Є такі люди, які контролюють усе навколо, але не можуть дати раду самі з собою…
Є жінки, які всю себе віддають комусь чи чомусь іншому. Постійно в дітях, родичах, чоловікові, роботі, побуті… Вони всім розказують, як треба жити, всім допомагають і влаштовують їхні життя, але про себе навіть не думають подбати. Вони контролюють усе і всіх, але не своє життя.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Такі жінки постійно віддають свою енергію, але не отримують її від інших. Насправді, підсвідомо, вони роблять усе для того, щоб не присвячувати часу собі. Але вони не думають про те, що їм це потім вилізе боком.
Усе має мати межу. Колись діти виростуть, родичі поїдуть, стомлений від нагляду чоловік піде. Ви будете у постійному стресі, емоційному виснаженні, ви навіть фізично почнете хворіти через це.
Тож якщо ви постійно відчуваєте себе втомленою і пригніченою, у вас постійні зміни в настрої, то просто змусьте себе відпочити врешті-решт! Змініть темп життя, думайте про себе і… про цих 5 запитань. Що ви на них відповісте?
1. Скільки часу пройшло відтоді, як ви насолоджувалися тишею і спокоєм?
Тиша просто необхідна для мозку. тоді народжуються нові думки, нові ідеї, хаос на мить зупиняється і мозок відновлює свою роботу. Пропозиція для тиші: полежте ввечері у ванні і послухайте її, тишу. Окрім того, почуєте купу думок, на які ви досі не звертали уваги.
Може, ви звикли піклуватись цілими днями, а то й роками, про когось? Це і є причиною відсутності тиші у вашому мозку. Саме тому вам важко думати, концентруватись, видавати щось нове й оригінальне. У вас нема ідей навіть для життя, що вже казати про нові цілі. Мовчання інших — ваші ліки.
2. Ви ведете важливі розмови?
Серйозні і важливі розмови мають бути у вашому житті. Це не розмови по роботі на конференціях, ні. Це розмови з близькими вам людьми, які можуть вам підтримати і захистити, коли буде така потреба. Ви маєте ділитись своїми емоціями і переживаннями, розповідати про те, що вас влаштовує, а що ні, безпосередньо у ваших стосунках з тими людьми.
Цінуйте таких людей, не поспішайте, випийте із ними горня кави і почекайте на десерт. Не спішіть.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
3. Навіть якщо ви думаєте, що можете зробити все, ви не можете. Ви маєте право плакати.
У вас, як і у всіх, 24 години на добу і віддавати 90% часу іншим — нерозумно. Не думайте, що ви можете все встигати, бо цього не може ніхто. Ну хіба ціною власного здоров’я місяць-два, але не більше.
Якщо ви не можете собі пробачити своє “не можу”, то почніть до себе говорити таке:
- Я втомилася сьогодні. Я не можу вам допомогти.
- Ні, напевно, я не зможу допомогти вам і через кілька днів. Мені потрібно трохи часу для себе.
- Ні, я вирішила, що не можу робити те, що ви просите мене зробити. Це приголомшує мене.
- Я відчуваю себе недобре, і я маю подбати про себе.
4. Пишайтеся собою і цінуйте себе кожен день.
Люди, які постійно стараються для когось, а не для себе, рідко чують похвалу. Але і це не має бути для вас дуже важливим. Головне — це ваша похвала вас самих. В кінці кожного дня дякуйте собі і хваліть себе за те, що ви стільки встигли, стільки зробили і позитивно вплинули на те чи інше для свого життя. Але точно не треба перед сном планувати завтрашні невдачі і картати себе за те, що щось сьогодні не вдалось.
Будьте для себе підтримкою. Головною підтримкою.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
5. Навчіться піклуватися про себе.
Давайте собі час і даруйте подарунки. Нехай і вас буде приємно! Займіться серйозніше своїми хобі, подорожуйте хоча б в сусіднє місто. Піклуйтесь про своє тіло, це додасть вам впевненості. І е забувайте про хороших людей навколо! Усміхайтесь.
Не бійтесь. Постарайтесь змінити своє життя, якщо вам це необхідно. У вас одне життя і воно ваше. Ваше, а не всіх навколо.
А як ви піклуєтесь про себе?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
