Кожен новий навчальний рік я починала у новому класі, а все тому, що моя мама працювала ревізором. Нам часто доводилось переїжджати у різні міста. Її, здається, не турбувало, що мені важко постійно змінювати обстановку, адаптовуватись, звикати до нових дітей.
До 6 років я жила у бабусі з дідусем, а вже коли пішла до школи, то батьки забрали мене до себе.
Мама народила мені сестричку, коли я ходила у 5 клас. Вся увага тепер була Христинці. про мене навіть і не згадувати. Хоча, ні, брешу. Згадував, коли потрібно було за сестрою приглянути, поскладати випрану білизну і позамітати квартиру.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Хвала Богу, мені довго не довелось жити з батьками. У 17 років я вийшла заміж за хлопця з сусіднього під’їзду. Йому було тоді 18. Романа забрали в армію, та хорошу поведінку йому дозволили закінчити службу у військовому училищі. Згодом йому дали кімнату в гуртожитку і я подалась за чоловіком.
Мені було дико образливо, що батьки навіть не згадували про мене. Мені ніхто не писав, не дзвонив, вони навіть не знали, де саме я знаходжусь.
Та чоловік мене заспокоював. Казав, що він завжди буде поруч. Я зрозуміла, що він мій Всесвіт.
Минуло декілька років, ми збирали з Романом на власну квартиру. Купили у кредит. Та це було наше сімейне гніздо.
Все було прекрасно, поки одного дня мені не зателефонувала сестра. Вперше за останні декілька років.
Мені було уже 25 років, а їй 14.
Виявилось, дзвонила вона непросто так. У матері стався інсульт. Вона вимагала, щоб я повернулась назад додому і доглядала за нею. Адже вона не може ходити, її потрібно годувати, та й по дому безліч роботи.
На той момент я була вагітною. Мені б теж не легко було дбати за матір’ю. Та й, зізнатись чесно я не хотіла залишати чоловіка самого і повертатись у дім, де про мене стільки років навіть не згадували.
Та совість не дала б мені спокійно жити. Зібралась і поїхала на вихідні у рідне місто. Думала, хоча б провідаю. Та швидко пошкодувала про це рішення. Батько відкрив мені двері уже насуплений. А хвора мама наговорила мені купу образ і неприємних речей.
Я навіть виправдовуватись перед ними не стала, дала гроші батькові і вийшла звідти.
Мені ще довго було недобре від цієї зустрічі. Я ж то думала, що мене зустрінуть привітно, ми помиримось і будемо далі спілкуватись. Скоро б у моїх батьків з’явився онук.. Та це все лише мрії.
Чоловік мене заспокоював і сказав, що мені варта забути за них так, як і вони свого часу забули за мене.
Як ви думаєте, чому батьки зробили таку різницю між своїми дітьми? А ви любите дітей однаково?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
