– Ви Люба Сагайдак?
– Ну я.
– Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам.
– Мені?
– Вам. Ви єдина в заповіті.
Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали:
– Алло? Не передумали бути родичкою?
***
– Та яка ще тітка Поліна? – фиркнула сусідка Галя на пошті. – Ти ж казала, вона вас на похорон твоєї мами не пустила.
– То її не пустили. Не плутай.
– А квартиру, значить, залишила саме тобі. От люди вміють красиво каятись.
– А ти б відмовилась?
– Я? Ні. Але я б хоч не робила вигляд, що це "знак долі".
Люба стиснула губи.
– Це спадок. Законний.
– Законний – це ще не завжди по-людськи.
***
Ключі їй віддала сусідка Поліни, суха, пряма жінка в халаті.
– Ви приїхали швидко.
– Робота не вовк.
– А квартира, значить, вовк?
– Я не за цим.
– Та всі так кажуть, поки шафу не відкриють.
Люба зайшла. Старі шафи, банки з травами, ікони, книжки, кішка на підвіконні.
– Це її кішка? – спитала Люба.
– Була її. Тепер, виходить, теж ваша.
– Мені кішка не треба.
– А квартира треба?
Люба різко повернулась.
– Слухайте, ви мені зараз за що дорікаєте?
– За те, що живим поміч не потрібна, а від мертвих усім щось треба.
***
У першій шухляді були зошити. Імена, адреси, дати. На багатьох сторінках – підкреслене: "Люба".
На останній – кривим почерком:
"Якщо прийде – не продавати до сороковин. Інакше сама себе прокляне".
Люба фиркнула.
– От іще.
Зателефонувала рієлтору.
– Добрий день. Хочу оцінку квартири.
Сусідка в халаті, що стояла в дверях, почула.
– Навіть сороковин не дочекаєтесь?
– Мені ваші забобони не цікаві.
– Це не мої.
– А чиї? Померлої жінки, яку пів району називало відьмою?
– До неї, між іншим, у черзі стояли ті, кого лікарі вже списали.
– Так, звісно. І ще вона сни за людей бачила.
– А ви смієтесь з цього в її квартирі.
– А що мені, вклонитися стінам? Вона мене все життя не знала.
– Не знала? – сусідка засміялась. – Вона вам після смерті дала більше, ніж ваші живі.
***
На третій день у двері постукали.
На порозі стояла дівчина років двадцяти п'яти, з опухлими очима.
– Ви Люба?
– Так.
– Мені сказали, тут раніше жила Поліна Петрівна.
– Жила.
– Вона колись допомогла моїй мамі знайти брата. Сказали, тепер тут ви.
– Хто сказав?
– У дворі.
– І що ви хочете?
– У мене сестра зникла. Поліція каже чекати. А я вже два дні не сплю.
– І ви прийшли до мене?
– Мені сказали, ви… ну… продовжите.
Люба втупилась у неї.
– Ви серйозно?
– Я заплачу.
– Та ви не туди прийшли.
– Але ви ж у неї квартира…
– Квартира не передає професію.
– То скажіть нормально "ні", а не дивіться так, ніби я божевільна.
Люба вже хотіла грюкнути дверима, але кішка раптом вискочила в коридор і стала тертися об ноги дівчини.
Та заплакала ще дужче.
– Я просто не знаю, куди ще йти.
Люба сказала тихіше:
– Я не Поліна.
– А живете на її місці.
І це прозвучало гірше, ніж образа.
***
Уночі Люба не спала. На кухні скрипіли банки. У голові крутилась фраза: "живете на її місці".
Вранці вона відкрила один із зошитів. На полях – адреса промзони, яку вона не знала. Поруч: "дівчина, руде волосся, синя куртка".
Вдень подзвонила тій самій.
– Як звати сестру?
– Марта.
– Волосся руде?
Пауза.
– Так.
– Синя куртка?
– Так… Звідки ви знаєте?
Люба дивилась у зошит і відчувала, як холоне спина.
– Приїжджайте.
***
Їх було вже троє: дівчина, її батько і Люба.
– Якщо це тупий жарт… – буркнув батько.
– Я вас силою не тягнула.
– А хто вас взагалі знає? Листоноша з райцентру вирішила в чаклунки?
– Тату, замовкни.
– Ні, нехай скаже. Зараз всі хочуть заробити на чужому горі.
Люба різко зачинила зошит.
– Якщо думаєте, що я це роблю заради ваших грошей, вихід там.
– А заради чого? – він теж підняв голос. – Люди просто так у чуже горе не лізуть.
Люба усміхнулась без радості.
– Бо інколи чуже горе – єдиний спосіб для когось відчути себе потрібним. Так зрозуміліше?
У кімнаті стало тихо.
Дівчина витерла сльози.
– Це жахливо звучить.
– Зате чесно.
***
Сестру знайшли. Живу. На покинутому складі з хлопцем, від якого вона втекла "по любові", а потім боялася повернутись.
Батько ридав і обіймав доньок.
Потім повернувся до Люби і сунув конверт.
– Візьміть.
– Не треба.
– Треба. Бо безкоштовно таке не робиться.
– Я сказала – не треба.
– А квартиру, значить, безкоштовно взяли, а тут гордість прокинулась?
Люба зблідла.
– Тату! – крикнула дівчина.
