Ліля стала матір’ю в останній день зими. Вона пам’ятатиме його до кінця свого життя.
– Дивіться, яка красуня, – сказала медсестра з дитиною на руках. – І волосся таке гарне!
– Я ж сказала вам маля не приносити! Негайно заберіть його. Ми відмову написати, для чого ту дитину нам показувати? – грізно відповіла мама Лілі.
– Мамо, будь ласка, заберімо її додому? – зі слізьми на очах просила Ліля. – Це ж моя донечка.
Мати силоміць виштовхала медсестру з палати та подивилася на доньку таким поглядом, що все було зрозуміло без слів. Це була дуже сильна жінка, яка звикла, що всі роблять саме так, як скаже вона. Навіть чоловік у всьому її слухав.
Ліля була студенткою першого курсу. Поїхала на навчання, а там закохалася у молодого викладача. Всі говорили їй про те, що він ще той ловелас і постійно шукає собі молоденьких студенток, але кохання повністю закрило дівчині очі. А потім, вона дізналася, що вагітна. Коли Ліля сповістила про це свого коханого, він просто вигнав її з дому та сказав, що це не його дитина.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Довелося їй повертатися додому. Коли вони з матір’ю пішли до лікаря, їх сповістили про те, що зробити щось із цією вагітністю вже не можна, тому що занадто великий термін.
Потім, Ліля народила дитину, але мама вирішила написати відмову від імені доньки. Через 4 дні її виписали і жінка відправила доньку у санаторій. Потім, Ліля трішки прийшла до тями й вступила до столичного вишу, аби продовжити навчання. По завершенню, Лілю запросили на роботу у велику та престижну фірму. Йшли роки, дівчина стрімко будувала кар’єру та заробляла великі гроші. Вона купила собі квартиру, автівку та постійно привозила батькам різноманітні подарунки.
– Ну Ліля, кар’єру ти вже побудувала, час й особистим життям зайнятися.
– Та ще встигну мам, ось скоро з подругами в Емірати полетимо у відпустку…
Потім дівчина літала у Туреччину, Єгипет, Балі, Америку та Іспанію. Особисте життя все ніяк не складалося. Додому вона поверталася засмагла, з купою фотографій та подарунків. Тільки мати бачила, що в очі дівчини ніколи не покидав смуток. Вона розуміла, що пов’язане це з її особистим життям й постійно нагадувала донці про заміжжя. Одного разу, такі розмови довели навіть до сліз.
– Мамо, та не треба мені нікого! – плакала дівчина. – У мене є єдине бажання. Знаєш яке? Я доньку хочу свою знайти. Яку ти в мене вкрала. Я вже стільки сил витратила, аби дізнатися де вона, але все марно. Мамо, в тебе ж на той час бути зв’язки, ти ж можеш дізнатися де вона. Допоможи мені!
Валентина Іванівка у ту ніч взагалі не спала. Вона просто стояла на балконі та усвідомлювала, що саме вона завдала найбільшого болю своїй рідній донечці.
– Я повинна виправити свою помилку та допомогти дитині.
Старі знайомі швидко допомогли знайти онучку Валентини Іванівни. Виявилося, що її вдочерила сім’я, яка живе в одному маленькому містечку на Волині. Ліля вирішила негайно туди поїхати. Вона вже навіть обдумувала, що скаже батькам та як пригорне свою рідну донечку.
Та коли вона приїхала туди, то сусіди розповіли їй, що матір померла декілька років тому, а Катя, так звали дівчинку, живе зі своїм батьком Олексієм. Він має декілька продуктових магазинів у місті. Ліля почала з ним спілкуватися та стала його постачальником. Вона запропонувала йому дуже низькі ціни на товари й чоловік погодився. Згодом, їх партнерські стосунки переросли у кохання.
Ліля переїхала до них. Дівчинка дуже швидко прив’язалася до неї й навіть почала називати “мамою”. Одного разу, сусідка щось питала у Каті, й назвала Лілю “мачухою”, але дівчинка її виправила:
– Вона не мачуха, вона моя мама.
– Тоді у мене наче пелена з очей спала – та вона ж точнісінька твоя копія! Тоді прийшла думка щодо того, що товари ти поставляла дуже дешево для моїх магазинів і я почав здогадуватися, що ти – рідна мати Катрусі…, – сказав Олексій Лілі.
Дівчина опустила очі та вирішила у всьому зізнатися. Вона розповіла йому усю правду, а ще сказала, що вагітна.
– Розповіжмо Катрусі про те, що я її мама, коли народиться друга дитина. Вона має право знати, що у неї є 2 мами.
– Так, Катя знає, що вона нам нерідна. Ми раніше в іншому місті жили й “добрі люди” їй все розповіли. Я думаю, вона буде щаслива дізнатися, що її рідна мати так близько.
Ви б дозволили матері просто відмовитися від дитини?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
