Якщо комусь колись знадобляться знання про те, як легко й запросто зруйнувати свою сім’ю – одразу кличте мене на поміч. В цій справі я справжній фахівець!
Власними руками я розбив все, що ми з дружиною будували роками.
Думаєте вся річ у тім, що їй, як і більшості жінок, просто почало бракувати грошей? Ні! Все зовсім не так, як здається.
Я стояв в кутику кімнати, дивився, як вона збирає свої речі у валізу і не міг зрозуміти – що змусило її зробити такий крок?! Я успішний бізнесмен, забезпечую її і нашого сина від і до…
Софія поклала в сумку останню кофтинку, підняла очі на мене і, не сказавши ні слова, вийшла з квартири.
В один момент мені стало так самотньо. Вирішив залити горе горілкою. До моєї п’яної голови почали приходити спогади про щасливе сімейне життя, про наше кохання, про те, як все починалося…
Софія була зовсім юною, коли я її зустрів. 18-річна наївна дівчинка, яка дивилася на мене невинними і закоханими очима. Вона захоплювалася мною, моїми успіхами, досягненнями, а мені, звісно ж, це дуже подобалося.
Чим “крутішим” я ставав – тим більше забував про кохану. Вона ображалася, казала, що сумує, готова була на все, аби проводити зі мною бодай трішки більше часу, але все марно.
Єдине, на що я міг спромогтися – був величезний букет квітів або якась чергова діамантова цяцька. Мені здавалося, це єдине, чого жінки потребують.
– Марко, та не потрібні мені твої подарунки. Я поговорити з тобою хочу, фільм якийсь подивитися, прогулятися парком удвох за ручки. Як колись, пам’ятаєш?
– Не дратуй мене! Цінуй, що маєш. Інші на твоєму місці такого чоловіка, як я, на руках би носили, а ти ще скиглиш. Діаманти їй, бачте, не підходять.
Коли народилася дитина, я почав зникати з дому. То з друзями на відпочинок поїду, то в чергове відрядження. Потім взагалі в іншу кімнату переїхав. Виправдовував себе тим, що вранці на роботу, тож я не хочу зайвий раз турбувати Софійку з дитиною.
Я й не помітив, як дружина перестала зі мною розмовляти. Звісно, ми обговорювали різні теми, побутові моменти, але вона більше ніколи не розповідала мені про свої страхи, мрії, побажання, почуття. Ми стали чужі.
Відверто кажучи, я думав, що Софія ніколи нікуди від мене не дінеться. Завжди буде поруч, завжди пробачатиме мою байдужість і черствість. Але вона виявилася набагато сильнішою, ніж я думав.
Уявіть собі, навіть подарунки мої не взяла. Всі коштовності, дорогі вбрання так і залишилися лежати в порожній шафі.
Я намагався помиритися. Телефонував сотню разів, чатував на неї біля будинку її матері, зізнавався в коханні – все марно. Одного вечора, перестрівши її біля під’їзду, почув від неї найстрашніші слова:
– Ти кажеш, що любиш мене, але я більше не вірю в кохання. Його просто не існує. Це гра в одні ворота. Я більше так не хочу.
В той момент я усвідомив – це через мене ніжна, мила, добра та любляча дівчинка перетворилася на байдужу і холодну снігову королеву.
Чому я її не цінував, чому не цілував щовечора, не дякував їй за те, що вона просто є на цьому світі…
Ви чекаєте на хепі-енд? Змушений Вас розчарувати – його не буде. Життя – не казка. Тож не всі історії мають щасливий кінець.
Цінуйте тих, хто поруч, не соромтеся говорити про свої почуття, зізнаватися в коханні. Не чекайте того моменту, коли втратите все, що було для вас дорогим, бо тоді назад дороги просто не буде. Розбиту чашку склеїти неможливо, а розтрощене серце й поготів. Не забувайте про це.
Чи стикалися Ви у стосунках з байдужістю? Як це було?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
