Нещодавно їздила до Києва по роботі. У нашої фірми колись в столиці була невеличка філія, але відколи розпочалася повномасштабна війна, вона припинила своє існування. Як каже наше керівництво: “Стало надто небезпечно і дорого”.
Мені доручили важливу місію – перевезти усе устаткування, яке залишилося у київському офісі. Для мене найняли навіть персонального водія, який мав мені у всьому допомагати.
Ми вирушили в подорож. Усю дорогу до столиці я міцно спала, мабуть, на мене так вплинуло хвилювання з приводу завдання, яке мені треба було виконати, але, дякувати Богу, все минуло добре.
Ми з Віталієм завантажили усю техніку, закрили договір з орендодавцем і з чистим сумлінням могли повертатися додому.
Я їхала, спершись головою до вікна і дивилася на красиві золоті поля, блакитне небо, зелені лани. Я завжди знала, що Україна – це найпрекрасніше місце на всій Земній кулі, але не розуміла, чому комусь бракує нахабності і цинічності для того, щоб пробувати у нас забрати те, чим Бог наділив…
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я занурилася у свої роздуми, все міркувала, як житиму далі, як даватиму раду з мріями і планами про столичну кар’єру, які так і не стали реальністю.
Ми з’їхали з траси і повернули в напрямку кількох невеличких сіл на Київщині. Проїжджали поля – там я і побачила жінок, які мене надихнули… Вперше за час війни…
То були звичайні бабусі, які спокійно поралися у своїх городах. Попри все… Попри ракети, які пролітають над головами, попри шалений страх… Не за себе, а за майбутнє своїх дітей та онуків.
Вони доглядають свої саджанці, поливають, прополюють грядки. Невтомна і важка праця не робить їх дратівливими чи сердитими – зовсім навпаки! Вони привітно усміхаються кожному, хто минає їхню хату, радісно махають рукою, коли хтось йде по той бік плота.
Ось вона – сила України! В таких людях, які хоч і бояться, але не опускають рук, намагаючись зберігати у серці віру, яка може рухати гори.
Тоді я зрозуміла – треба вчитися приймати життя таким, яке воно є, насолоджуючись кожною хвилиною, бо в цьому наша сила і мужність. В цьому наша боротьба за рідну землю.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях
Фото з відкритих джерел
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
