Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя.
Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина.
– Ви до кого?
– До вас. Я сплю з вашим чоловіком. Він казав, що давно вас не любить. Відпустіть його.
Жінка подивилась на неї так спокійно, що Віру це навіть розлютило.
– Заходьте. При дітях брехати незручно, але, мабуть, доведеться не мені.
Віра зайшла.
У коридор вийшов чоловік років п'ятдесяти.
– Ігорю, – сказала жінка, не зводячи очей з Віри. – До Романа знову прийшли. Цього разу – кохання всього його життя.
З кухні визирнув хлопчик років десяти.
– Мамо, це хто?
– Жінка, яка прийшла рятувати чужу сім'ю, – сухо відповіла та. – Іди в кімнату.
Віра завмерла.
– Де Роман?
– У своїй кімнаті, – сказав Ігор. – І якщо ви вже приїхали, то, може, хоч ви його переконаєте з'їхати і перестати розказувати жінкам, що ця квартира – його сімейне гніздо.
Двері в дальній кімнаті відчинилися.
Роман вийшов босий, у розтягнутій футболці, і зблід.
– Ти що тут робиш?
– Те, що давно мала зробити, – відрізала Віра. – Прийшла сказати твоїй дружині, що ти її не любиш.
На секунду запала тиша.
Потім Ігор засміявся. Коротко. Без радості.
– Дружині?
Жінка сперлась на одвірок.
– Я його сестра. А це мій чоловік. І мої діти. А твій Роман живе тут п'ятий рік, не платить ні за комуналку, ні за продукти, зате дуже любить розповідати, який він жертовний батько двох дітей.
– Замовкни, – прошипів Роман.
– Ні, сьогодні не замовкну, – сказала вона. – Бо ти знову використав когось, щоб не виглядати тим, ким ти є.
Віра перевела погляд на Романа.
– Ти казав, у тебе дружина. Двоє дітей. Ти не йдеш від неї тільки через них.
– Я казав це, щоб ти не почала з мене вимагати штамп і спільну іпотеку на третьому побаченні, – кинув Роман.
– Ага, – сказала сестра. – Класика. Брехня у тебе називається "ставити межі".
Віра зробила крок до нього.
– Тобто подарунки, гори, "я тебе люблю" – це теж межі?
– А ти що, не бачила, що купуєш собі не чоловіка, а роль? – огризнувся він. – Тебе влаштовував "зайнятий" чоловік, поки не захотілося забрати його собі.
Віра зблідла.
– Я хоча б не брехала, хто я.
– Та невже? – нарешті вибухнула сестра. – А оце "відпустіть його" – це що було? Ти прийшла в чужий дім при дітях ламати комедію і ще думаєш, що ти тут принижена сторона?
Хлопчик знову визирнув з кімнати.
– Мамо…
– Я сказала, йди.
Віра стискала сумку так, що побіліли пальці.
– Добре. Значить, дружини немає. Тоді чому ти весь час повторював, що не можеш піти з сім'ї?
– Бо інакше жінки чують "я не хочу одружуватись" і роблять із тебе монстра, – холодно сказав Роман. – А коли кажеш "у мене діти", всі раптом починають поважати твоє небажання брати відповідальність. Це гидко, зате працює.
На кухні навіть чайник перестав шуміти.
Сестра повільно повернула до нього голову.
– Повтори.
– А що не так? – підвищив голос Роман. – Усі хочуть красиву брехню. От я й даю красиву. Вона ж не пішла, коли дізналася, що я "одружений". Навпаки, це її тільки розігріло.
Віра різко вдарила його букетом, який досі тримала в руці.
Квіти розсипались по підлозі.
– Ти мерзота.
– А ти? – він відштовхнув троянду ногою. – Ти прийшла вимагати чужого чоловіка при дітях. Якби я справді був одружений, ти б зараз ким була? Рятівницею кохання?
Ігор зробив крок вперед.
– Все. Досить. Забирай речі й на вихід. Сьогодні.
– О, почалося, – скривився Роман. – Герой сім'ї прокинувся. П'ять років вас усе влаштовувало, поки я сидів тихо.
– Нас не влаштовувало, – сказала сестра. – Ми терпіли. Через маму.
– Ні, – кинув Роман. – Ви терпіли, бо зручно мати когось гіршого за себе. На його фоні ви обоє святі.
Це вже почули діти.
Дівчинка вийшла в коридор і тихо спитала:
– Мамо, дядько Рома йде?
Ігор стиснув щелепу.
– Так.
– Куди?
– Туди, де його будуть жаліти, – сказала сестра.
Віра глянула на дівчинку, на розкидані квіти, на Романа – і раптом дістала телефон.
– Що ти робиш? – різко спитав він.
– Дзвоню своїй подрузі. Вона працює там, де ти всім розповідаєш, який ти "сімейний чоловік". Нехай теж посміється.
– Ти серйозно?
– А що? Тобі ж подобається красива брехня.
– Не смій, – сказав Роман уже тихіше.
Сестра фиркнула.
– О, дивись. Нарешті щось зачепило.
Віра набрала номер і, не відводячи очей від нього, сказала:
– Алло, Наталю? Пам'ятаєш Романа, того святого батька двох дітей? Сядь. Зараз буде смішно.
Роман рвонувся до неї, але Ігор перегородив дорогу.
– Тільки спробуй.
У коридорі стало так тісно, що ніхто не міг нормально дихати.
З телефону вже долинав голос:
– Що сталось?
Віра всміхнулася. Нервово. Зло.
– Здається, я щойно зламала не ту сім'ю. Але одну легенду – точно.
І в цей момент сестра, навіть не глянувши на Романа, сказала Ігорю:
– Після того як він вийде, поміняй замки. І не забудь віддати йому мамин ключ. Нехай цього разу йде без запасного входу.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
