Іван звик жити у батьків на шиї. Ще в шкільні роки зв’язався з поганою компанію, вчитися не хотів. Лише вештався по дискотеках, пив і гуляв. Ледве атестат отримав. Тоді в армію забрали. А коли повернувся додому, то роботи знайти не міг. Десь-колись підробляв: то вантажником, то на будівництві. Всі зароблені гроші витрачав на вечірки. Утім парубок був гарний, високий і дівчатам подобався. Постійних відносин не мав, не хотів себе обтяжувати, та й грошей зайвих на подарунки не було.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Одного разу на черговій вечірці друг Павло жартома запропонував Івану:
– Слухай женись на багатій. Ти гарний. Кілька років поживеш, а там розлучишся, і майно поділите!
– Та й де я таку дурну знайду? Яка візьме мене бідного?
– От дивись, в мене є сусідка Мар’яна. Їй сорок два роки, розведена, має свою мережу магазинів косметики. Щоправда, донька є, але то нічого, потерпиш трохи.
– Ти що? Вона ж на шістнадцять років старша за мене. Геть стара!
– Ти б бачив, як виглядає. В салони ходить, в спортзалі тренується. Ти подумай!
На ранок Іван забув цю розмову. Та раптом Павло йому зателефонував:
– Іване, тут така розмова. Сусідка спитала мене, чи я не знаю, хто може шафу зремонтувати – я їй твій номер дав. Це твій шанс!
За годину парубок вже був у Мар‘яни. Жіночка дійсно гарна була, але видно, що немолода. Шафу зремонтував аби як, та на каву запросив все ж. На диво, пані погодилась. Згодом почали зустрічатись частіше. Єдина проблема — донька Мар‘яни його страшенно зневажала. Влаштовувала сварки. Іван розповів про проблему другові:
– Вона переконує маму, що я альфонс. Хоча я грошей в неї не беру. Але подарунки дорогі робить, одяг фірмовий мені придбала, взуття дороге.
– Ото я дивлюсь, що ти такий модний. Спробуй потоваришувати з малою.
Та донька навіть спілкуватися не хотіла з потенційним вітчимом. Незабаром Мар‘яна ошелешила Івана:
– Переїжджай до мене. Скільки можна бігати. Будемо жити разом, я тебе влаштую на роботу в свій магазин. Матимеш зарплату.
Іван відразу погодився. Спочатку дуже старався догоджати жінці, все робив, квіти дарував мало не щодня, щоправда, за гроші Мар‘яни.
За кілька місяців запропонував розписатися. Вона погодилась. Та перед самим розписом попросила зробити лад з документами. Сказала все перечитати, але Іван не хотів витрачати час і просто залишив свій підпис.
Минуло два роки. Мар‘яна зрозуміла, що Іван ледащо, з бізнесом зовсім не допомагав, вдома нічого не робив, а на вечірки продовжував ходити. Все думала, що він зміниться. Вони все ж придбали нову велику квартиру. Розлучатися чоловік вже не хотів, адже жилося йому, як у Бога за пазухою. Та одного дня Мар‘яна здивувала його:
– Я подаю на розлучення. Я зустріла іншого, він цікавий і успішний.
Іван такого не очікував. Але надто не засмучувався, адже був впевнений, що залишиться з грошима. Квартиру продадуть, матиме половину вартості.
Вже наступного дня подружжя зустрілося в сімейного юриста, який повідомив:
– Ну, оскільки ви підписали шлюбний контракт, ніяких суперечок бути не може. Іван залишається з тим, що мав до шлюбу.
Врешті Мар‘яна віддала бідолашному лише одяг. Він страшенно сварився, щодня дзвонив. Та це нічого не дало. Виявилося, що не так просто бути альфонсом. Та це цілком справедливо, чи не так?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
