– У липні весілля, – сказала Соня і поклала телефон екраном донизу. – Ми вже вирішили. Олена завмерла з ложкою в руці. – Хто “ми”? – Я і Славко. Олександр відсунув тарілку.

– У липні весілля, – сказала Соня і поклала телефон екраном донизу. – Ми вже вирішили.

Олена завмерла з ложкою в руці.

– Хто "ми"?

– Я і Славко.

Олександр відсунув тарілку.

– Йому двадцять один. Він хоч раз сам собі комуналку платив?

– Тату, почалося.

– Ні, це ще навіть не почалося.

***

– Зустрінемось із його батьками, – сказала Олена вже на кухні, коли Соня грюкнула дверима в кімнату. – Я хочу бачити, кому вони віддають сина в оренду.

– Не тисни, – тихо сказав Олександр. – Якщо зараз підемо напролом, вона зробить назло.

– А якщо промовчимо – вона це назве благословенням.

***

У кафе Борис говорив голосно, ніби вже всіх тут купив.

– Ну що, знайомимось. Я Борис, це Ірина. Наш Славко вас дуже хвалив.

– А вашу Соню – є за що, – усміхнулась Ірина, ковзнувши по дівчині поглядом. – Гарна. Тихі дівчата зараз рідкість.

Соня підняла брови.

– Я не тиха.

– Це до весілля, – відрізала Ірина.

Олена поставила чашку.

– А після весілля що, ламаються?

Борис засміявся.

– О, буде весело.

Славко всміхався, ніби все це його не стосується.

Олександр глянув на нього:

– Де жити плануєте?

– У нас, – швидко сказала Ірина. – Чотири кімнати. Молодим зараз важко. Навіщо їм влазити в оренду?

– Ми можемо знімати, – сказала Соня.

Ірина повернулася до неї так, ніби вперше почула голос прислуги.

– На що?

– Я працюю.

– Де? – усміхнулась Ірина. – Каву носиш?

– У юридичній фірмі. Діловодом.

– А, папірці перекладаєш, – кивнула Ірина. – Ну так, серйозні гроші.

Олена втрутилась:

– Для студентки – нормальний старт.

– Я завжди кажу: якщо чоловік не тягне сім'ю, жінка починає вдавати, що їй "подобається кар'єра", – зітхнула Ірина. – Щоб не було соромно.

Олена посміхнулась без тепла.

– А я завжди думала: коли жінка сидить у чоловіка на шиї, вона називає це "жіночою мудрістю".

Борис кашлянув.

Славко подивився в меню.

Олександр навіть не моргнув.

– Славко, а ти коли працювати збираєшся?

– Після диплома, – не відриваючись від меню, сказав той. – Зараз сенсу нема. За копійки впахувати?

– Тобто поки мама картку поповнює – чоловіком себе вже можна вважати? – спитав Олександр.

– А що, треба обов'язково страждати, щоб вам подобатися? – вперше огризнувся Славко.

– Ні. Достатньо не сідати на шию і не називати це планом.

Ірина різко поставила склянку.

– У нас, між іншим, син не грузчик. Ми дали йому можливість спокійно довчитися.

– А СОНЯ тоді хто? – не витримала Олена. – Безкоштовна хатня практика? Вчитись, працювати і ще доводити, що вона не "на шиї"?

– Якщо вже чесно, – Ірина схрестила руки, – дружина має вміти підлаштовуватись. Чоловікові й так важче.

– Тому він сидить удома, а вона має дякувати? – тихо сказала Соня.

Славко нахилився до неї:

– Не починай при всіх.

– А коли? Коли твоя мама буде вказувати, о котрій мені прати твої шкарпетки?

– Моя мама хоча б хоче допомогти, – різко сказав він. – Твої просто з самого початку дивляться, як на жебрака.

За сусіднім столиком озирнулися.

Борис буркнув:

– Діти, не влаштовуйте цирк.

Олена повернулась до Славка:

– Жебрак – це не про гроші. Це коли дорослий чоловік живе з маминої картки й ображається, що це помітили.

– А ви дуже горда, так? – посміхнулась Ірина. – Все сама-сама. Лікарня, чергування. А донька все одно тікає заміж. То, може, не така вже це ідеальна модель?

