Війна кардинально змінила наше життя, розділила час на “до” і “після”. Ми намагаємося втекти від болючих спогадів, стерти їх з пам’яті, але, будьмо відвертими, це нам навряд чи добре вдається.
Страшні кадри комусь згадуються вечорами, до когось повертаються в снах, а комусь навіть пригадувати їх не доводиться – вони постійно перед очима.
24 лютого ніхто й припустити не міг, що за кілька місяців наші рідні міста перетворяться на величезні попелища, а новини нагадуватимуть фільм жахів. Щоправда, кіно завжди можна поставити на паузу – з війною так не виходить.
росія принесла на нашу землю горе, страх, відчай і зневіру… Мало хто тепер тішить себе ілюзіями про те, що “сильні світу цього” прийдуть таки колись нас рятувати.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ми бачимо смерті зовсім молодих людей, маленьких діток, які ні в чому не винні, але платять за безумні амбіції інших найдорожчу ціну – своє життя.
Складно після таких постійних некрологів залишатися людиною, як здатна любити, прощати і приймати всі випробування, які Бог нам посилає.
Але як інакше? Здається, іншого вибору у нас просто нема. “Любов врятує світ”, – хочеться в це вірити, але цього недостатньо! Треба діяти, почати з себе. Кажуть, що людину, яка випромінює тепло і світло, неможливо не любити…
То треба вчитися бути такою людиною! Це важко, це складно, але це допоможе нам вижити, дочекатися того благословенного дня, коли всі канали світу кричатимуть про нашу блискавичну перемогу… Ми обійматимемося, радітимемо, плакатимемо, а потім проводитимемо довгі вечори в молитві за всіх тих, які віддали своє життя за блакитне і мирне небо над нашими головами.
Команда “Цікаво про” глибоко переконана, що Україні бути! Любові і світлу бути! Треба тільки навчитися обирати життя, замість смерті, прощення замість ненависті, прийняття замість відчаю. І все ще буде добре.
Віримо і надіємося.
Чи вірите Ви в перемогу України?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
