– Ти знову їстимеш під новини? – Ірина поставила тарілку так різко, що ложка дзенькнула об край.
– Я з дванадцятої на ногах, Іро.
– А я, виходить, на курорті?
Ілля сів, розстебнув комір.
– Давай без цього.
– Без чого? Без того, що ти живеш тут, як квартирант? Поїв, вмився, телевізор, спати.
– Я працюю.
– На квартиру. Я чула. Сто разів.
– Для нас.
Ірина глухо засміялася.
– Для нас? Ти мені востаннє коли в очі дивився, не пам'ятаєш?
Він мовчки взяв виделку.
– От. Саме це. Я говорю – ти жуєш.
– А що ти хочеш почути?
– Що я тобі не байдужа.
– Ти не байдужа.
– Це не відповідь. Це квитанція.
Ілля потер перенісся.
– Іро, ти серйозно зараз міряєш любов компліментами?
– А ти серйозно вважаєш, що "я заробляю" – це індульгенція на все?
Він відсунув тарілку.
– Добре. Говоримо. Скажи прямо.
– Поїхали кудись. На вихідні. Хоч куди. Без твоїх таблиць, підробітків і "потім".
– Ні.
– О, навіть красиво не збрехав.
– Бо на "красиво" гроші теж потрібні. Ми збираємо на більшу квартиру. Чи ти вже передумала жити не в однокімнатній?
– Я передумала жити з чоловіком, який поводиться як банкомат із пульсом.
Він підвів на неї очі.
– А ти поводишся як людина, якій нудно, і вона вирішила, що винен той, хто менше спить.
Ірина стиснула губи.
– Гарно. Тобто я ще й винна.
– Я цього не казав.
– Зате подумав.
Наступного вечора на столі стояв великий букет.
Ілля, знімаючи куртку, ковзнув по ньому поглядом.
– Гарні.
Ірина схрестила руки.
– І все?
– А що ще?
– Можеш спитати, звідки.
– Звідки?
– Колега подарував.
Пауза.
– Ясно, – сказав Ілля. – Значить, хтось помітив, що ти любиш квіти. Я – ні. Мій мінус.
– І тобі нормально?
– А має бути істерика?
– Хоч щось має бути.
– У мене є. Довіра.
Ірина гірко всміхнулась.
– Зручно. Під словом "довіра" можна сховати повну байдужість.
– А під словом "мені не вистачає уваги" – будь-яку дурню.
– Ти навіть ревнувати мене не здатен.
– Ні, Іро. Я просто не збираюсь принижувати ні себе, ні тебе через чужі букети.
Вона різко смикнула вазу, вода хлюпнула на стіл.
– Ти холодний.
– А ти голодна до драми.
Потім були телефонні розмови за зачиненими дверима.
– Хто це? – спитав він одного разу.
– А що, вже цікаво?
– Мені цікаво, чому доросла людина усміхається в слухавку так, ніби проходить кастинг на погану виставу.
– Тобі не соромно?
– Мені? Ні. Тобі – трохи.
Вона чекала злості. Він лишав їй тишу. Від тієї тиші її трусило більше, ніж від крику.
Одного вечора Ірина вийшла з кімнати з валізою.
– Нам треба розлучитися.
Ілля завмер у коридорі.
– Що?
– Те саме. Я більше так не хочу.
– Через що саме?
– Через усе. Через тебе. Через те, що з тобою я почуваюся меблями.
– А я з тобою ким?
– Не перевертай.
– Я питаю прямо.
– Ти мене не чуєш. Не бачиш. Тобі зі мною зручно, от і все.
– Ні. Мені з тобою було важливо.
– Було?
– Зараз я ще намагаюсь зрозуміти, чи ти серйозно.
– Серйозно. Або ти міняєшся, або все.
– Що саме я маю зробити?
– Почати боятися мене втратити!
Він довго дивився на неї.
– Це ти зараз вголос сказала?
– Так.
– Тобто ти хочеш не любові. Ти хочеш, щоб я ходив навшпиньки.
– Я хочу емоцій.
– Емоції – це не коли одному страшно, а іншому цікаво.
Ірина відчинила шафу, витягла светри.
– Ілля, не роби з мене істеричку. Я просто хочу нормального чоловіка.
– "Нормального" – це того, хто ламається від погрози піти?
– Це того, хто бореться за жінку.
– А жінка що робить? Влаштовує перевірки?
– Якщо по-іншому до тебе не доходить – так.
