– Ти що робиш? Постав його.
Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду.
– Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись.
Чорна кішка сиділа під навісом кіоску. Суха. Чиста. Очі – як леза.
– Було моє. Поки ти не потягнув.
– Я його з калюжі витягнув.
– І тепер герой?
Кошеня пискнуло й вчепилося в собачу щоку.
Пес скривився.
– Герой не герой, а ти де була?
Кішка повільно зістрибнула на асфальт.
– Там, де не лізуть під машини заради недоїдка.
– Недоїдка?
– А що це? Ти думаєш, я не чула, як він верещав? Чула. І знаєш що? На того, хто пищить найголосніше, здебільшого витрачаєш останні сили. А тих, хто мовчить, втрачаєш. Я вже втратила двох.
Пес мовчав.
Кішка кивнула на кошеня:
– Цей слабкий. Його або тягнуть на собі, або він топить усіх поруч.
– То ти його просто кинула?
– Я лишила того, кого не могла прогодувати. Це звучить жахливо… але голод не любить справедливість.
Пес загарчав:
– Зручно. Назвати боягузтво розумом.
– А ти назвав свою потребу бути потрібним – добротою.
Він нарешті обернувся.
– Повтори.
– Ти не його рятуєш. Ти рятуєш себе. Бо коли хтось дивиться на тебе як на матір, навіть сміттярка здається домом.
Кошеня, ніби не чуючи, тягнулося до пса лапами.
– Мамо…
Кішка смикнула вухом.
– Бачиш? Уже навчився. Зручно. Тепер ти тягатимеш йому їжу, грітимеш, дохнутимеш від кашлю, а він буде любити не тебе – а те, що ти йому даєш.
– Замовкни.
– А що не так? Тварина не винна, коли використовує того, хто сам просить, щоб його використали.
Пес поклав кошеня на картон і ступив ближче.
– Якщо ти його мати, забирай.
Кішка глянула на кошеня. Потім на його худі боки. Потім на собаку.
– Ні.
– Що?
– Тепер він твій.
– Він не речі, щоб "мій".
– От саме. Тому й кажу: твій. Бо ти вже вліз. А я ще маю шанс дотягнути зиму.
Кошеня заплакало. Пес нервово штовхнув до нього пластиковий стаканчик з йогуртом.
Кішка фиркнула:
– О, так. Солодким сміттям. Прекрасний батьківський план.
– Принаймні я не дивлюся, як він здихає.
– Принаймні я не брешу собі, що роблю це "з любові".
***
Дощ бив по асфальту третю добу.
Пес кашляв так, що аж згинався. Кошеня спало в нього під підборіддям. Кішка іноді з'являлася – суха, нагодована, з обірваною ковбасною шкіркою в зубах.
Кидала на землю.
– На. Для твого синочка.
Пес не брав.
– Боїшся бути винним мені?
– Боїшся бути людиною? – гаркнув він.
– Я кішка.
– Воно й видно.
Кішка посміхнулася по-своєму.
– Зате жива.
Одного вечора біля ресторану вийшла кухарка. Повна жінка в гумових капцях. Побачила, як пес пережовує курячу шкірку і випльовує кошеняті.
– Фу, гидота яка.
Кошеня жадібно їло.
Жінка похитала головою й кинула сосиску.
Кішка блискавично вихопила її.
– Егоїстка! – рявкнув пес.
– А ти що зробив? – кішка вже жувала. – Ти навіть не встиг.
– Це для малого!
– Хто перший взяв – того й вечеря.
Кошеня дивилося, як вона їсть. Тремтіло. Мовчало.
Кухарка зневажливо хмикнула:
– От сука. Своє ж кошеня.
Кішка підняла голову:
– А ви своїх усіх лишаєте? Чи тільки тих, хто вам невигідний, віддаєте бабусям у село?
Жінка застигла.
Пес навіть перестав кашляти.
Кухарка почервоніла:
– Ти диви, ще й шипить.
– Бо болить, коли правда смердить сильніше за смітник.
Жінка вилаялася і пішла. За хвилину повернулась із мискою каші.
Поставила перед псом.
– На. Хоч ти не така тварюка.
Кішка розсміялася хрипко:
– Так і у вас завжди. Хто красиво страждає – того годують. Хто виглядає винним – хай дохне.
Пес пересунув миску до кошеняти.
