У нас з чоловіком є син Мирон, гордість родини. Сам вступив до престижного університету в столицю, ще й на державну форму навчання. Там зустрів свою дружино Зоряну та залишилися разом жити у Києві. Зараз у них є донечка, Мирося. Ми інколи приїжджаємо до них у гості, адже живемо далеко, треба цілу ніч їхати потягом.
Востаннє бачилися місяць тому, коли ми з чоловіком приїжджали у столицю на лікування. Ми вже літні люди, у нього хворе серце, у мене – спина. Досі не розумію, як вони можуть жити у такому великому місті? Шум, гам, всюди їздить транспорт. Ось у нас в селі тихо та спокійно, свіже повітря, неподалік хати ліс та озеро.
Син з невісткою до нас приїжджають двічі на рік – Паска та Різдво. Ми вже звикли до того, що бачимося частіше у Скайпі.
Декілька днів тому у Зоряни було день народження та вона запросила нас на святкування. Вирішили, що найкращий для неї подарунок – гроші, адже я досі не знаю, що вона любить. Тоді якраз і пенсія прийшла, так що ми поміняли її на долари. Зібрали свої речі, взяли декілька баночок домашньої консервації, фрукти та овочі з городу та поїхали до Києва.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Невістка хотіла святкувати день народження тільки у ресторані. Покликала своїх родичів, подруг та колег з роботи. Крім її батьків ми нікого не знали, тому підсіли до них за стіл. Зала велика, всюди квіти й танцювальний майданчик є, а ще обіцяли живу музику. Бачила, як біля входу були два невеликі столики, прикрашені білими стрічками. На одному стояла скриня, куди всі гості кидали конверти, а на другий – інші подарунки. Хтось приніс великий екзотичний вазон, комплект для спальні і так далі. Я вже боялася, що ніжки не витримають таких дарунків.
Але ми були голодні. На столі були якісь незрозумілі закуски з морепродуктів, маленькі десерти. А де салат, гарнір, картопля, м’ясо чи борщик? Що це за дивина на столі? Ми звикли до традиційного частування. От я завжди готую для гостей холодець, олів’є, крабовий салатик, відкриваю мариновані огірочки та помідори, сама печу тортика. Загалом, у нас були порожні тарілки. Ще не вистачало отруїтися таким “частуванням”.
Гості вигукували хвалебні тости, вітали Зоряну зі святом та бажали всього найкращого. А ось вже прийшов тамада та запросив всіх на танцпол, приїхали музиканти. Я думала, що будуть грати традиційні українські пісні, а натомість була якась дурня, що аж вуха у трубочку скручувалися. Чесно кажучи, ми були розчаровані. Тому коли гості вийшли на двір, щоб подихати повітрям або ж перекурити, ми з чоловіком підійшли до столика, де була скринька, та витягли свій конверт. Не для того ми 100 доларів дарували і так довго їхали, щоб на святі ось так настрій зіпсувати! Краще ці гроші витратимо собі на ремонт, адже скоро зима, а у нас дах протікає. Ми ж на пенсії, тому для нас кожна копійка важлива. Ох, і як мій син живе з такою дружиною? Шкода його…
Наступного ранку швидко зібралися та поїхали у село, навіть не попрощалися та не подякували за гостину. Бо то не свято, а якась дурня!
Свекруха вчинила правильно? Чому?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