Він опустив погляд на валізу.
– Квартира моя. Я викличу тобі таксі.
Вона повільно повернулась.
– Навіть не спробуєш зупинити?
– Ти ж доросла. Чи це теж просто сцена?
– Тобі начхати.
– Ні. Але я не буду тримати людину, яка хоче, щоб її утримували силою.
– Ясно, – прошипіла вона. – От і вся твоя любов.
– А твоя любов – це погрожувати розлученням, бо нудно вдома?
Вона грюкнула дверима так, що в сусідки загавкав пес.
Тягнулося кілька тижнів.
Ірина чекала дзвінка. Він писав лише по справі.
"Коли тобі зручно подати документи?"
"Я підготував усе."
"У четвер о 12:30."
Ні "повернись", ні "давай поговоримо".
У день розлучення в коридорі РАЦСу було людно. Чиясь мама шепотіла доньці: "Не плач, макіяж потече". Десь сміялася пара з немовлям. Ірина стояла біля вікна й стискала сумку так, що побіліли пальці.
Ілля підійшов спокійний, у чистій сорочці.
– Привіт.
– І це все?
– А що ще?
– Тобі взагалі нормально?
– Ні.
– По тобі не видно.
– А тобі треба шоу навіть тут?
Вона зробила крок ближче.
– Я не хочу заходити.
Він мовчав.
– Чуєш? Я не хочу.
– То навіщо прийшла?
– Бо думала… – вона ковтнула. – Думала, ти мене зупиниш.
– У РАЦСі?
– Хоч десь!
Люди поруч уже косилися в їхній бік.
– Ірино, – сказав Ілля тихо, – скажи чесно. Це все було, щоб я побіг за тобою?
– А що в цьому такого? Я хотіла зрозуміти, чи я тобі потрібна.
– Ні. Ти хотіла довести, що можеш смикнути за повідець – і я прибіжу.
– Не смій так говорити.
– А як це назвати інакше?
– Я твоя дружина!
– Була. І ти вирішила перевірити це, як ламають дитячу іграшку: подивитися, чи ще працює.
Вона зблідла.
– Ти ж знав, що я не серйозно.
– Ні. Я знав тільки те, що людина, яка мене "любить", використовує розлучення як спосіб розважитись.
Поруч затихли навіть ті, хто щойно балакав по телефону.
Ірина знизила голос:
– Не принижуй мене тут.
Він усміхнувся без радості.
– Тебе принижує не те, що я сказав. Тебе принижує те, що це правда.
– Та хто ти такий, щоб мене судити? Ти роками жив як зручний холодильник: приніс гроші – і думаєш, цього досить!
– А ти роками плутала "мені самотньо" з "ти мені винен цирк".
Вона різко підвищила голос:
– Бо жінку треба добиватися щодня!
І тут обернулися всі.
Ілля подивився на неї, потім на людей у коридорі.
– От це і є ваша улюблена казка, так? – сказав він уже голосно. – Чоловік має і заробляти, і вгадувати настрій, і лікувати чужу нудьгу, і ще дякувати, коли ним маніпулюють. Бо якщо він спокійний – він "не чоловік". Це звучить жахливо, але правда проста: деяким людям не потрібна любов. Їм потрібен заручник.
У коридорі повисла така тиша, що було чути, як клацає ручка в когось у руках.
– Ти… – Ірина задихнулась. – Ти виставив мене божевільною.
– Ні. Ти сама прийшла сюди в надії, що публіка змусить мене грати за твоїми правилами.
– Я хотіла врятувати шлюб!
– Рятують розмовою. Не шантажем.
Працівниця в дверях гукнула:
– Наступні. Якщо ви вже вирішили – заходьте. Якщо ні – не затримуйте чергу.
Ірина дивилася на нього, в очах блищали сльози.
– Останній раз питаю: ти справді зараз це зробиш?
– Я вже один раз не повірив словам. Другий раз не буду.
Він узявся за ручку дверей.
– Ілля.
Він обернувся.
– Якщо ти зараз зайдеш, назад я не повернусь, – сказала вона.
– Ти це говориш так, ніби це погроза, – відповів він.
І зайшов.
За секунду вона витерла сльози, дістала телефон і, не зводячи очей із дверей, набрала чийсь номер.
– Алло, мамо? – сказала голосно. – Так. Він усе-таки підписує. Можеш переказати татові: гроші на "нашу квартиру" він більше не побачить. Нехай тепер сам накопичує.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
