– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?

– Ви Люба Сагайдак?

– Ну я.

– Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам.

– Мені?

– Вам. Ви єдина в заповіті.

Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали:

– Алло? Не передумали бути родичкою?

***

– Та яка ще тітка Поліна? – фиркнула сусідка Галя на пошті. – Ти ж казала, вона вас на похорон твоєї мами не пустила.

– То її не пустили. Не плутай.

– А квартиру, значить, залишила саме тобі. От люди вміють красиво каятись.

– А ти б відмовилась?

– Я? Ні. Але я б хоч не робила вигляд, що це "знак долі".

Люба стиснула губи.

– Це спадок. Законний.

– Законний – це ще не завжди по-людськи.

***

Ключі їй віддала сусідка Поліни, суха, пряма жінка в халаті.

– Ви приїхали швидко.

– Робота не вовк.

– А квартира, значить, вовк?

– Я не за цим.

– Та всі так кажуть, поки шафу не відкриють.

Люба зайшла. Старі шафи, банки з травами, ікони, книжки, кішка на підвіконні.

– Це її кішка? – спитала Люба.

– Була її. Тепер, виходить, теж ваша.

– Мені кішка не треба.

– А квартира треба?

Люба різко повернулась.

– Слухайте, ви мені зараз за що дорікаєте?

– За те, що живим поміч не потрібна, а від мертвих усім щось треба.

***

У першій шухляді були зошити. Імена, адреси, дати. На багатьох сторінках – підкреслене: "Люба".

На останній – кривим почерком:

"Якщо прийде – не продавати до сороковин. Інакше сама себе прокляне".

Люба фиркнула.

– От іще.

Зателефонувала рієлтору.

– Добрий день. Хочу оцінку квартири.

Сусідка в халаті, що стояла в дверях, почула.

– Навіть сороковин не дочекаєтесь?

– Мені ваші забобони не цікаві.

– Це не мої.

– А чиї? Померлої жінки, яку пів району називало відьмою?

– До неї, між іншим, у черзі стояли ті, кого лікарі вже списали.

– Так, звісно. І ще вона сни за людей бачила.

– А ви смієтесь з цього в її квартирі.

– А що мені, вклонитися стінам? Вона мене все життя не знала.

– Не знала? – сусідка засміялась. – Вона вам після смерті дала більше, ніж ваші живі.

***

На третій день у двері постукали.

На порозі стояла дівчина років двадцяти п'яти, з опухлими очима.

– Ви Люба?

– Так.

– Мені сказали, тут раніше жила Поліна Петрівна.

– Жила.

– Вона колись допомогла моїй мамі знайти брата. Сказали, тепер тут ви.

– Хто сказав?

– У дворі.

– І що ви хочете?

– У мене сестра зникла. Поліція каже чекати. А я вже два дні не сплю.

– І ви прийшли до мене?

– Мені сказали, ви… ну… продовжите.

Люба втупилась у неї.

– Ви серйозно?

– Я заплачу.

– Та ви не туди прийшли.

– Але ви ж у неї квартира…

– Квартира не передає професію.

– То скажіть нормально "ні", а не дивіться так, ніби я божевільна.

Люба вже хотіла грюкнути дверима, але кішка раптом вискочила в коридор і стала тертися об ноги дівчини.

Та заплакала ще дужче.

– Я просто не знаю, куди ще йти.

Люба сказала тихіше:

– Я не Поліна.

– А живете на її місці.

І це прозвучало гірше, ніж образа.

***

Уночі Люба не спала. На кухні скрипіли банки. У голові крутилась фраза: "живете на її місці".

Вранці вона відкрила один із зошитів. На полях – адреса промзони, яку вона не знала. Поруч: "дівчина, руде волосся, синя куртка".

Вдень подзвонила тій самій.

– Як звати сестру?

– Марта.

– Волосся руде?

Пауза.

– Так.

– Синя куртка?

– Так… Звідки ви знаєте?

Люба дивилась у зошит і відчувала, як холоне спина.

– Приїжджайте.

***

Їх було вже троє: дівчина, її батько і Люба.

– Якщо це тупий жарт… – буркнув батько.

– Я вас силою не тягнула.

– А хто вас взагалі знає? Листоноша з райцентру вирішила в чаклунки?

– Тату, замовкни.

– Ні, нехай скаже. Зараз всі хочуть заробити на чужому горі.

Люба різко зачинила зошит.

– Якщо думаєте, що я це роблю заради ваших грошей, вихід там.

– А заради чого? – він теж підняв голос. – Люди просто так у чуже горе не лізуть.

Люба усміхнулась без радості.

– Бо інколи чуже горе – єдиний спосіб для когось відчути себе потрібним. Так зрозуміліше?

У кімнаті стало тихо.

Дівчина витерла сльози.

– Це жахливо звучить.

– Зате чесно.

***

Сестру знайшли. Живу. На покинутому складі з хлопцем, від якого вона втекла "по любові", а потім боялася повернутись.

Батько ридав і обіймав доньок.

Потім повернувся до Люби і сунув конверт.

– Візьміть.

– Не треба.

– Треба. Бо безкоштовно таке не робиться.

– Я сказала – не треба.

– А квартиру, значить, безкоштовно взяли, а тут гордість прокинулась?

Люба зблідла.

– Тату! – крикнула дівчина.

