Брат з сестрами сидів на кухні ділив майно, яке залишилось після смерті матері.
– Я заберу машину з гаражем! – заявив Микола.
– Ач, який! Машину він захотів. А до мами чому не їздив, поки вона жива була? І на поминки копійки дав, правда Лесю? – запитала Олена в молодшої сестри.
– Правда, Олено. Але Бог з тією машиною. Вона стоїть у тому гаражі купу років, мабуть, заіржавіла вже. Я от на будинок претендую. У мене 4 дітей, мені простору потрібно, нам у двокімнатній квартирці тісно дуже.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Ну я тоді заберу господарство: поле, корову, качок. Думаю ніхто не проти? – підсумувала старша сестра Олена.
– Я проти.. – почувся тоненький дитячий голос Катерини.
А тобі хто слова давав, малявко. Сиди і чекай, поки дорослі вирішують. – сказав Микола.
– Ну от треба було матері на старості ще одну дитину родити? – запитала Леся.
Та дівчинка не настрашилась. Підійшла і сіла за стіл.
– Де я житиму, якщо сюди Олена переїде?
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Брат переглянувся зі сестрами.
– Поки ти неповнолітня, то у дитячому будинку, а там життя покаже – сказав Микола.
– Я не зможу тебе взяти до себе, у мене своїх дітей повно.
– А я взагалі завжди була проти твого народження.
– Слухайте, чому ви маєте вирішувати, що мама мала робити: народжувати мене чи ні! І взагалі, не зашвидко ви її майно ділити почали? Її ж лише декілька днів тому не стало. Ви б так збирались, коли вона жива ще була! – дівчинка не витримала, розплакалась і побігла у свою кімнату.
– А й справді – погодився Микола – їй же теж щось має дістатись.
– Та ну, мала ще для цього. Завтра в органи опіки подзвонимо дізнаємось, як краще зробити.
Чотирнадцять років тому, коли мама повідомила дітям, що чекає четверту дитину, їхньому обуренню не було меж. Вони вважали, що у 50 вже потрібно онуків няньчити, а не дітей родити. Казали, що вона з глузду з’їхала.
– Я думала ти мені з онуками допоможеш – казала Олена – а ти сама будеш з пузом ходити! А мої діти ще й старші будуть за їхню тітку!
– Ви справжні егоїсти! Мали б порадіти за маму! Я хочу цю дитину!
– Ти ж стара, як ти можеш родити – дивувався Микола.
– Ти викапаний батько, Царство йому Небесне! Лиш би образити когось! Доживеш до моїх років і скажеш молодий ти чи старий! Я вас виростила, виховала, і хочу підтримки. Та навіть якщо її не буде, я все одно зроблю по-своєму.
Діти не знали, що мама весь цей час виховувала донечку сама. Батько Катерини кинув їх ще до її народження. Як виявилось, він був одруженим, хоча жінці цього не сказав.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я стільки вона дізналась про це одразу виставила чоловіка за двері. Вона і так переживала за пізню вагітність, а тут ще й він ..його дружина.
На живо, Катя народилась дуже міцною, здоровою.
Жінка подзвонила дітям на радостях, поділилась радісною новиною, та вони її навіть не привітали.
З пологового їх забрав Михайло, батько Катерини.
– Дозволь мені бути разом з вами. Я не можу жити, знаючи, що тут у мене є донька.
– Ні. Я вже тобі сказала. Ти маєш іншу сім’ю. А я впораюсь сама.
– Але знай, ти завжди можеш на мене покластись.
Жінка була невблаганна. Та вона зі всім впоралась. Тільки, коли Катерині було 10, вона почала відчувати слабкість. Їй ставало все важче і важче.
Тоді вона вперше за стільки років зателефонувала до Михайла. У них була серйозна розмова, довга. Вони сперечались, скандалили, але вкінці прийшли до висновку. Домовились, що у випадку смерті жінки, Катерина вулиці не залишиться.
Вранці Микола з сестрами господарювали зі сестрами. Ділили речі, які там стояли. Леся домовилась про перевезення худоби до себе в село.
Та от до будинку під’їхала машина, звідти вийшло двоє чоловіків. Зайшли у дім, зібрали усіх і один з них сказав обов’язково покликати Катерину.
– Дозвольте відрекомендуватись. Я Євген Семенович, нотаріус.
Діти здивувались такому повороту подій і переглянулись між собою.
– Ваша матір вирішила подбати про своє майно завчасно і заповіла усе, що було на неї оформлене Катерині Михайлівні. А поки вона неповнолітня її опікуном виступатиме Михайло Федорович, її батько. Власне, це він пере вами і стоїть – нотаріус показав на чоловіка збоку. Усі папери поклав на стіл – Можете ознайомитись детальніше.
– Ну матусю, спасибі тобі велике. Значить цій нагуляній усе дістанеться, а нам дірка від бублика, так? – почав обурюватись Микола – Поїхали, звідси, сестри, тут нам нічого не світить..
– Я так цього не залишу. Я доб’юсь справедливості – кричала Леся.
Діти зібрали і вийшли з батьківського дому. А Катерина скоромного сиділа, опустивши погляд.
– Ви і правда мій тато? – спитала
– Так. Але думаю, тобі не варто так мене називати. Та знай, я буду поруч з тобою. Так хотіла твоя мама. Знаєш, я довго мріяв про те, що зможу бути біля тебе, як розмовлятиму. Я обов’язково розповім, як ми з твоєю мамою познайомились і чому розійшлись. Але це все пізніше.. Ходімо, я тебе нагодую.
Катерина підійшла і пригорнулась до батька.
На вашу думку, як вчинили діти з матір’ю? Чи не були вони корисливими?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
