Ми з мамою ще з мого дитинства навчилися самі давати собі раду. Тато кинув нас, коли мені було 4. Хоча не просто кинув, а вигнав на вулицю. Батьків матері не стало, а родина батька не хотіла з нами спілкуватися. Довелося їй працювати на двох роботах, щоб забезпечити нам нормальне життя.
Я виросла, закінчила школу, а потім інститут. Моя мама сильно постаралася і на день народження вручила мені ключі від квартири. Там всього одна кімната, старий ремонт, але зате вона була моя! Тоді я не чулася від радості й величезної поваги до мами.
З хлопцями у мене не складалося. Я ходила на побачення, але нічого серйозного не хотілось. Досі був гіркий осад з дитинства.
Зараз мені 40 і я змогла накопичити мамі на невеличкий будинок за містом.
– Що ти, не треба! – відмовляла мене мама.
– Треба! Ти ж мені квартиру купила. А зараз я тобі віддячую!
– Це задорого для тебе!
– Ні, тому давай, збирай речі, я відвезу тебе. Знаєш яке там свіже повітря? Насадимо полуницю, малину і багато квітів!
Моя мама вже була на пенсії, не працювала. Я вважала, що це буде гідна подяка за всі її роки старань для мене. Тепер у неї багато вільного часу і вона зможе чимось себе зайняти.
Сама для себе не очікуючи я зустріла Олега. Здавалося, що у нас все може вийти, хоча ми не поспішали. З’їхалися через рік. Ще через два відсвяткували весілля і жили у своє задоволення, поволі будували плани.
Я з часом зрозуміла, що стосунки у його сім’ї куди гірші від моїх. З братами й сестрами не спілкується. Матір дістає по різних дрібницях.
Я їй одразу не сподобалась. Вона чомусь думала, що її син знайде молодшу жінку. Я почула їхню розмову, де вона переконувала його не одружуватись зі мною. Дивно вона себе поводила. За спиною могла полити брудом, а в лице посміхалася і робила компліменти. Та ми рідко спілкувались. Я просто не звертала на це уваги.
І на всю його родину теж. Я подумала, що це навпаки плюс. Ніхто не надокучає, спокійно. Але недавно у них почались колотнечі через майно.
– Матір квартиру віддала сестрі. – прийшов якось засмучений чоловік. – Як так? Нас троє, а вона найбільшу квартиру навіть ділити не стала!
– А чому вона так вирішила?
– Сказала, що ми з братом поки не маємо дітей і є де жити. А сестра виховує двох і ще й новий чоловік з’явився.
Я не стала щось заперечувати чи звинувачувати матір, мені чесно кажучи, їхні розборки не були важливі. Я тим часом жила у своїй двокімнатній квартирі. Завдяки хорошій роботі змогла продати стару і купила більшу.
На цьому їхні баталії не закінчились. Молодшому брату ой як не сподобалось рішення матері. Він дав зрозуміти, що сильно образився на неї. Навіть перестав дзвонити.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Ти уявляєш, до чого це дійшло? – знову повернувся засмучений Олег.
– Що на цей раз?
– Мама обіцяє свою квартиру віддати Віті.
– Що? З якого дива?
– Бо він з нею не говорить. Каже, що не хоче на старості років пересваритися з дітьми й пообіцяла йому квартиру.
– А як же ти?
– Я залишаюся без нічого! Це якийсь абсурд!
– Нахабніші завжди мають щастя. – подумала я і стала заспокоювати чоловіка. – Знаєш, що тут найстрашніше? Він може прийти й сказати матері, щоб вона шукала нове житло. Адже квартира тепер на нього.
– Та він такого не зробить! – заперечував коханий. – Я не думаю.
– Побачимо! – інтуїція її ніколи не підводила.
Так і сталось. Через тиждень після того, як документи були готові Вітя заявив мамі, щоб та збирала свої речі. Він намірений переїжджати.
Олег далі ходив сам не свій. Почувався ошуканим, але нічого не міг зробити.
– Ну нічого поживе в дочки! – заспокоювала я чоловіка.
– Вона відмовилась.
– А це як?
– Каже, що там місця на неї не буде.
– І що ти хочеш мені сказати? Вона з нами не житиме!
– Але ж це не назавжди! Тобі, що шкода?
– Я тобі все давним-давно сказала. Нічого своїм родичам все дозволяти! От і вилізли тобі на голову. А я тут до чого?
– Я поговорю з братом, щоб він взяв її до себе.
– Ти не розумієш, що вже надто пізно? Вони добилися того, що хотіли! Я ж взагалі не втручалася у ваші справи! Я не винна, що вона пороздавала квартири й тепер не має де жити. І хіба вона захоче? Вона ж мене ненавидить?
– І що нам робити?
– Ти можеш поміняти роботу й оплатити їй знімну квартиру.
– Це ж буде нелегко!
– А мені не буде легко жити з нею під одним дахом. Точніше вона тут жити не буде!
Я все життя старалася для себе, моєї мами, а тепер для Олега. Але для його родини я не збиралася йти на якісь жертви. Я дала йому зрозуміти, що якщо він не знайде іншого рішення, то йому доведеться піти.
– Зрадниця! – крикнув Олег, зачиняючи після себе двері.
Таки не знайшов. Або не хотів. Та це не стало для мене сильною драмою. Життя продовжується.
А ви б погодились заселити до себе свекруху?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Ніколи не припиняйте бути хорошою людиною через поганих людей
