– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась.
– Це Інна.
Тиша.
– А… ну, привіт. Як ти?
– Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Не починай.
– А коли починати? Коли мама зляже? Чи коли Олені ще одну машину купите?
– Ти завжди все драматизуєш, – буркнув він і відключився.
Інна ще кілька секунд дивилась у чорний екран.
* * *
– Не лізь до сестри, – мати поставила чашку на стіл. – Вона інша.
– Інша – це яка? Та, якій можна? А мені – ні?
– Ти сильніша.
– Зручно.
– Не хамі матери.
– А ременем за трійку мене теж били, бо я "сильніша"?
Мати різко відвела очі.
– Олена не заслужила жити, як ти.
– А я, значить, заслужила?
– Ти все одно виберешся. А вона – ні.
* * *
Коли матір розбив інсульт, у квартирі вперше стало тихо по-справжньому.
– Я не можу її мити, – Олена стояла в коридорі з затиснутим носом. – Мене нудить.
– Мене теж, – сказала Інна. – Але я мию.
– Я працюю.
– Де?
– Не твоя справа.
– Мама теж не твоя?
– Не починай.
Батько сидів на табуретці, втупившись у підлогу.
– Я гроші приноситиму, – тихо сказав він.
– Ви завжди відкуповуєтесь грошима від того, що гидко робити руками, – відрізала Інна.
– А ти що, свята? – огризнулась Олена. – Тобі просто подобається бути правильною.
Інна засміялась коротко і злісно.
– Мені подобається, коли людину годують, а не залишають у мокрому підгузку.
* * *
Перший місяць вони ще трималися.
Потім у батька раптом почались "нічні зміни".
В Олени – "проєкти".
У мами – пролежні.
У Інни – тремтячі руки від недосипу.
– Ти знову не була вдома вночі? – Інна влетіла на кухню, коли Олена вранці зайшла у сонцезахисних окулярах.
– Була на роботі.
– У блискітках на шиї?
– Не лізь у моє життя.
– У тебе немає окремого життя, поки мама не може сама перевернутися.
– От! – Олена скинула окуляри. – Оце твоє справжнє. Ти хочеш, щоб усі жили так само, як ти: робота, дім, вічно незадоволена міна. Якщо в тебе нічого нема, крім обов'язку, це не моя провина.
– У мене хоча б совість є.
– Совість? – Олена пирхнула. – Ні, Інно. У тебе образа, перевдягнена в мораль.
Батько грюкнув кружкою об стіл.
– Замовкли обидві!
– Ні, не замовкнемо, – Інна навіть не глянула на нього. – Бо поки ми мовчали, ви виростили принцесу, яка не може рідну матір помити, але може викладати сторіс з ресторану.
– Я маю право на своє життя! – закричала Олена.
– А мама – на склянку води. Хоч раз без моєї участі.
* * *
Тієї ночі Інна залишилась сама з матір'ю.
О дванадцятій подзвонила Олена. На фоні гупала музика.
– Ти де? – спитала Інна.
– Відпочиваю.
– Мама двічі кликала тебе.
– Я теж людина.
– Серйозно?
– Так. І я не зобов'язана ховати себе живцем через чужу хворобу.
– Чужу?
– Не перекручуй.
– Ти зараз п'яна?
– А якщо й так?
Інна заплющила очі.
– Приїдь додому.
– Не наказуй мені.
– Я не наказую. Я перевіряю, чи в тебе хоч щось людське лишилось.
– А я перевіряю, коли ти нарешті визнаєш, що тобі просто подобається дивитися, як я "падаю". Щоб хоч раз побути кращою.
– Кращою? Олено, ти змагаєшся не зі мною. Ти програєш лежачій жінці.
На тому кінці стало тихо.
Потім клац – і виклик обірвався.
Інна повільно зайшла до кімнати матері.
– Інно… з ким ти? – ледве прошепотіла мати.
– З твоєю улюбленицею.
– Не чіпай її…
– Навіть зараз?
– Вона… молода…
– А ти стара, то можна в лайні лежати?
– Не смій…
– Чому? Правду не можна при лежачих?
Мати зібрала залишки голосу:
– Вона не заслужила такого життя.
Інна завмерла.
– А ти заслужила?
Мати мовчала.
– А я?
– Ти… витримаєш.
