Коли я дізналася про те, що почалася війна — думала, що збожеволію від страху і тривоги. Ніхто не міг гарантувати нам безпеку, а після перших бомбардувань житлових масивів я зрозуміла — пора переїжджати.
Подруга давно запрошувала мене до себе в Італію, роботу навіть запропонувала. Я погодилася. Рідну домівку залишати мені зовсім не хотілося, але іншого виходу просто не бачила.
Думала, що мама і сестра теж поїдуть зі мною — місця знайшлося би для всіх, але вони навідріз відмовилися.
Настя навчається в університеті, мама доглядає за своїми старенькими батьками. Лише мене нічого не тримало в Україні. У мене була робота, але за ті копійки навіть не збираюся наражатися на небезпеку.
В Італії я дуже швидко влаштувалася на роботу. Побачила оголошення на сайті про те, що потрібна жінка, яка зможе доглядати за чоловіком з особливими потребами. Господиня з мене непогана, та й фізично я досить витривала — погодилася!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
За кілька днів мене запросили на співбесіду. Познайомилася з власником будинку. Педро видався мені дуже привітним і щирим чоловіком, на вигляд йому не більше 35 років. Я йому, схоже, теж сподобалася — увесь час очей з мене не зводив.
Після недовгих роздумів мене таки взяли на роботу. Я мала готувати їсти, прибирати в будинку і допомагати Педро, якщо йому щось буде потрібно. Зарплата була дуже солідна, тому половину суми я відправляла своїм рідним в Україну — їм гроші в такий непростий для країни час точно потрібніші.
Не минуло й 2 місяців, як ми з хазяїном будинку стали дуже близькими. Він розповів мені, що брав кілька років тому брав участь в кінних перегонах — так і отримав травму спини, після чого опинився в інвалідному візку. Коли його дружина дізналася, що шансів небагато — без жодних докорів сумління покинула його напризволяще.
Як можна було так вчинити з людиною, яку кохаєш — гадки не маю… Педро — прекрасний чоловік! Добрий, уважний, вродливий, турботливий… Щоразу, як я його бачу — моє серце мало не вилітає з грудей. Схоже на те, що я закохалася.
Педро теж почав дивно поводитися: соромиться мене, в очі не дивиться. Літня санітарка, яка іноді мені допомагає, сказала мені, що він ще ні до кого так прихильно не ставився, як до мене.
Одного дня наші почуття накрили нас з головою… Ми зрозуміли, що між нами є щось значно більше, ніж дружба чи просто робочі стосунки.
Педро хоче взяти мене заміж. Тиждень тому пропозицію навіть зробив! Я була на сьомому небі від щастя, сподівалася, що й мої найрідніші за мене порадіють, але не так сталося, як гадалося.
– Ти що, божевільна?
– Чому, мамо?
– Збираєшся вийти заміж за інваліда? Та ж він навіть за собою доглянути по-людськи не може!
– То й що? Але я його кохаю.
– Словом, якщо ти хочеш поєднати своє життя з цим італійцем, про нас можеш забути.
Я навіть не знала що на таке відповісти, на якийсь момент просто дар мови втратила. Чому вони так відреагували на новину про наше кохання?! Чим Педро їм не догодив?
Довго шукала відповіді на ці питання, а потім мене наче осяяло — вони бояться втратити гроші, які я їм відправляю з кожної зарплати! Ну, звісно, як тільки я стану дружиною власника будинку — він перестане платити мені зарплату, а грошей, які він виділятиме на мої потреби може не вистачити на всіх!
Ніколи б і припустити не могла, що моя мама і сестра такі меркантильні люди! Це ж треба — готові продати моє щастя за якихось нещасних кілька сотень євро.
Тепер сама не знаю, чи хочу спілкуватися з такими корисливими родичками… В одному певна на всі 100% – Педро я ніколи і ні за що не залишу!
Редактори “Цікаво про” вважають, що героїні цієї історії треба навчитися жити власним розумом і чинити так, як вона вважає за потрібне. Якщо вона справді кохає цього чоловіка — то чому б не погодитися на його пропозицію руки і серця? Інвалідний візок — не вирок! Та хіба для справжніх почуттів існують перешкоди, які неможливо подолати?
Що би Ви порадили героїні?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Поділіться з друзями! Більше людей — більше думок!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
