Моє особисте життя чомусь не склалося. З чоловіком розлучилася ще 10 років тому. Та я ні про що не шкодую. Маю такого сина-красеня.
Після розлучення довгий час не мала, куди себе подіти. От я і вирішила поїхати в Італію на заробітки. Робота була важкою, мусила доглядати за літньою жінкою, крім того, займалася масажем. Спершу, мені було неважко, знала, що зможу заробити для себе і для своїх рідних гарну копійку. Та минуло 10 років, і жити на чужині мені стало просто несила. Я вирішила повернутися додому.
Дорогою все мріяла про найочікуванішу зустріч із сином, невісткою та онуками, вже уявляла, як міцно ми обійматимемося, радіючи моєму поверненню. У мене ж, крім них, нікого нема!
Зустріч і справді була дуже теплою. Усією сім’єю ми сіли до спільного столу, я не могла відвести погляду від своїх внучат: виросли, стали такими гарними і розумними.
Але як тільки зайшла мова про мої плани на майбутнє, радість миттєво кудись розвіялася.
Я сказала, що більше не хочу повертатися до Італії, важко мені вже там одній. Тому хочу купити собі в рідному місті квартиру, може й особисте життя вдасться налагодити. Хоча б трохи пожити для себе. Жінці ж у будь-якому віці хочеться трішки любові і щастя. Ще в Італії я почала листуватися зі своїм однокласником, який овдовів і теж почуває себе самотнім. Чому б не спробувати пожити разом? Гляди, щось з того і вийде.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Треба було бачити обличчя моїх дітей. Вони були шоковані, бо думали, що я й далі буду надсилати їм гроші, а вони зможуть жити у своє задоволення. Коли я дізналася, що ні син, ні невістка жодного разу не працювали з того часу, як я поїхала в Італію – слова вимовити не могла. Яка нахабність! Але більше такого не буде!
Я думала, що зможу пожити у своїх дітей, поки робитиму ремонт в однокімнатній квартирі, яку хотіла продати, але вирішила, що цього робити не буду. Переїхала туди, паралельно й ремонт затіяла. Та я не сама, мені однокласник дуже допомагає. Живемо із ним душа в душу.
З дітьми тривалий час не спілкуюся. Шкода, що не маю можливості часто бачитися з онуками. Але витримали мої дітки без мене недовго.
За декілька місяців зателефонувала невістка і попросила, аби я з малими посиділа. Вона, виявляється, збирається йти на співбесіду. Як тільки я припинила постачати її та свого сина грошима – вони й за голову взялися. Нарешті, зможу пожити для себе, а не для інших, як я це робила протягом усього свого життя!
Чи правильно вчинила головна героїня?
Чи пробачили б ви дітям?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
