– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду.
Олена всміхнулась:
– Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
Екран засвітився майже одразу.
**Коханий, як вона? Не грай у щасливу сім'ю довше, ніж обіцяв. Мені вже огидно чекати.**
Олена спочатку завмерла. Потім відкрила чат.
Фото.
Голосові.
"Після весілля полетимо, повернуся – і все скажу".
"Мені треба закрити питання з мамою".
"Вона зручна, не починай драму".
Ігор вийшов з води, струсив волосся, побачив телефон у її руках і навіть не зблід.
– Не треба зараз сцени.
– "Зручна"? – Олена підняла на нього очі. – Я тобі хто? Валіза?
– Ти зараз спеціально вириваєш фрази.
– А що тут виривати? "Не грай у щасливу сім'ю довше, ніж обіцяв"?
Він сів навпроти, тихо:
– Я хотів сказати після весілля.
– Після? Ми вже одружені.
– Саме тому.
– Ти нормальний?
Ігор провів долонею по обличчю.
– Ти хочеш чесно? Добре. Чесно. Якби я скасував весілля за тиждень до церемонії, твій батько пережив би це?
Олена різко випросталась.
– Не смій.
– Він після інсульту. Лікар прямо сказав: без стресу. Ти сама це повторювала всім.
– Тобто ти спав з іншою з милосердя?
– Я одружився, щоб не вбити твого батька соромом у його ж дворі.
– Який ти благородний.
– А ти хоч раз подумала, що не все крутиться навколо твоєї "казки"? Там було двісті людей. Твої родичі вже рахували, скільки подарували. Твоя мама вибрала штори в нашу квартиру раніше, ніж я сказав "так".
– І тому ти вирішив використати мене як декорацію?
– А мене хто питав, коли твої вже називали мене сином? Коли твій тато при всіх сказав: "Тепер нікуди не дінеться"?
Олена встала.
– Бідолашний. Тебе змусили зраджувати.
– Не перекручуй. Я не святий. Але й ти не жертва без бонусів. Квартира на тебе, весілля за мої гроші, ідеальний чоловік для фото – все влаштовувало, поки ти думала, що це назавжди.
– За твої гроші? Серйозно? Половину дав мій батько.
– Так. Бо йому потрібне було не моє щастя. Йому потрібен був красивий фінал перед родичами.
Олена замахнулась телефоном, але не кинула.
– Скажи ще, що це я тебе довела до коханки.
Ігор глянув просто в очі:
– Ні. До коханки мене довело те, що з тобою я мав бути правильним, а з нею – живим.
Олена засміялась. Голос зірвався:
– О, це твоя велика правда? Тоді слухай мою. Якби в мене завтра не було квартири й батька з грошима, ти б навіть не грав у цей шлюб.
Ігор мовчав секунду.
– Можливо.
– Можливо?
– А ти б вийшла за мене, якби я був кур'єром, а не власником автосервісу?
Вона вліпила йому ляпаса.
Поруч озирнулася пара на сусідніх лежаках.
– Не смій мене зараз прирівнювати до себе.
– Чому? Бо твій розрахунок називається "стабільність", а мій – "підлість"?
Вона схопила валізу.
– Я їду.
– Куди? Додому? І що скажеш? Що твій шлюб розвалився в перший день, бо ти полізла в телефон?
– Я скажу правду.
– Яку саме? – він підвівся. – Що ти вийшла заміж за чоловіка, який любить іншу? Чи що твоя сім'я так боялася ганьби, що з радістю продала тебе в красиву картинку?
– Закрий рот.
– Найбрудніша правда завжди одна: сім'ю рятують не любов'ю, а тим, що соромно зганьбитися перед людьми.
Олена завмерла.
Це почули сусіди справа.
І жінка біля басейну теж.
– Повтори, – тихо сказала Олена.
– Я не хотів тебе принижувати публічно.
– Але принизив.
– А ти чого чекала? Що я впаду на коліна, поки ти влаштовуєш суд для туристів?
– Суд? Ти зробив із мене прикриття для своєї постелі.
– А ти зараз робиш із себе святу, хоча вчора ввечері просила викласти сторіс з підписом "Нарешті удвох назавжди", бо "всі чекають".
Олена різко обернулась до людей, які вже відверто слухали:
– Чуєте? Він одружився зі мною, поки спав з іншою. Оце його "назавжди".
Кілька людей незручно опустили очі.
Ігор стиснув щелепу:
– Супер. Тепер добий батька прямим ефіром.
– Не смій ховатися за моїм батьком!
– А ти не смій робити вигляд, що тобі болить тільки зрада. Тобі болить, що тебе обдурили першою.
Вона підійшла впритул:
– Мені болить, що ти вирішив: я витримаю все, бо я "зручна".
– А мені – що ти б витримала, якби не спалилася переписка.
Повисла тиша.
– Що? – видихнула Олена.
– Якби не це повідомлення, ти б зараз вибирала фільтр для фото з вечері.
Вона дивилась на нього так, ніби ще секунда – і розіб'є йому обличчя.
До них підійшов адміністратор:
– Everything alright?
Олена, не відводячи очей від Ігоря, відповіла українською:
– Так. У нас просто шлюб, який дуже переживає за думку сторонніх.
Ігор нахилився до валізи, застібнув блискавку і спокійно сказав:
– Не переживай. Додому ти полетиш сама. На зворотний квиток я переписав ім'я. Її.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