Інна засміялась так тихо, що від того стало страшніше.
– Зручно. Комусь – любов. Комусь – витривалість. Дуже сімейно.
Вона вийшла і до ранку не зайшла більше жодного разу, тільки викликала сусідку, щоб та перевернула матір.
* * *
Вранці Інна склала свої рукавички, креми, ліки, розписаний графік процедур і поклала все на кухонний стіл.
Зверху – аркуш.
"Годувати о 8:00, 13:00, 18:00. Перевертати кожні 3 години. Підгузки в шафі. Реабілітолог о 16:00 у вівторок і п'ятницю. Я плачу за все. Догляд – ваш."
Олена влетіла в квартиру близько обіду.
– Ти де?!
– Вдома.
– Ти здуріла? Вона вся мокра! Тато поїхав ще зранку! Я тільки зайшла!
– І?
– Як це – і? Ти лишила її одну?
– Не одну. З сім'єю.
– Та ти тварина!
– Ні, Олено. Тварина – це коли мати лежить голодна, а дочка вночі п'є за її гроші.
– Я не брала її гроші!
– Ви все життя брали її життя. Просто тепер це стало видно.
– Ти спеціально це зробила! Щоб мене добити!
– Ні. Щоб ти нарешті хоч раз не вийшла сухою з того, що гидко.
– Я не вмію цього!
– А я народилась уміючи?
У слухавці почувся батьків голос:
– Інно, ти перегнула. Це ж твоя мати.
– Моя? – Інна всміхнулась. – Цікаво. Коли треба було любити – вона була Оленина. Коли треба мити – раптом моя.
– Не смій так говорити!
– Чому? Бо правда непристойно смердить?
* * *
Через два дні реабілітолог приїхав, коли вдома були всі.
Сусідка, медсестра знизу, ще двоє родичів – усі стояли в кімнаті, де мати пробувала підняти руку.
Олена стояла з кам'яним обличчям.
– Їй треба постійний догляд, – сказав реабілітолог. – Якщо пропускати, вона вже не відновиться.
– Ми стараємось, – швидко сказала Олена.
Інна, що саме зайшла з пакетом підгузків, глянула на неї.
– Хто це "ми"?
У кімнаті стало тихо.
– Не починай тут, – прошипів батько.
– А де? На кухні ви все життя вміли тільки шепотіти. При людях якраз чесніше.
– Інно, – попередила тітка, – зараз не час.
– Саме час. Бо поки всі казали "не час", одна дочка у нас була "сильна", а інша – "ніжна". І тепер сильна миє, платить і мовчить, а ніжна вчиться огиді на рідній матері.
– Замовкни! – Олена аж сіпнулась. – Ти просто мстишся! За все дитинство!
– Звісно, мщуся, – спокійно сказала Інна. – Але не за дитинство. За те, що доросла баба називає догляд за матір'ю "приниженням", поки та не може ковтнути воду без сторонньої руки.
Медсестра опустила очі.
Тітка кашлянула.
Реабілітолог удав, що дуже зайнятий паперами.
Мати заплакала – беззвучно, перекошеним обличчям.
– Інно… досить…
Але Інну вже несло.
– Ні, мамо. Бо ти навіть зараз її рятуєш. Навіть зараз. Ти лежиш, а вона – "молода". Я працюю, а вона – "не для такого життя". Знаєш що? Ніхто не "заслужив" витирати тобі тіло. Просто хтось це робить, а хтось корчить із себе людину.
Олена підійшла впритул.
– Ти мені заздриш. Усе життя.
Інна кивнула.
– Так. Я заздрила. Одній простій речі: тебе любили безкоштовно. Мене – тільки за користь.
Усі замовкли.
Навіть батько.
Навіть мати перестала схлипувати на секунду.
А тоді Олена повільно, чітко сказала:
– Якщо тобі так болить, забирай її до себе. І доглядай. Раз ти в нас така правильна.
Інна подивилась на матір.
На батька.
На Олену.
Поставила пакет на підлогу.
– Ні, – сказала вона. – Тепер ваша черга любити.
Вона розвернулась, дійшла до дверей – і вже в коридорі почула, як батько закричав:
– Якщо вийдеш зараз, можеш більше сюди не повертатись!
Інна не обернулась.
– Нарешті чесно, тату.
І зачинила двері.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