Олена побіліла.

Олександр нахилився вперед:

– Ще раз перейдете на мою дружину –

– А що такого? – перебила Ірина. – Ми ж родина, маємо говорити чесно. Ваша дочка хоче в готовий дім, до забезпеченого чоловіка, але окремо. Це називається не "самостійність", а апетити.

Соня підвелася так різко, що стілець скрипнув.

– Забезпеченого? Серйозно? Він жодної копійки сам не заробив.

Ірина теж встала.

– Не смій принижувати мого сина за нашим столом.

– За вашим? – Соня гірко засміялась. – Ми в кафе.

– Ось тому ти ще дитина.

Славко встав останнім.

– Все, досить. Соня, вибачся перед мамою.

– Перед якою саме?

Стало тихо. Навіть Борис опустив очі.

– Не перегинай, – крізь зуби сказав Славко.

Соня подивилась на нього довго, потім дуже спокійно:

– Знаєш, що найсмішніше? Ти навіть не помічаєш, як просиш мене жити під чужою волею і називаєш це коханням.

– А ти, – сказав він уже голосно, – хочеш чоловіка без недоліків, але з чужою квартирою. Це не любов. Це кастинг.

Олександр піднявся.

– Ходімо, Соню.

– Ні, – сказала Соня, не відводячи очей від Славка. – Я хочу почути все.

Ірина криво всміхнулась.

– Добре. Тоді слухай. Дружина, яка з порога вимагає "окремо", зазвичай хоче не сім'ю. Вона хоче чоловіка без свекрухи, без правил і бажано – вже готового. Але готових чоловіків розбирають у сімнадцять.

За сусідніми столиками вже не приховували, що слухають.

Олена тихо сказала:

– А хлопчик, який іде в шлюб із маминою карткою, хоче не дружину. Він шукає нову жінку, яка годуватиме, коли стара втомиться.

– Це вже хамство, – сказав Борис, але сам на сина не глянув.

Славко різко повернувся до Соні:

– Скажи прямо. Це твої слова чи їхні?

– Мої, – сказала вона.

– І пропозицію ти теж тепер "ставиш на паузу", бо мама порадила списочок скласти?

Олена стиснула губи. Соня повільно перевела погляд на матір, потім знову на нього.

– Я й без списочку пам'ятаю, як ти в кафе ділив рахунок не на сімох, а на шістьох. Пам'ятаю, як ти сказав про Віку: "сама винна". І зараз бачу те саме. Поки тобі зручно – ти хороший. Коли ні – винна жінка.

Славко почервонів.

– Ти зараз через якісь копійки і чужу вагітність ламаєш нам життя?

– Ні, – сказала Соня. – Я просто перестала називати це дрібницями.

Ірина схопила сумку.

– Борисе, ми йдемо. Я не віддам сина в дім, де його з першого дня принижують.

– А я б і не пустила доньку в дім, де її з першого дня купують кімнатою, – кинула Олена.

Славко засміявся коротко, зло.

– Все ясно. Соня, якщо зараз вийдеш із ними – назад не просися.

Олександр уже тягнувся до куртки, але Соня не рушила.

– Це ти мені забороняєш? Чи мама твоя?

Славко зробив крок ближче.

– Я тобі кажу: або ти зі мною, або з ними.

Соня дивилась на нього кілька секунд.

Потім зняла з пальця каблучку і поклала на стіл. Не йому в руку. Між чашками.

Ірина фиркнула:

– От і добре. Хай спочатку навчиться, що таке вдячність.

Соня взяла сумку.

– Навчусь. Але точно не у вас.

Вона пішла до виходу.

Славко не рушив за нею.

Лише крикнув у спину, так що обернулося півзалу:

– Коли зрозумієш, що твоя "самостійність" не годує, не дзвони.

Соня зупинилась біля дверей, не озираючись.

– А коли твоя мама перестане поповнювати картку, не шукай винну серед жінок.

І в цей момент Борис, який мовчав увесь скандал, важко встав і сказав сину:

– Картку сьогодні сам заблокуєш при мені. Якщо ти такий дорослий – починай зараз.

Valera

Популярне