Олеся ніколи б не могла подумати, що нова сусідка Христина кардинально поміняє її життя.
Здавалося, що в Лесі є все для щастя. Коханий чоловік, який ледь не щодня дарує квіти. Дві красиві донечки, вчителі їх так нахвалюють, що жінка не може ніяк натішитися. Велика та дружня родина, про яку вона так довго мріяла.
А ось декілька місяців тому до будинку переїхала молода дівчина з сином. Леся одразу познайомилася з новими сусідами, на знак дружби принесла свої фірмові пиріжки. Бачила, як дівчині важко, тому інколи намагалася чимось допомогти. Ну, наприклад, хтось зі знайомих передав зимовий одяг для Сергійка чи іграшки. Дітки одразу потоваришували та часто гралися на майданчику. Але найбільше у цій ситуації Лесю приємно здивувала поведінка чоловіка Петра.
Петя міг після роботи заїхати до Христі та поремонтувати кран, пересунути шафу чи зробити іншу важку роботу. Спершу Леся вже починала ревнувати Петю до молодої сусідки. Однак, намагалася відганяти від себе такі погані думки. Це ж всього-на-всього догадки, нема нічого серйозного. Та і чоловік не затримувався у неї надовго, вони навіть так багато не говорили, коли приходили в гості. Ну але щось все-таки жінку бентежило.
Тоді була п’ятниця, Леся поверталася додому. Хотіла зайти до супермаркету, купити щось для донечок та Сергійка. Раптом побачила у магазині Петра. З хлопчиком. Вона ледь не вклякла і все зрозуміла. Сергій був просто копією чоловіка. Ті самі очі, вуста, носик та підборіддя. Навіть тест на батьківство робити не треба, тут все ясно – у Петра є син від іншої жінки. Емоції та сльози переповнювали жінку, але вона знайшла у собі сили спокійно купити всі необхідні продукти у магазині та дійти додому. Але як про це сказати Петрові?
Не стала довго мовчати. Дівчатка прийшли зі школи, хвалилися оцінками, але Леся була немов у тумані.
– Що з тобою таке? Ходиш, немов сама не своя, – запитував Петро.
– А я все знаю. Бачила тебе сьогодні з Сергійком. Знаєш, раніше я не помічала, як цей малюк схожий на тебе, – тихо відповіла Леся.
Часто у таких випадках чоловіки намагаються придумати виправдання або ж навпаки – звинувачують жінку у бурхливій фантазії. Однак, Петро не тікав від розмови. Спокійно про все розповів. А Леся слухала та жодного разу не перебивала.
П’ять років тому Петро їхав у відрядження в інше місто. Там познайомився з молодою дівчиною, студентка першого курсу. Разом відпочивали у кафе. Ну і так у них все закрутилося. Дівчину звали Христя… Весь час Петя намагався тихцем навідувати сина та коханку, передавав гроші на продукти та одяг. Боявся про це все розповідати жінці. Він досі щиро кохає Лесю, але у тому місті все так немов змінилося та він зустрів Христину.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
І ось так Леся дізналася, що всі ці місяці товаришувала з коханкою свого чоловіка. Звісно, що Петро намагався врозуміти Христю, адже та вимагала розлучення. А потім почала важко хворіти. Пішла до лікаря, здала всі необхідні аналізи. Думала, що звичайна простуда, декілька днів питиме пігулки та одужає. Однак, результати невтішні – онкологія, залишалося мало часу. Лікарі казали, що 3 роки максимум дають, більше дівчина не протримається. Марно було навіть лікуватися чи сподіватися на диво.
Христя не хотіла, щоб після того, як її не стане, малюка відали у дитячий будинок. Вона сама сирота, тому чудово знала, що чекає там на Сергійка. Ось так вона вирішила переїхати до будинку, де жив Петро. Знайшла невелику однокімнатну квартиру, продала своє старе житло та переїхала з малюком в інше місто. Так чоловік почав “наглядати” за хворою коханкою та синочком.
– Ми були нещодавно у клініці. На жаль, вже нічого не можна змінити. Лікар сказав, що їй залишилося недовго. Буквально 3 місяці, не більше, – тихо відповів Петро.
Леся не знала, що і відповісти. Мовчки вийшла з кімнати й побігла у ванну. Довго плакала, але не через таку звістку про зраду. Вона хвилювалася за майбутнє Сергійка. Встигла полюбити хлопчика, немов рідного сина. Декілька днів вона не розмовляла з Петром. А потім зібралася з силами та пішла до Христини у гості.
Тільки тоді Леся помітила, що у дівчини весь час була перука. І як у неї тремтіли руки, коли та тримала чашку. Вона навіть не могла спокійно стояти, а шкіра була така бліда. І як Леся раніше цього не помічала?
– Я знаю, Петро мені про все розповів. І про хворобу. І про те, хто справжній батько у твого сина. Я телефонувала до служби опіки, сказали, що вже завтра можна оформити документи. Не хочу, щоб твій Сергійко залишився сам у цьому світі.
Христя почала плакати. Підбігла до Лесі та міцно обійняла.
– Спасибі. Я вже і не сподівалася на таке чудо. Але ти стала моєю рятівницею, – тихо промовила дівчина.
Тепер у Лесі є ще молодший син Сергійко. Вона пробачила Петрові зраду. Шкода, що не встигли врятувати Христину…
Леся вчинила правильно? А ви б змогли прийняти чужу дитину, знаючи про те, хто її рідний батько?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