– Що "тату"? Я не сліпий. Такі, як вона, завжди десь святі, а десь дуже вчасно при спадщині.

Люба кинула конверт йому в груди.

– Такі, як я, хоч щось зробили. А такі, як ви, можуть тільки платити, щоб не відчувати провини.

***

Через тиждень під дверима вже стояли інші.

– Мого чоловіка ніби зурочили.

– Сину сниться одна й та сама яма.

– У мене пропали документи.

– Поліна Петрівна брала небагато. Ми теж заплатимо.

– Я не беру грошей, – сухо казала Люба.

– Ага, квартира вам просто так дісталась, то гроші вже незручно?

– Ви допомагати будете чи вибирати, кому мораль читати? – гаркнула вона.

Люди все одно приходили.

І Люба почала допомагати.

Іноді вгадувала так, що самій ставало страшно.

Іноді мовчала, коли нічого не чула.

Іноді все одно брала людей у коридор і казала:

– Чекайте.

Сусідка в халаті спостерігала мовчки. А потім одного дня сказала:

– Поліна хоча б знала, коли сказати "не знаю".

– Ви до чого хилите?

– До того, що святість на чужій біді росте дуже швидко.

– Я нікого не тримаю.

– Ні. Вони самі несуть вам свої гроші, продукти, подяки. Дуже зручно бути "не винною".

– Ви заздрите?

– Я гидую.

***

На сороковини сусідка влаштувала поминки у дворі. Столи, кутя, пів будинку.

Люба спустилась пізно. На неї вже дивились.

– О, спадкоємиця прийшла, – сказав якийсь дядько з третього поверху.

– Любо, сідайте, – голосно покликала сусідка. – Люди якраз згадують Поліну. І вас теж.

– Мене?

– Ну а як же. Ви ж тепер тут центральна постать.

Хтось хмикнув.

– Кажуть, у Поліни дар до неї перейшов.

– Ага, разом із квартирою.

– Ні, ну якщо заповіт був, то чого ви всі…

– Заповіт заповітом, а до Поліни в лікарню хто ходив? – перебила сусідка. – Не Люба.

– А ви ходили? – різко кинула Люба.

– Щодня.

– То чого ж квартира не вам?

За столом стало тихо.

Сусідка глянула просто в очі.

– Бо я не родичка.

– То виходить, чужим ви тільки борг видаєте? Без спадщини?

– А ви зараз чим хвалитесь? Кров'ю? Ви до неї за життя навіть не подзвонили.

– А вона мені подзвонила?!

– Вона хоча б не приповзла, коли запахло квадратними метрами.

– Та годі вже, – втрутився хтось, – квартира її, заповіла кому хотіла.

– От саме, – кивнула Люба. – Якщо така свята була, то чомусь вибрала мене. Не вас.

Сусідка всміхнулась так, що кільком людям стало не по собі.

– Бо мертві часто помиляються так само, як живі.

– А живі часто лізуть у чуже, бо свого життя немає.

– Зате я не роблю бізнес з паніки.

– Я не беру грошей!

– Ні. Ви берете поклоніння. Воно дорожче.

Кілька людей відвели очі.

Одна жінка з натовпу раптом сказала:

– А що в цьому неправда? Учора я їй несла домашній сир, бо боялась, що вона відмовить допомогти сину.

– Я не просила!

– Не просили. Просто всі зрозуміли правила без слів.

Люба зробила крок до столу.

– Знаєте, що найогидніше? Ви всі тут жерете кутю за покійницю, до якої бігали тільки коли вас притискало. А тепер вдаєте з себе мораль. Якщо людина потрібна вам тільки в біді – не називайте це повагою. Це оренда.

– Та ти… – підвівся дядько.

– Ні, вона права, – тихо кинула та дівчина, чию сестру знайшли. – Але вона теж перегнула.

– Перегнула? – Люба вже не зупинялась. – Ваш батько хотів відкупитися конвертом. Ви носили сир, щоб виблагати відповідь. А вона, – ткнула пальцем у сусідку, – роками була біля Поліни і тепер не може пережити, що їй не перепало нічого.

Сусідка встала.

– Скажи вже до кінця. Скажи, що я зла, бо бідна.

– А ви не тому злі?

– Ні. Я зла, бо бачу, як люди, яким випадково пощастило, починають думати, що це вони заслужили.

Натягнута тиша розтягнулась на весь двір.

І тут кішка скочила на стіл, перекинула миску з кутею просто на коліна сусідці.

Хтось нервово засміявся.

Сусідка повільно витерла руки серветкою, встала і дуже спокійно сказала:

– Забирай не тільки квартиру. Забирай і тих, хто тепер до неї ходить. Подивимось, що ти зробиш, коли вперше помилишся.

Люба мовчки дістала з сумки ключі, покрутила на пальці – і кинула їх сусідці на стіл.

– На. Живіть. Лікуйте. Рятуйте. Ви ж краща.

У дворі хтось ахнув.

Сусідка не взяла ключі.

– Я не просила.

– А квартиру треба було не просити, а отримати? Так, виходить, чесніше?

– Любо, годі, – прошепотіла дівчина.

Люба глянула на всіх і усміхнулась.

– Спокійно. Я завтра зміню замки.

Повернулась і пішла.

А за спиною сусідка голосно, на весь двір, сказала:

– І правильно. Бо інакше ще хтось подумає, що ти тут не хазяйка, а просто тимчасова.

Valera

Популярне