– Ти серйозно прийшов із квітами? – Юля не взяла букет. – Після того, як пів року не бачив доньку?
Олег стиснув целофан так, що той захрустів.
– Я прийшов не до тебе сваритися. Я до сім'ї.
– До якої саме? – Юля глянула на букет. – До старої чи до тієї, де мав народитися син?
– Не починай.
– Ти почав. У день нашої річниці.
Він ковтнув повітря.
– Юлю, я помилився.
– Ні. Ти обрав.
Вона відкрила двері під'їзду, але Олег поставив руку на ручку.
– Дай договорити. Вона мене обдурила.
– А Аллу хто обдурив? Теж вона?
У цей момент з машини біля під'їзду вискочила Алла з рюкзаком.
– Мамо! Бабуся привезла… – дівчинка завмерла. – Тату?
Олег відразу присів, розкинув руки.
– Аллусю, іди сюди.
Дівчинка не зрушила з місця.
– Ти чого не приходив?
Юля мовчки дивилась.
– У мене були… складні обставини, – сказав він.
– У мене теж, – відрізала Юля. – Але я чомусь не зникла.
Алла подивилася на букет.
– Це мені?
Олег на секунду розгубився.
– Ні… тобто я мамі…
– А-а, – тихо сказала дівчинка.
Бабуся, що саме підійшла, фиркнула:
– От і вся любов. Дитина перша за пів року побачила батька, а він навіть не подумав купити їй шоколадку.
– Не лізьте, – різко кинув Олег. – Це наша справа.
– Наша? – Юля засміялася коротко і зло. – Коли треба було платити за секцію, це була моя справа. Коли Алла три ночі з температурою кликала тата, це була моя справа. А тепер ти раптом згадав слово "наша"?
З вікна першого поверху вже визирала сусідка. Біля лавки сповільнили крок дві жінки з пакетами.
Олег випрямився.
– Я плачу аліменти.
– Через виконавчу службу, – сказала Юля. – Після другого попередження.
– Та що ти влаштувала судилище у дворі?
– Я? – Юля зробила крок ближче. – Ти хотів тиші, коли йшов до коханки. А повернувся – хочеш гідності. Так не працює.
Він стиснув щелепу.
– Я теж людина. Я маю право на помилку.
– Право? – бабуся пирхнула. – Ти не кредит прострочив, ти дитину кинув.
Олег глянув на Аллу.
– Я хочу все виправити.
– Бо вона тебе вигнала? – спитала Юля.
– Замовкни.
– А що не так? Брехала про вагітність, так? Ти ж тому бігав із сяючими очима. Сина захотів. Донька вже не так цікаво?
Олег підвищив голос:
– Не перекручуй! Я хотів нормальну сім'ю!
Запала тиша.
Навіть Алла підняла голову.
Юля повільно перепитала:
– А це в тебе що було? Чернетка?
– Я не це мав на увазі.
– Ні, це саме ти й мав на увазі, – сказала вона. – Просто вперше сказав вголос.
Алла зняла рюкзак і поставила на землю.
– Я тобі заважала? – спитала вона.
– Доню, та ні, ти що…
– Тоді чого ти хотів сина?
Олег потер лоб.
– Бо… бо я так сказав, не подумавши.
Юля засміялася вдруге. Уже беззвучно.
– Оце в тебе талант. Не думаючи одружився. Не думаючи зрадив. Не думаючи кинув. Не думаючи повернувся.
Сусідка вже вийшла з під'їзду, ніби випадково винести сміття.
Олег озирнувся на людей.
– Можна без цирку?
– Без цирку треба було не приводити свою коханку до мого під'їзду, – сказала Юля. – Пам'ятаєш? "Залиш його. Ми кохаємо одне одного. І квартиру поділити доведеться". Це теж був не цирк?
Бабуся ахнула:
– Вона ще й сюди приходила?
