– Ти серйозно прийшов із квітами? – Юля не взяла букет. – Після того, як пів року не бачив доньку? Олег стиснув целофан так, що той захрустів. – Я прийшов не до тебе сваритися.

– Ти серйозно прийшов із квітами? – Юля не взяла букет. – Після того, як пів року не бачив доньку?

Олег стиснув целофан так, що той захрустів.

– Я прийшов не до тебе сваритися. Я до сім'ї.

– До якої саме? – Юля глянула на букет. – До старої чи до тієї, де мав народитися син?

– Не починай.

– Ти почав. У день нашої річниці.

Він ковтнув повітря.

– Юлю, я помилився.

– Ні. Ти обрав.

Вона відкрила двері під'їзду, але Олег поставив руку на ручку.

– Дай договорити. Вона мене обдурила.

– А Аллу хто обдурив? Теж вона?

У цей момент з машини біля під'їзду вискочила Алла з рюкзаком.

– Мамо! Бабуся привезла… – дівчинка завмерла. – Тату?

Олег відразу присів, розкинув руки.

– Аллусю, іди сюди.

Дівчинка не зрушила з місця.

– Ти чого не приходив?

Юля мовчки дивилась.

– У мене були… складні обставини, – сказав він.

– У мене теж, – відрізала Юля. – Але я чомусь не зникла.

Алла подивилася на букет.

– Це мені?

Олег на секунду розгубився.

– Ні… тобто я мамі…

– А-а, – тихо сказала дівчинка.

Бабуся, що саме підійшла, фиркнула:

– От і вся любов. Дитина перша за пів року побачила батька, а він навіть не подумав купити їй шоколадку.

– Не лізьте, – різко кинув Олег. – Це наша справа.

– Наша? – Юля засміялася коротко і зло. – Коли треба було платити за секцію, це була моя справа. Коли Алла три ночі з температурою кликала тата, це була моя справа. А тепер ти раптом згадав слово "наша"?

З вікна першого поверху вже визирала сусідка. Біля лавки сповільнили крок дві жінки з пакетами.

Олег випрямився.

– Я плачу аліменти.

– Через виконавчу службу, – сказала Юля. – Після другого попередження.

– Та що ти влаштувала судилище у дворі?

– Я? – Юля зробила крок ближче. – Ти хотів тиші, коли йшов до коханки. А повернувся – хочеш гідності. Так не працює.

Він стиснув щелепу.

– Я теж людина. Я маю право на помилку.

– Право? – бабуся пирхнула. – Ти не кредит прострочив, ти дитину кинув.

Олег глянув на Аллу.

– Я хочу все виправити.

– Бо вона тебе вигнала? – спитала Юля.

– Замовкни.

– А що не так? Брехала про вагітність, так? Ти ж тому бігав із сяючими очима. Сина захотів. Донька вже не так цікаво?

Олег підвищив голос:

– Не перекручуй! Я хотів нормальну сім'ю!

Запала тиша.

Навіть Алла підняла голову.

Юля повільно перепитала:

– А це в тебе що було? Чернетка?

– Я не це мав на увазі.

– Ні, це саме ти й мав на увазі, – сказала вона. – Просто вперше сказав вголос.

Алла зняла рюкзак і поставила на землю.

– Я тобі заважала? – спитала вона.

– Доню, та ні, ти що…

– Тоді чого ти хотів сина?

Олег потер лоб.

– Бо… бо я так сказав, не подумавши.

Юля засміялася вдруге. Уже беззвучно.

– Оце в тебе талант. Не думаючи одружився. Не думаючи зрадив. Не думаючи кинув. Не думаючи повернувся.

Сусідка вже вийшла з під'їзду, ніби випадково винести сміття.

Олег озирнувся на людей.

– Можна без цирку?

– Без цирку треба було не приводити свою коханку до мого під'їзду, – сказала Юля. – Пам'ятаєш? "Залиш його. Ми кохаємо одне одного. І квартиру поділити доведеться". Це теж був не цирк?