Кішка дивилась, не кліпаючи.
– Оце і є твоя помилка. Ти весь час обираєш його. А він виросте – і піде до першого, хто дасть більше.
– То хай іде.
– Брешеш.
***
Коли машина вдарила пса, кошеня вилетіло з його лап і покотилося до бордюру.
Люди збіглися з під'їзду.
– Господи, собаку збили!
– А он котик! Котика рятуйте!
– Телефонуйте комусь!
Водій, чоловік у дорогому плащі, вискочив під дощ.
– Я повільно їхав! Він сам вискочив!
Пес лежав, притискаючи кошеня до грудей передніми лапами. Задня лапа вивернута. В очах – каламуть.
Кішка стояла під лавкою. Дивилась.
– Не підходьте! – крикнула якась дівчина водієві. – Ви його збили!
– Я ветеринар! – гаркнув він у відповідь. – Дайте глянути!
– Звісно, тепер усі ветеринари, – кинув хтось.
Кошеня кричало:
– Мамо! Мамо!
І тут із-під лавки вийшла кішка.
Кілька людей одразу ахнули.
– Та це ж мати! Дивіться, мати прийшла!
– Ну слава богу.
Кішка підійшла майже впритул. Пес спробував загарчати, але тільки захлинувся.
– Забирай його, – видихнув він.
– Ні.
Дівчина в куртці не зрозуміла:
– Що значить "ні"? Це ж твоє кошеня!
Кішка подивилась на неї, потім на натовп.
– А де ви всі були три місяці тому? Коли він жер із пакета кетчуп? Коли цей дурень грів його собою? Коли я тягла шматки й мене відганяли мітлою, бо "чорна – до біди"? Зараз вам хочеться добру картинку. Ось мати, ось дитина, ось винний. Зручно.
– Ти його кинула! – викрикнула дівчина.
– А ви ніколи нікого не кидали, коли ставало важко?
Мовчання.
Водій уже стояв навколішки біля пса.
– Якщо будете суд влаштовувати, він здохне.
– А ти мовчи, – кинув йому чоловік з під'їзду. – Гроші є – дороги купив?
– Я сказав: я ветеринар.
– Це не скасовує, що ти його збив.
Пес сіпнувся й підсунув кошеня мордою до водія.
Кішка тихо сказала:
– От бачиш? Навіть зараз він обирає не себе.
– Бо в нього серце є! – крикнула дівчина.
– Ні, – кішка повільно звела очі на натовп. – У нього хвороба. Йому треба, щоб без нього хтось пропав. Інакше він ніхто.
Стало так тихо, що було чути тільки дощ.
Цю фразу хтось потім повторив уголос:
– "Йому треба, щоб без нього хтось пропав…"
Дівчина аж задихнулась:
– Та ти взагалі нормальна?!
Кішка не відвела погляду:
– Нормальні не виживають у дворі. Виживають ті, кого ви потім називаєте чудовиськами.
Кошеня виривалося з рук водія, пищало, дряпало йому зап'ястя.
– До мами! Мені до мами!
– До якої? – раптом різко кинула кішка.
Усі обернулися.
Навіть пес підняв голову.
Кішка дивилась тільки на кошеня.
– До якої, га? До тієї, що народила? Чи до того, хто себе зжер заради тебе?
Кошеня завмерло.
Водій сказав тихіше:
– Я забираю обох.
– Обох? – гірко всміхнулася кішка. – Звісно. Один красивий каліка і одне вдячне кошеня. Ідеальний набір для доброї людини.
– Хоч хтось щось робить, – відрізала дівчина.
Кішка кивнула:
– Так. Як завжди. Коли стало публічно.
Водій підняв пса на руки. Той заскавчав, але не відпустив кошеня.
Кішка відступила в тінь.
Кошеня рвалось до неї.
– Мамо!
Пес заплющив очі.
Кішка зупинилась.
Озирнулася.
І сказала так, щоб чули всі:
– Не клич мене, коли виростеш таким самим. Клич його. Він любить, коли на ньому виїжджають.
Водій уже відчинив дверцята машини.
Дівчина плюнула їй услід:
– Тварюка.
Кішка не образилась.
Лише глянула на кошеня востаннє й додала:
– А якщо він не видряпається – ти підеш за мною. Бо любов'ю не годують.
І стрибнула просто в відчинений багажник машини.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
