– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.

– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш.

Надя навіть пакет на підлогу не поставила.

– Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.

Едік сперся плечем об одвірок.

– Твоя? Коли востаннє ти в цю квартиру щось принесла, крім втоми і пакетика кефіру на ніч?

– Сьогодні. Продукти.

– Для кого? Для себе? Чи знову до мами повезеш?

Вона мовчки зайшла в передпокій. Новий замок блищав, як чужий зуб.

– Ти реально змінив замки?

– Реально. Бо я втомився бути банкоматом у власному домі.

– Банкоматом? Двадцять сім років я готую, прибираю, працюю, тягну дитину…

– Мою? – він усміхнувся криво. – Не сміши.

Надя повільно повернулася.

– Що ти сказав?

– Те, що давно мав сказати. Спочатку всі гроші йшли на Марину. Тепер на твою бабу. Мені коли жити? Я машину збираю третій рік. А ти вливаєш зарплату в людину, яка навіть тебе вже не впізнає.

– Це моя бабуся.

– А я твій чоловік. Чи чоловік у тебе після лежачої старої в черзі?

– Не смій так про неї.

– Чому? Бо правда непристойна? Добре, скажу чемно: ти забираєш у живих заради тих, хто вже майже пішов.

Вона вдарила пакетом об тумбу. Апельсини розкотилися по підлозі.

– А ти забираєш у сім'ї заради машини, без якої не здохнеш.

– От саме. У сім'ї. А ти давно не про сім'ю. Ти про себе. Просто ховаєш це за словом "обов'язок".

– Про себе? Я після зміни їжджу мити бабусю, бо моя мати вже не тягне!

– А я після роботи хочу прийти додому і не відчувати себе квартирантом у жінки, яка рятує всіх, крім власного дому.

Він кивнув на кухню.

– Де вечеря?

Надя подивилась на нього так, ніби вперше.

– У холодильнику. Руки в тебе не відпали.

– Тобто мені ще й самому собі гріти?

– Уяви.

Він засміявся, але очі лишились злі.

– Оце і є ти. Для світу – свята. Для дому – "уяви".

Вона пішла в душ, а коли вийшла, на кухні грюкали дверцята.

– А мені не розігріла? – крикнув він.

Надя поставила тарілку в мікрохвильовку.

– Ні.

Сіла. Почала їсти.

Едік стояв навпроти.

– Я два дні нормально не їв.

– У тебе є плита.

– У мене є дружина.

– Була.

Він замовк. Потім тихо, майже ображено:

– Значить, стара важливіша.

– Значить, у мене ще є совість.

* * *

У суботу під під'їзд під'їхав бус. Двоє вантажників курили біля клумби. Сусідка з третього вже мила вікно вдруге за ранок.

Едік вийшов у коридор у майці й шльопанцях.

– Надю, ти серйозно? Через одну сварку?

– Через замки. Через "не моя дочка". Через "стара скоро помре". Вибирай, що саме тобі зручніше забути.

– Я був злий.

– Ні. Ти був чесний.

Вантажник протиснувся повз них з коробкою.

– Куди ставити?

– У машину, – сказала Надя.

Едік схопив коробку за край.

– Ніхто нічого не виносить, поки ми не поговоримо.

З кухні визирнула сусідка Зоя Іванівна. За нею в коридор вже виглянув хлопець-підліток із навушником у вусі.

– Та говори, – сказала Надя. – Ти ж любиш глядачів.

– Добре. Скажу при всіх. Ти зручна тільки тоді, коли треба когось рятувати. Маму, бабусю, дочку. Бо там ти хороша. А вдома треба не героїня, а жінка.

– А тобі не дружина потрібна. Тобі потрібна безкоштовна кухарка з зарплатою.

– Неправда. Мені потрібна людина, яка не виносить гроші з сім'ї.

– У "сім'ю"? Ти серйозно називаєш сім'єю чоловіка, який після двадцяти семи років каже про дочку "не доведено"?

У під'їзді стало тихо.

Едік зиркнув на сусідів і знизав голос:

– Не треба тут цього.

– Чого "цього"? Правди? Чи ти тільки бабусю мою вмієш ховати заживо, а сам раптом засоромився?

Зоя Іванівна кашлянула й завмерла з ганчіркою в руці.

Едік почервонів.

– Я просто сказав, що гроші мають іти в дім.

– Ні. Ти сказав, що на стару витрачатися не варто, бо вона скоро помре.

– Бо це правда!

