Я сиділа у кафе. Мій чоловік вже запізнювався на декілька хвилин. Замовила собі тістечко, яке колись так обожнювала. Невелике, з шоколадом. Саме його я смакувала на нашому першому побаченні. У цьому ж кафе. За цим столиком біля віконця.
Задзвенів телефон. Це був Мишко. “Проблеми з транспортом, великі затори. Запізнюся на 10 хвилин” – написав чоловік у повідомленні. Не вперше він може так затриматися. Навіть додому пізно приїжджає, у гості ми мінімум на годину пізніше можемо приїхати. А все через його роботу.
– Я так багато працюю, щоб у нас все було добре у фінансовому плані. Для тебе та Петрика стараюся, – дорікав чоловік під час сварки.
Я не мала права йому перечити. Адже коли пішла у декретну відпустку, то він тягнув всю нашу родину на собі. Оренда квартири, продукти, комунальні послуги, харчування та одяг для малюка – це все оплачував Михайло. Всі молоді матусі мені заздрили:
– Ой, тобі так з чоловіком пощастило! Ось мій за весь час ще жодного разу не допоміг, хоча я так просила.
– Твій чоловік так старається, а ти просто вдома сидиш. Повір, я б на твоєму місці носом не крутила!
Однак, я відчувала, що Михайло змінився. Вже не дивився на мене так, як раніше, не обіймав та не цілував при зустрічі. Немов та іскра й тепло у стосунках зникли.
– Тобі нудно вдома, що ти починаєш собі вигадувати нові проблеми? У нас все добре! – лаявся чоловік, коли я захотіла з ним поговорити на цю тему.
– Але я постійно вдома, а у тебе в офісі стільки красивих жінок!
– Ну як ти мені набридла, – відповів Михайло та пішов спати в іншу кімнату.
Декілька днів ми не розмовляли. Тобі була субота, я знала, що у чоловіка вихідний. Однак, він рано прокинувся та довго метушився біля шафи
– Що ти робиш? Чому ти складаєш свої речі?
– Я їду геть
– У тебе відрядження?
– Ні. Я йду геть від тебе.
Я довго плакала та просила чоловіка залишитися, обіцяла, що якщо справа у мені, то обов’язково змінюся заради нього. Однак, Михайло був невблаганним. Мовчки розвернуся та сів у таксі. Заблокував номер, ніхто з друзів та родичів не знали, де він живе. Цю всю картину з розлукою бачила моя сусідка Маринка. Вона відвела мене додому, дала випити води та заспокійливого
– Ну, нічого. Такий чоловік тобі не потрібен. Ось побачиш, що це він тебе втратив. Така красива, розумна. От побачиш, зустрінеш своє справжнє щастя, – розраджувала сусідка.
І вона мала рацію. Через декілька місяців у мене все налагодилося. Я знайшла роботу онлайн, грошей на перший час вистачало. Було важко, адже ніхто не хотів мені допомагати. А свекруха від мене відхрестилася, навіть на дворі не віталася.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
З часом рани загоїлися, я забула про біль та сльози. Петрик підріс та почав ходити у дитячий садочок, так що я могла працювати в офісі. Купила квартиру, машину, а в сина були найкращі іграшки у групі. Він був моїм стимулом, щоб рухатися далі та не опускати руки. Одного вечора випадково познайомилася з хлопцем у кафе. Так я зустріла Андрія. Боялася йому щось казати за Петрика, але він прийняв малюка. ніби це його рідний син. Ось воно, моє бажане щастя. Ми одружилися, зіграли пишне весілля та почали жити разом.
Декілька днів тому до мене зателефонували з невідомого номеру. Це був Михайло. Він запросив у кафе на зустріч. Я погодилася.
Тремтячими руками тримала філіжанку кави. Що далі робити? Чому саме зараз? Він навіть до мене не дзвонив, грошей для малюка не надсилав, немов у нього не було родини. Зник на 10 років, а зараз ось так просто запросив на зустріч.
– Ти дуже маєш гарний вигляд. Немов помолодшала на декілька років. Вже не та сіра мишка, яка була декілька років тому
– І це все? Я можу йти геть?
– Я щасливий, що у мене така дружина.
– Мої вітання, вам щастя та здоров’я. Цікаво, хто ж ця жінка?
– Це ти!
Я не могла у це повірити. Думає, що я його ось так легко пробачу чи що. До кафе якраз зайшов Андрій та Петрик. Я ніколи нічого не приховую від свого коханого чоловіка.
– Мамо, привіт! – радісно підбіг до мене Петрик. Андрій міцно обійняв та поцілував у щоку.
– Це мій син, так? – запитав Михайло та вже хотів обійняти малюка.
– Ні, Петрик мій син. А я його батько. Кохана, будь ласка, одягайся та поїдемо додому, – спокійно відповів Андрій.
Я бачила, як змінився вираз обличчя у Михайла. Думав, що все ось так можна легко повернути. А де він був, коли у мене було тільки декілька гривень і я позичала гроші у сусідів? Де він був, коли Петрик сильно хворів та я не спала ночами. Ні, такий чоловік мені не потрібний. Ми вийшли з кафе та навіть не попрощалися з Михайлом. Я заблокувала його номер телефону.
А ви б дали чоловікові другий шанс? Чому?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