– Та приходила, – кивнула Юля. – Вчила мене звільнити місце. Дуже поспішала в чуже життя.
Олег почервонів.
– Я не знав, що вона прийде.
– Зручно, – сказала Юля. – Ти взагалі багато чого "не знав". Що вона бреше. Що донька плаче. Що аліменти самі себе не платять. Що дружина – не меблі, які стоять, поки ти визначаєшся.
Він різко викинув букет на лавку.
– Добре. Хочеш правду? Я пішов не тільки через неї.
Юля примружилась.
– Ну давай. Добий.
– З тобою вдома було як у диспетчерській. Розклад, школа, супи, чеки, "не забудь", "забери", "полагодь". Ти зі мною говорила так, ніби я ще одна дитина.
– А поводився ти як хто?
– Хоч раз послухай! – гаркнув він. – Мені було тісно. Я приходив додому, а там не жінка, а вічно правильна людина, яка все тягне і за це мовчки вимагає поклоніння.
Юля зблідла.
– Тобто винна я? Бо прала твої сорочки і збирала твої довідки, поки ти вчився "дихати"?
– Я не казав, що винна тільки ти.
– Ага. Просто зрадив чомусь ти.
Алла тихо сказала:
– Мамо, ходімо.
Але Юля вже не могла зупинитись.
– Скажи ще про "чоловікові треба натхнення". Про "я не відчував себе живим". Про всі ці дешеві фрази, які чомусь завжди оплачують дружини й діти.
Олег дивився прямо на неї.
– А знаєш, що найстрашніше? – сказав він тихо, але так, що почули всі. – Чоловіки часто йдуть не до кращих. Вони йдуть туди, де їх не змушують соромитися того, що вони слабкі.
На секунду стало незручно навіть сусідці зі сміттям.
Юля кивнула.
– Красиво. Майже розумно. Тільки слабкий – це не той, хто втомився. Слабкий – це той, хто йде з дому, а потім повертається туди, як у сервісний центр.
Бабуся схвально фиркнула:
– От саме.
Олег раптом простягнув руку до Алли.
– Доню, я можу хоча б сьогодні з тобою пройтись?
Алла відступила за мамину спину.
– А якщо та тьотя знову завагітніє, ти знову зникнеш?
Олег заплющив очі.
Юля нахилилась до доньки.
– Алло…
– Ні, мам. Я просто питаю. Йому ж можна.
Олег відкрив очі й подивився на Юлю:
– Ти налаштувала її проти мене.
– Не смій, – сказала Юля так тихо, що це прозвучало страшніше за крик. – Не смій робити з себе жертву на очах у дитини, яку ти кинув.
Він зробив крок назад.
– То що ти хочеш? Щоб я став на коліна?
– Ні, – відповіла Юля. – На колінах добре просять пробачення. А ти торгуєшся.
Вона дістала з сумки маленький рожевий замок.
Олег впізнав його не відразу, а потім скривився.
– Той самий?
– Той самий. З нашого весілля.
Юля поклала його Аллі в долоню.
– Викинь.
Олег різко підняв голову.
– Ти зовсім вже?
– А що? – Юля дивилась тільки на нього. – Ти ж любиш символічні жести. Букет, каяття, новий старт.
Алла стискала замок і не рухалась.
– Не хочу, – сказала вона. – Це ваше.
Юля забрала замок назад.
Підійшла до лавки, взяла букет, секунду потримала в руках і простягнула його бабусі.
– Поставте в воду. Хоч комусь користь.
Потім подивилась на Олега.
– Завтра о сьомій ранку в Алли виступ у школі. Прийдеш – не заходь із квітами. Не прийдеш – більше не приходь узагалі.
– Я прийду, – сказав він одразу.
Юля кивнула.
– Добре.
І, не відводячи погляду, повільно опустила рожевий замок йому в кишеню пальта.
– Щоб не переплутав, куди знову повертатися, коли тебе ще десь виставлять.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