– Тоді слухай мою. Якщо людина міряє близьких терміном придатності, то з нею страшно старіти.

– О, почалось. Я монстр, а ти свята мучениця.

– Ні. Я дура, яка двадцять сім років думала, що ти буркотун, а ти виявився дрібним.

Він засміявся коротко й зло.

– Дрібним? Я тебе, між іншим, тягнув, коли твоя Марина вступала і треба було платити.

– Наша Марина.

– От саме. Коли треба було – наша. А коли тобі захотілося віддати її перший внесок на квартиру, ти теж мене не спитала.

Надя завмерла.

– Ти звідки знаєш?

З кімнати вийшла Марина. Вона тримала в руках ще одну коробку.

– Бо я сказала, – кинула вона. – Хотіла, щоб він порадів, що в мене буде своє житло.

Едік глянув на неї довго.

– Я б порадів, якби спочатку ти довела, що я тобі батько, а вже потім брала сімейні гроші.

Марина побіліла.

– Едік! – Надя навіть не крикнула, а видихнула.

Сусідський хлопець повільно зняв навушник.

Марина поставила коробку на підлогу.

– Тобто ось так, так? Після того, як ти водив мене в садок, вчив їздити на велосипеді і сидів зі мною в лікарні, коли в мене був апендицит?

Едік знизав плечима.

– Емоції не роблять аналіз ДНК.

– А підлість робить тебе мужиком?

– А жити за мій рахунок – робить тебе дочкою?

Надя зробила крок до нього.

– Замовкни.

– Чого? Незручно? От вона, ваша правда. Усі люблять бути благородними за чужий рахунок. Ти – рятуєш бабусю моїми вечерями. Вона – бере на квартиру з грошей, які мали лишитися в сім'ї. А я поганий, бо вголос сказав те, що нормальні люди думають мовчки.

Марина всміхнулась так, що Зоя Іванівна відвернулась.

– Нормальні люди не думають: "хай стара здохне швидше, бо я хочу машину".

– Я такого не казав.

– Ти сказав гірше. Ти це прорахував.

Надя взяла свою сумку.

– Виносимо все, що моє.

Едік перегородив двері.

– Ні. Спочатку домовимось. Ти повертаєш гроші, які вкинула в свою родину, і тоді йди хоч до кінця життя доглядати всіх підряд.

– "Свою родину"? – Марина глухо засміялась. – Тобто ми тут досі чужі?

– А що, свої? Коли мені треба було підтримка – де ви були? Я два роки ходжу пішки, щоб назбирати на машину. Два роки! А ви роздали все наліво і направо, бо у вас у всіх трагедія. Знаєш, що найсмішніше? Якби я лежав пластом, ти б теж рахувала, скільки ще є сенс у мене вкладати.

Надя повільно похитала головою.

– Ні. Я б просто доглядала. Бо в шлюбі так роблять.

– Тільки якщо це вигідно виглядає збоку.

Марина підняла коробку й відсунула його плечем.

– Відійди.

– Не тисни на мене.

– А ти що зробиш? Замок ще раз зміниш?

Він подивився на коробку, на бус під вікном, на сусідів, які вже навіть не ховали очей.

І раптом сказав голосно, на весь під'їзд:

– Забирай матір. Але холодильник і пралка залишаються. Я за них платив. І хай твоя бабуся, заради якої ти розвалила сім'ю, перепише на тебе квартиру, якщо ти така правильна.

Марина повільно поставила коробку назад.

– Повтори.

Надя схопила доньку за лікоть.

– Не треба.

– Ні, хай повторить, – сказала Марина, не зводячи очей з Едіка. – Хай всі почують, що йому не бабусю шкода, не сім'ю шкода і навіть не грошей. Йому шкода, що в старої квартири більше, ніж у нього совісті.

Едік пирхнув.

– Бачиш? Уся в матір. Теж любить святість, поки пахне спадщиною.

У під'їзді хтось виразно ахнув.

Надя відпустила руку доньки.

– Все. Пішли.

Вона вийшла першою. За нею вантажники понесли коробки.

Едік стояв у дверях, дивився, як спорожнює коридор.

– Іди, – кинув він услід. – Тільки на розлученні не забудь сказати судді, що ти не мене кинула. Ти просто знайшла, де смерть оплачується вигідніше.

Надя навіть не обернулася.

Марина спустилася на сходинку, потім на другу, зупинилася і дістала телефон.

– Алло, бабусю? Це я. Тут просто треба дещо уточнити… Ти квартиру на кого заповідала?

Valera

Популярне