– У вас помилка, – касирка відсунула картку. – Оплата не проходить.
– Вчетверте, – чоловік у черзі глянув на годинник. – Може, уже готівкою?
– Якби була готівка, я б не стояла тут з дитиною, – жінка міцніше притисла хлопчика в куртці. – На картці є гроші.
Телефон у неї в руці знову показав: "Спробуйте пізніше".
– Приват24 теж ліг? – хмикнув хтось іззаду. – А вчора ж писали: "все стабільно".
– Не нагнітайте, – сказав чоловік у пальті. – У всіх великі системи падають.
– У всіх? – жінка різко обернулась. – У моєї дитини температура 39. Мені не потрібна філософія, мені потрібне жарознижувальне.
Касирка зітхнула:
– Я можу відкласти товар на десять хвилин. Далі – або оплата, або я пробиваю наступному.
– Наступному? – позаду вже виставляли на стрічку каву, корм для кота і батарейки.
– Давайте я оплачу, – тихо сказав хлопець у худі. – Потім скинете.
Жінка глянула на нього, потім на екран телефону.
– А якщо не скину?
– Значить, це буде найдорожчий сироп у моєму житті.
Вона мовчки кивнула.
– Стоп, – чоловік у пальті виступив уперед. – Тобто банк бреше, система сиплеться, а ми тепер ще маємо скидатись за них?
– Вам що, шкода? – огризнулась касирка. – Тут дитина стоїть.
– Мені шкода всіх, кого роблять дурнями, – відрізав він і підняв телефон. – Ось офіційний пост: "усе працює стабільно". Красиво, так?
– Та заберіть уже свій сироп, – прошипіла жінка хлопцеві в худі. – Не треба мені подачок під камеру.
– Подачок? – хлопець відсмикнув руку від термінала. – Я взагалі-то допомогти хотів.
– Допомогти? – чоловік у пальті фиркнув. – Ні. Ви хотіли відчути себе хорошим за чужий рахунок.
– А ви що хочете? – касирка вже не стримувалась. – Скандал? Ви його вже маєте.
У черзі хтось засміявся, хтось почав знімати.
Телефон жінки завібрував. Вона відкрила пост банку, де під графіком було написано: "лише 0,5% платежів мають труднощі".
Вона показала екран усім:
– "Лише". Коли ти в тих "лише", тебе раптом не гріє статистика.
– Це не означає, що банк валиться, – кинув чоловік у пальті. – Не треба сіяти паніку, як базарні бабки.
– А не треба людям брехати, що все вже нормально, поки вони стоять на касі, як жебраки, – відповіла вона.
– Жебраки – це коли живуть одним рахунком і вірять, що система їм щось винна, – сказав він так голосно, що в магазині стихло. – Дорослі люди мають мати план Б, а не істерику на весь зал.
На секунду навіть касирка замовкла.
– Тобто якщо банк заблокував тобі доступ до твоїх же грошей, винен ти? – спитав хлопець у худі.
– Якщо в тебе немає двадцяти гривень про запас на дитячі ліки – так, частково ти, – відрізав той.
– Спробуйте повторити це матері з температурною дитиною ще раз, – тихо сказала касирка.
– Легко, – він повернувся до жінки. – Ваша паніка не робить вас правою.
Вона взяла сироп зі стійки й поклала назад.
– Не треба, – сказала хлопцеві. – Я не візьму.
– Та ви серйозно? – видихнув він. – Через цього клоуна?
– Через те, що я не хочу, щоб на мене дивились, як на людину, яка не може купити дитині ліки.
– Але ж не може, – кинув чоловік у пальті.
Після цього жінка вдарила його не сильно – відкритою долонею, коротко, при всіх.
У магазині хтось ахнув. Хтось одразу написав: "оце так".
– Викликайте охорону! – закричав чоловік, тримаючись за щоку. – Це напад!
– Напад? – касирка гірко всміхнулась. – А коли людям брешуть в обличчя – це сервіс?
– Жінко, ви зараз ще й касира підставите, – сказав хтось із черги. – Вона тут до чого?
– А я до чого? – рвучко відповіла касирка. – Мені весь день кричать, ніби я вам той банк ламала!
Телефон хлопця в худі пищав. Він дивився в екран.
– О, дивіться, – сказав він. – Новий коментар від банку: "перебої локальні, не варто драматизувати".
– Не варто? – жінка засміялась так, що це прозвучало гірше за крик.
Чоловік у пальті поправив комір, підняв із підлоги її картку, покрутив у пальцях і простягнув.
Вона не взяла.
Тоді він поклав картку біля каси, дістав гаманець, купив собі пляшку води, подивився на сироп і сказав:
– Для істерик нічого не продають?
І пішов, поки хлопчик тихо спитав:
– Мамо, ми сьогодні теж будемо "лише нуль п'ять"?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