Бабуся ахнула:

– Вона ще й сюди приходила?

– Та приходила, – кивнула Юля. – Вчила мене звільнити місце. Дуже поспішала в чуже життя.

Олег почервонів.

– Я не знав, що вона прийде.

– Зручно, – сказала Юля. – Ти взагалі багато чого "не знав". Що вона бреше. Що донька плаче. Що аліменти самі себе не платять. Що дружина – не меблі, які стоять, поки ти визначаєшся.

Він різко викинув букет на лавку.

– Добре. Хочеш правду? Я пішов не тільки через неї.

Юля примружилась.

– Ну давай. Добий.

– З тобою вдома було як у диспетчерській. Розклад, школа, супи, чеки, "не забудь", "забери", "полагодь". Ти зі мною говорила так, ніби я ще одна дитина.

– А поводився ти як хто?

– Хоч раз послухай! – гаркнув він. – Мені було тісно. Я приходив додому, а там не жінка, а вічно правильна людина, яка все тягне і за це мовчки вимагає поклоніння.

Юля зблідла.

– Тобто винна я? Бо прала твої сорочки і збирала твої довідки, поки ти вчився "дихати"?

– Я не казав, що винна тільки ти.

– Ага. Просто зрадив чомусь ти.

Алла тихо сказала:

– Мамо, ходімо.

Але Юля вже не могла зупинитись.

– Скажи ще про "чоловікові треба натхнення". Про "я не відчував себе живим". Про всі ці дешеві фрази, які чомусь завжди оплачують дружини й діти.

Олег дивився прямо на неї.

– А знаєш, що найстрашніше? – сказав він тихо, але так, що почули всі. – Чоловіки часто йдуть не до кращих. Вони йдуть туди, де їх не змушують соромитися того, що вони слабкі.

На секунду стало незручно навіть сусідці зі сміттям.

Юля кивнула.

– Красиво. Майже розумно. Тільки слабкий – це не той, хто втомився. Слабкий – це той, хто йде з дому, а потім повертається туди, як у сервісний центр.

Бабуся схвально фиркнула:

– От саме.

Олег раптом простягнув руку до Алли.

– Доню, я можу хоча б сьогодні з тобою пройтись?

Алла відступила за мамину спину.

– А якщо та тьотя знову завагітніє, ти знову зникнеш?

Олег заплющив очі.

Юля нахилилась до доньки.

– Алло…

– Ні, мам. Я просто питаю. Йому ж можна.

Олег відкрив очі й подивився на Юлю:

– Ти налаштувала її проти мене.

– Не смій, – сказала Юля так тихо, що це прозвучало страшніше за крик. – Не смій робити з себе жертву на очах у дитини, яку ти кинув.

Він зробив крок назад.

– То що ти хочеш? Щоб я став на коліна?

– Ні, – відповіла Юля. – На колінах добре просять пробачення. А ти торгуєшся.

Вона дістала з сумки маленький рожевий замок.

Олег впізнав його не відразу, а потім скривився.

– Той самий?

– Той самий. З нашого весілля.

Юля поклала його Аллі в долоню.

– Викинь.

Олег різко підняв голову.

– Ти зовсім вже?

– А що? – Юля дивилась тільки на нього. – Ти ж любиш символічні жести. Букет, каяття, новий старт.

Алла стискала замок і не рухалась.

– Не хочу, – сказала вона. – Це ваше.

Юля забрала замок назад.

Підійшла до лавки, взяла букет, секунду потримала в руках і простягнула його бабусі.

– Поставте в воду. Хоч комусь користь.

Потім подивилась на Олега.

– Завтра о сьомій ранку в Алли виступ у школі. Прийдеш – не заходь із квітами. Не прийдеш – більше не приходь узагалі.

– Я прийду, – сказав він одразу.

Юля кивнула.

– Добре.

І, не відводячи погляду, повільно опустила рожевий замок йому в кишеню пальта.

– Щоб не переплутав, куди знову повертатися, коли тебе ще десь виставлять.

Valera

Популярне