Ще кілька років тому, ця історія була для мене всього-на-всього черговим яскравим епізодом, який швидко розпочався і швидко закінчився. Але трапилася подія, через яку я поглянула на неї зовсім іншими очима.
П’ятнадцять років тому я була молодою кокетливою студенткою, яка вірила в те, що її краса справді здатна врятувати світ. Я випромінювала самовпевненість, пиху та зверхність. Мабуть, саме це й приваблювало в мені чоловіків. Та мене не цікавили однолітки. Я мріяла про мужнього, реалізованого і заможного мужчину, який виконуватиме усі мої забаганки.
Кажуть, що думки можуть матеріалізовуватися. Таки це правда! Одного вечора, коли я сиділа в кафе у компанії подруг, до нас за столик підсів чоловік. Він розкидався компліментами та грошима, дивився на мене очима, повними захоплення. До гуртожитку ми доїхали, як принцеси на кареті. Коли вахтерка побачила під парадним входом величезну іномарку, то майже оніміла від подиву.
Ця зустріч останньою, звісно ж, не була. Він приїжджав до мене знову й знову, засипав мене квітами, возив в дорогі ресторани, дарував коштовні подарунки. Я була на сьомому небі від щастя: нарешті мене кохають, готові заради мене звернути гори! Ось вона – довгоочікувана любов.
Потім я почала їздити до нього, для цього мій обранець винаймав квартиру. Але мені цього було мало, я хотіла, аби ми жили разом. Віктор звик виконувати усі мої прохання, тож і в цій ситуації не забарився. Пішов від жінки, аби завжди бути поруч зі мною.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Якось вона прийшла до мене, хотіла поговорити. Коли я відчинила їй двері, то сказала лише, що вона вже зовсім немолода жінка, та й вигляд у неї не той, тому не дивно, що Вітя тепер мене кохає. Їй залишається тільки змиритися із власною долею, якщо вона не хоче осоромити себе перед колишнім чоловіком та іншими людьми.
Жінка, яка стояла тоді переді мною, мала напевно стільки ж років, скільки я зараз. Вона не мовила ні слова, ображено опустила очі, розвернулася і пішла.
Та мене це зовсім не хвилювало. Докори сумління тоді мені були ще зовсім незнайомі. Коли я розповіла Віктору про візит його колишньої, то він глянув на мене очима, в яких виднілося невелике розчарування і навіть сум. Я ще розізлилася, подумавши собі: “З якого це дива, він досі вступається за неї?!”.
Перший час я жила, немов у казці. Варто було мені лише попросити про щось – за декілька хвилин воно вже мені належало. Але потім Віктор розслабився. Почав економити на розвагах, затримувався на роботі, не хотів проводити зі мною багато часу. Але я знала, що одна моя сльоза, і Віктор одразу візьме себе до рук, знайде кошти і зробить все, як я хочу.
Якось мені набридло боротися за чоловічу увагу, тож я покинула його і переїхала жити до батьків. Доля Віктора, відверто кажучи, мене зовсім не хвилювала. Я забула цю історію, бо, мабуть, в ній не було для мене жодної цінності, окрім матеріальної хіба що.
Попри усі мої помилки та гріхи, життя подарувало мені справжнє кохання. Орест був простим хлопцем, з яким в нас був незвичайний зв’язок. Ми розуміли одне одного з пів слова. Мене не цікавили його статки, дорогі подарунки, я просто хотіла бути поруч з ним.
Я вийшла заміж за Ореста і народила йому прекрасну донечку. Я думала, що завжди буду такою щасливою, і немає нічого, що могло б це змінити. Але я помилялася.
Я дізналася про все, коли маленька впала з велосипеда. Полізла у скриньку за грошима, але ніде не могла їх знайти. Я налякалася, що в наш заміський будинок хтось міг пробратися і викрасти усі наші заощадження. Коли я поділилася неприємною новиною з чоловіком, то він зізнався мені, що справа не в грабіжниках. Він завів собі коханку і вимушений орендувати їй квартиру.
Я розлютилася не на жарт, забрала у нього ключі від того житла і поїхала мститися дівчині за її аморальну поведінку. Я трощила усе, що бачила. Розбила скляний столик, багато посуду, навіть новому плазмовому телевізору перепало. Раділа тільки, що безсоромна була не вдома, бо ж не знаю, чи змогла б стримати свою агресію.
Тепер я живу у батьків зі своєю донькою. Сиджу на дивані, намагаючись зібрати себе докупи, а перед очима обличчя тієї жінки, яку я так скривдила у минулому. Я відчуваю зараз увесь той біль, якого сама тоді комусь завдала. Чи зможу я колись собі це пробачити? Не знаю.
Чи справедливо життя покарало головну героїню?
Чи змогли б ви пробачити зраду?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ти серйозно орендував увесь зал? – Не весь. Лише терасу. – А музиканти? – Ти ж казала, що ненавидиш “аби як”. Марина засміялась, але вже плакала. Олег став на одне коліно просто між столиками, підняв коробочку, і навіть чужі люди замовкли.
