– У липні весілля, – сказала Соня і поклала телефон екраном донизу. – Ми вже вирішили.
Олена завмерла з ложкою в руці.
– Хто "ми"?
– Я і Славко.
Олександр відсунув тарілку.
– Йому двадцять один. Він хоч раз сам собі комуналку платив?
– Тату, почалося.
– Ні, це ще навіть не почалося.
***
– Зустрінемось із його батьками, – сказала Олена вже на кухні, коли Соня грюкнула дверима в кімнату. – Я хочу бачити, кому вони віддають сина в оренду.
– Не тисни, – тихо сказав Олександр. – Якщо зараз підемо напролом, вона зробить назло.
– А якщо промовчимо – вона це назве благословенням.
***
У кафе Борис говорив голосно, ніби вже всіх тут купив.
– Ну що, знайомимось. Я Борис, це Ірина. Наш Славко вас дуже хвалив.
– А вашу Соню – є за що, – усміхнулась Ірина, ковзнувши по дівчині поглядом. – Гарна. Тихі дівчата зараз рідкість.
Соня підняла брови.
– Я не тиха.
– Це до весілля, – відрізала Ірина.
Олена поставила чашку.
– А після весілля що, ламаються?
Борис засміявся.
– О, буде весело.
Славко всміхався, ніби все це його не стосується.
Олександр глянув на нього:
– Де жити плануєте?
– У нас, – швидко сказала Ірина. – Чотири кімнати. Молодим зараз важко. Навіщо їм влазити в оренду?
– Ми можемо знімати, – сказала Соня.
Ірина повернулася до неї так, ніби вперше почула голос прислуги.
– На що?
– Я працюю.
– Де? – усміхнулась Ірина. – Каву носиш?
– У юридичній фірмі. Діловодом.
– А, папірці перекладаєш, – кивнула Ірина. – Ну так, серйозні гроші.
Олена втрутилась:
– Для студентки – нормальний старт.
– Я завжди кажу: якщо чоловік не тягне сім'ю, жінка починає вдавати, що їй "подобається кар'єра", – зітхнула Ірина. – Щоб не було соромно.
Олена посміхнулась без тепла.
– А я завжди думала: коли жінка сидить у чоловіка на шиї, вона називає це "жіночою мудрістю".
Борис кашлянув.
Славко подивився в меню.
Олександр навіть не моргнув.
– Славко, а ти коли працювати збираєшся?
– Після диплома, – не відриваючись від меню, сказав той. – Зараз сенсу нема. За копійки впахувати?
– Тобто поки мама картку поповнює – чоловіком себе вже можна вважати? – спитав Олександр.
– А що, треба обов'язково страждати, щоб вам подобатися? – вперше огризнувся Славко.
– Ні. Достатньо не сідати на шию і не називати це планом.
Ірина різко поставила склянку.
– У нас, між іншим, син не грузчик. Ми дали йому можливість спокійно довчитися.
– А СОНЯ тоді хто? – не витримала Олена. – Безкоштовна хатня практика? Вчитись, працювати і ще доводити, що вона не "на шиї"?
– Якщо вже чесно, – Ірина схрестила руки, – дружина має вміти підлаштовуватись. Чоловікові й так важче.
– Тому він сидить удома, а вона має дякувати? – тихо сказала Соня.
Славко нахилився до неї:
– Не починай при всіх.
– А коли? Коли твоя мама буде вказувати, о котрій мені прати твої шкарпетки?
– Моя мама хоча б хоче допомогти, – різко сказав він. – Твої просто з самого початку дивляться, як на жебрака.
За сусіднім столиком озирнулися.
Борис буркнув:
– Діти, не влаштовуйте цирк.
Олена повернулась до Славка:
– Жебрак – це не про гроші. Це коли дорослий чоловік живе з маминої картки й ображається, що це помітили.
– А ви дуже горда, так? – посміхнулась Ірина. – Все сама-сама. Лікарня, чергування. А донька все одно тікає заміж. То, може, не така вже це ідеальна модель?
Олена побіліла.