– Що "тату"? Я не сліпий. Такі, як вона, завжди десь святі, а десь дуже вчасно при спадщині.
Люба кинула конверт йому в груди.
– Такі, як я, хоч щось зробили. А такі, як ви, можуть тільки платити, щоб не відчувати провини.
***
Через тиждень під дверима вже стояли інші.
– Мого чоловіка ніби зурочили.
– Сину сниться одна й та сама яма.
– У мене пропали документи.
– Поліна Петрівна брала небагато. Ми теж заплатимо.
– Я не беру грошей, – сухо казала Люба.
– Ага, квартира вам просто так дісталась, то гроші вже незручно?
– Ви допомагати будете чи вибирати, кому мораль читати? – гаркнула вона.
Люди все одно приходили.
І Люба почала допомагати.
Іноді вгадувала так, що самій ставало страшно.
Іноді мовчала, коли нічого не чула.
Іноді все одно брала людей у коридор і казала:
– Чекайте.
Сусідка в халаті спостерігала мовчки. А потім одного дня сказала:
– Поліна хоча б знала, коли сказати "не знаю".
– Ви до чого хилите?
– До того, що святість на чужій біді росте дуже швидко.
– Я нікого не тримаю.
– Ні. Вони самі несуть вам свої гроші, продукти, подяки. Дуже зручно бути "не винною".
– Ви заздрите?
– Я гидую.
***
На сороковини сусідка влаштувала поминки у дворі. Столи, кутя, пів будинку.
Люба спустилась пізно. На неї вже дивились.
– О, спадкоємиця прийшла, – сказав якийсь дядько з третього поверху.
– Любо, сідайте, – голосно покликала сусідка. – Люди якраз згадують Поліну. І вас теж.
– Мене?
– Ну а як же. Ви ж тепер тут центральна постать.
Хтось хмикнув.
– Кажуть, у Поліни дар до неї перейшов.
– Ага, разом із квартирою.
– Ні, ну якщо заповіт був, то чого ви всі…
– Заповіт заповітом, а до Поліни в лікарню хто ходив? – перебила сусідка. – Не Люба.
– А ви ходили? – різко кинула Люба.
– Щодня.
– То чого ж квартира не вам?
За столом стало тихо.
Сусідка глянула просто в очі.
– Бо я не родичка.
– То виходить, чужим ви тільки борг видаєте? Без спадщини?
– А ви зараз чим хвалитесь? Кров'ю? Ви до неї за життя навіть не подзвонили.
– А вона мені подзвонила?!
– Вона хоча б не приповзла, коли запахло квадратними метрами.
– Та годі вже, – втрутився хтось, – квартира її, заповіла кому хотіла.
– От саме, – кивнула Люба. – Якщо така свята була, то чомусь вибрала мене. Не вас.
Сусідка всміхнулась так, що кільком людям стало не по собі.
– Бо мертві часто помиляються так само, як живі.
– А живі часто лізуть у чуже, бо свого життя немає.
– Зате я не роблю бізнес з паніки.
– Я не беру грошей!
– Ні. Ви берете поклоніння. Воно дорожче.
Кілька людей відвели очі.
Одна жінка з натовпу раптом сказала:
– А що в цьому неправда? Учора я їй несла домашній сир, бо боялась, що вона відмовить допомогти сину.
– Я не просила!
– Не просили. Просто всі зрозуміли правила без слів.
Люба зробила крок до столу.
– Знаєте, що найогидніше? Ви всі тут жерете кутю за покійницю, до якої бігали тільки коли вас притискало. А тепер вдаєте з себе мораль. Якщо людина потрібна вам тільки в біді – не називайте це повагою. Це оренда.
– Та ти… – підвівся дядько.
– Ні, вона права, – тихо кинула та дівчина, чию сестру знайшли. – Але вона теж перегнула.
– Перегнула? – Люба вже не зупинялась. – Ваш батько хотів відкупитися конвертом. Ви носили сир, щоб виблагати відповідь. А вона, – ткнула пальцем у сусідку, – роками була біля Поліни і тепер не може пережити, що їй не перепало нічого.
Сусідка встала.
– Скажи вже до кінця. Скажи, що я зла, бо бідна.
– А ви не тому злі?
– Ні. Я зла, бо бачу, як люди, яким випадково пощастило, починають думати, що це вони заслужили.
Натягнута тиша розтягнулась на весь двір.
І тут кішка скочила на стіл, перекинула миску з кутею просто на коліна сусідці.
Хтось нервово засміявся.
Сусідка повільно витерла руки серветкою, встала і дуже спокійно сказала:
– Забирай не тільки квартиру. Забирай і тих, хто тепер до неї ходить. Подивимось, що ти зробиш, коли вперше помилишся.
Люба мовчки дістала з сумки ключі, покрутила на пальці – і кинула їх сусідці на стіл.
– На. Живіть. Лікуйте. Рятуйте. Ви ж краща.
У дворі хтось ахнув.
Сусідка не взяла ключі.
– Я не просила.
– А квартиру треба було не просити, а отримати? Так, виходить, чесніше?
– Любо, годі, – прошепотіла дівчина.
Люба глянула на всіх і усміхнулась.
– Спокійно. Я завтра зміню замки.
Повернулась і пішла.
А за спиною сусідка голосно, на весь двір, сказала:
– І правильно. Бо інакше ще хтось подумає, що ти тут не хазяйка, а просто тимчасова.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
