Після роботи Надія бігала від одного магазину до іншого. Обіцяла синові смачні тістечка, якщо контрольну з англійської мови напише на 12 балів, а донечка хотіла на вечерю улюблені сосиски. Як на зло, свіжу випічку вже всі розібрали, але вона дала Михайликові слово! Раділа, що у неї такі чемні дітки. Єдина її розрада. Не пригадає, коли чоловік Петро востаннє купував їй квіти чи навіть гуляли разом у парку біля будинку. Але колись він Надію на руках носив! Ще й раділа, що у чоловіка є квартира – не треба довго економити на іпотеку. Однак, вона помилялася…
Тоді Надя тільки-но закінчила медичний університет та отримала диплом медсестри. Ось перший пацієнт – Петро. Кароокий музикант, у якого така щира посмішка. У неї так тремтіли руки, коли вона міряла йому тиск та давала пігулки. А він пильно дивився на неї, що дівчина аж почервоніла.
“Ох, які у нього очі. Здається, що не одна дівчина закохалася у цей погляд” – подумала Надя.
Так у них все швидко закрутилося, що через декілька місяців дівчина стояла у весільній сукні. А потім почалися сварки через його роботу.
Петро був тамадою, часто проводив весілля, корпоративи, дні народження та, звісно, що повертався додому майже під ранок. Він нього несло випивкою та парфумами. Жіночими. А ще на сорочці Надя часто помічала відбиток червоної помади. Казав, що така у нього робота – працювати у нічних клубах та ресторанах!
– Ти не можеш заспокоїти дітей? Дістав їх плач! – щоразу дорікав чоловік.
Ніколи не допомагав дружині, мовляв, це все її турботи, а він хоче відпочити. Тоді Михайликові було тільки 2 рочки, а донечці – 6 місяців. Надя сама поралася по господарстві та няньчилася з малюками, поки Петро спав на дивані – відходив від “важкої” роботи. Вже давно він не говорив їм компліменти та не дарував подарунки. Невже Петро її більше не кохає? Жила тільки заради діточок, вони були її справжнім щастям та метою життя.
Одного вечора вона несла важкі пакети додому. Тоді випадково побачила Петра… та якусь незнайому жінку. Вона голосно сміялася, а чоловік співав пісню “Чорні очі, як терен”. А потім міцно її обійняв. Тоді у Наді немов земля з-під ніг пропала. Хотіла кричати й плакати, але промовчала.
У ванній глянула на своє відображення. Втомлена, вже з’явилися перші зморшки та сивина. Але їй тільки 35 років! А коли Петро їй востаннє щось співав своїм ніжним голосом? Затулила обличчя долонями й тихо плакала. Головне, щоб дітки її не почули.
Наступного дня підійшла до чоловіка:
– Ти мене любиш?
– Що за дурне запитання?
– Ти мене любиш? Так чи ні?
– А тобі погано живеться? Моя квартира, є дах над головою. Даю гроші на продукти та одяг, про малих піклуюся. Хіба це не показник?
Тоді вона хотіла зібрати всі речі, викликати таксі та поїхати з дітками геть з цієї квартири. Але куди? Вона зрозуміла, що тепер втратила Петра назавжди.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Агов, Надю, що таке? Ти захворіла? Ходиш, ніби сама не своя. Все гаразд? – запитала подруга Ольга. Вони зустрілися у парку, коли Надя гуляла з донечкою.
– Ні. У Петра інша жінка. Він більше мене не кохає.
– Ну ти мене вже налякала! Ну подумаєш, інша жінка. Все одно він живе з тобою!
– Але що мені робити?
– Живи далі. Про розлучення навіть не смій думати, чуєш. Ну куди ти підеш з двома малими дітьми? Та і хто потім тебе заміж візьме, чоловіки не хочуть приймати таких, як ти.
– Не можу я так далі жити. Перед очима весь час він з тою незнайомкою біля будинку.
Ольга підсіла поближче до подруги та обійняла її:
– Послухай. Ну от вирішила ти піти від Петра. А куди? У мене місця ледь вистачає. У тебе грошей не буде на оренду квартири, зараз такі ціни! З ким будуть дітки, поки будеш на роботі гарувати? Ну добре, до батьків своїх поїдеш у село. Але які там перспективи для тебе та малюків? Ти про них подумала? Чи буде їм добре ось так жити, коли батьки розлучені та нема міцної родини? Так що збери свою силу в кулак, проковтни сльози та живи далі. Ну якщо не заради себе, то заради Михайлика та Христинки!
Надворі вже темніло. Ось у дитячій кімнаті світло ввімкнене – дітки вже чекають її з магазину. Зайде додому, а назустріч вибіжить син зі щоденником, а там буде 12 балів з контрольної з англійської. А доня покаже малюночок з дитячого садка. Видихнула та підняла важкі пакети. Треба йти додому, там кохані дітки чекають.
Що б ви могли порадити Надії? Чи варто залишитися з Петром заради дітей?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