Олександр нахилився вперед:
– Ще раз перейдете на мою дружину –
– А що такого? – перебила Ірина. – Ми ж родина, маємо говорити чесно. Ваша дочка хоче в готовий дім, до забезпеченого чоловіка, але окремо. Це називається не "самостійність", а апетити.
Соня підвелася так різко, що стілець скрипнув.
– Забезпеченого? Серйозно? Він жодної копійки сам не заробив.
Ірина теж встала.
– Не смій принижувати мого сина за нашим столом.
– За вашим? – Соня гірко засміялась. – Ми в кафе.
– Ось тому ти ще дитина.
Славко встав останнім.
– Все, досить. Соня, вибачся перед мамою.
– Перед якою саме?
Стало тихо. Навіть Борис опустив очі.
– Не перегинай, – крізь зуби сказав Славко.
Соня подивилась на нього довго, потім дуже спокійно:
– Знаєш, що найсмішніше? Ти навіть не помічаєш, як просиш мене жити під чужою волею і називаєш це коханням.
– А ти, – сказав він уже голосно, – хочеш чоловіка без недоліків, але з чужою квартирою. Це не любов. Це кастинг.
Олександр піднявся.
– Ходімо, Соню.
– Ні, – сказала Соня, не відводячи очей від Славка. – Я хочу почути все.
Ірина криво всміхнулась.
– Добре. Тоді слухай. Дружина, яка з порога вимагає "окремо", зазвичай хоче не сім'ю. Вона хоче чоловіка без свекрухи, без правил і бажано – вже готового. Але готових чоловіків розбирають у сімнадцять.
За сусідніми столиками вже не приховували, що слухають.
Олена тихо сказала:
– А хлопчик, який іде в шлюб із маминою карткою, хоче не дружину. Він шукає нову жінку, яка годуватиме, коли стара втомиться.
– Це вже хамство, – сказав Борис, але сам на сина не глянув.
Славко різко повернувся до Соні:
– Скажи прямо. Це твої слова чи їхні?
– Мої, – сказала вона.
– І пропозицію ти теж тепер "ставиш на паузу", бо мама порадила списочок скласти?
Олена стиснула губи. Соня повільно перевела погляд на матір, потім знову на нього.
– Я й без списочку пам'ятаю, як ти в кафе ділив рахунок не на сімох, а на шістьох. Пам'ятаю, як ти сказав про Віку: "сама винна". І зараз бачу те саме. Поки тобі зручно – ти хороший. Коли ні – винна жінка.
Славко почервонів.
– Ти зараз через якісь копійки і чужу вагітність ламаєш нам життя?
– Ні, – сказала Соня. – Я просто перестала називати це дрібницями.
Ірина схопила сумку.
– Борисе, ми йдемо. Я не віддам сина в дім, де його з першого дня принижують.
– А я б і не пустила доньку в дім, де її з першого дня купують кімнатою, – кинула Олена.
Славко засміявся коротко, зло.
– Все ясно. Соня, якщо зараз вийдеш із ними – назад не просися.
Олександр уже тягнувся до куртки, але Соня не рушила.
– Це ти мені забороняєш? Чи мама твоя?
Славко зробив крок ближче.
– Я тобі кажу: або ти зі мною, або з ними.
Соня дивилась на нього кілька секунд.
Потім зняла з пальця каблучку і поклала на стіл. Не йому в руку. Між чашками.
Ірина фиркнула:
– От і добре. Хай спочатку навчиться, що таке вдячність.
Соня взяла сумку.
– Навчусь. Але точно не у вас.
Вона пішла до виходу.
Славко не рушив за нею.
Лише крикнув у спину, так що обернулося півзалу:
– Коли зрозумієш, що твоя "самостійність" не годує, не дзвони.
Соня зупинилась біля дверей, не озираючись.
– А коли твоя мама перестане поповнювати картку, не шукай винну серед жінок.
І в цей момент Борис, який мовчав увесь скандал, важко встав і сказав сину:
– Картку сьогодні сам заблокуєш при мені. Якщо ти такий дорослий – починай зараз.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
