Моє особисте життя чомусь не склалося. З чоловіком розлучилася ще 10 років тому. Та я ні про що не шкодую. Маю такого сина-красеня.
Після розлучення довгий час не мала, куди себе подіти. От я і вирішила поїхати в Італію на заробітки. Робота була важкою, мусила доглядати за літньою жінкою, крім того, займалася масажем. Спершу, мені було неважко, знала, що зможу заробити для себе і для своїх рідних гарну копійку. Та минуло 10 років, і жити на чужині мені стало просто несила. Я вирішила повернутися додому.
Дорогою все мріяла про найочікуванішу зустріч із сином, невісткою та онуками, вже уявляла, як міцно ми обійматимемося, радіючи моєму поверненню. У мене ж, крім них, нікого нема!
Зустріч і справді була дуже теплою. Усією сім’єю ми сіли до спільного столу, я не могла відвести погляду від своїх внучат: виросли, стали такими гарними і розумними.
Але як тільки зайшла мова про мої плани на майбутнє, радість миттєво кудись розвіялася.
Я сказала, що більше не хочу повертатися до Італії, важко мені вже там одній. Тому хочу купити собі в рідному місті квартиру, може й особисте життя вдасться налагодити. Хоча б трохи пожити для себе. Жінці ж у будь-якому віці хочеться трішки любові і щастя. Ще в Італії я почала листуватися зі своїм однокласником, який овдовів і теж почуває себе самотнім. Чому б не спробувати пожити разом? Гляди, щось з того і вийде.
Треба було бачити обличчя моїх дітей. Вони були шоковані, бо думали, що я й далі буду надсилати їм гроші, а вони зможуть жити у своє задоволення. Коли я дізналася, що ні син, ні невістка жодного разу не працювали з того часу, як я поїхала в Італію – слова вимовити не могла. Яка нахабність! Але більше такого не буде!
Я думала, що зможу пожити у своїх дітей, поки робитиму ремонт в однокімнатній квартирі, яку хотіла продати, але вирішила, що цього робити не буду. Переїхала туди, паралельно й ремонт затіяла. Та я не сама, мені однокласник дуже допомагає. Живемо із ним душа в душу.
З дітьми тривалий час не спілкуюся. Шкода, що не маю можливості часто бачитися з онуками. Але витримали мої дітки без мене недовго.
За декілька місяців зателефонувала невістка і попросила, аби я з малими посиділа. Вона, виявляється, збирається йти на співбесіду. Як тільки я припинила постачати її та свого сина грошима – вони й за голову взялися. Нарешті, зможу пожити для себе, а не для інших, як я це робила протягом усього свого життя!
Чи правильно вчинила головна героїня?
Чи пробачили б ви дітям?
