казка, так? – сказав він уже голосно. – Чоловік має і заробляти, і вгадувати настрій, і лікувати чужу нудьгу, і ще дякувати, коли ним маніпулюють. Бо якщо він спокійний – він "не чоловік". Це звучить жахливо, але правда проста: деяким людям не потрібна любов. Їм потрібен заручник.

У коридорі повисла така тиша, що було чути, як клацає ручка в когось у руках.

– Ти… – Ірина задихнулась. – Ти виставив мене божевільною.

– Ні. Ти сама прийшла сюди в надії, що публіка змусить мене грати за твоїми правилами.

– Я хотіла врятувати шлюб!

– Рятують розмовою. Не шантажем.

Працівниця в дверях гукнула:

– Наступні. Якщо ви вже вирішили – заходьте. Якщо ні – не затримуйте чергу.

Ірина дивилася на нього, в очах блищали сльози.

– Останній раз питаю: ти справді зараз це зробиш?

– Я вже один раз не повірив словам. Другий раз не буду.

Він узявся за ручку дверей.

– Ілля.

Він обернувся.

– Якщо ти зараз зайдеш, назад я не повернусь, – сказала вона.

– Ти це говориш так, ніби це погроза, – відповів він.

І зайшов.

За секунду вона витерла сльози, дістала телефон і, не зводячи очей із дверей, набрала чийсь номер.

– Алло, мамо? – сказала голосно. – Так. Він усе-таки підписує. Можеш переказати татові: гроші на "нашу квартиру" він більше не побачить. Нехай тепер сам накопичує.

Valera

Популярне