Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?

Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя.

Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина.

– Ви до кого?
– До вас. Я сплю з вашим чоловіком. Він казав, що давно вас не любить. Відпустіть його.

Жінка подивилась на неї так спокійно, що Віру це навіть розлютило.

– Заходьте. При дітях брехати незручно, але, мабуть, доведеться не мені.

Віра зайшла.

У коридор вийшов чоловік років п'ятдесяти.

– Ігорю, – сказала жінка, не зводячи очей з Віри. – До Романа знову прийшли. Цього разу – кохання всього його життя.

З кухні визирнув хлопчик років десяти.

– Мамо, це хто?
– Жінка, яка прийшла рятувати чужу сім'ю, – сухо відповіла та. – Іди в кімнату.

Віра завмерла.

– Де Роман?
– У своїй кімнаті, – сказав Ігор. – І якщо ви вже приїхали, то, може, хоч ви його переконаєте з'їхати і перестати розказувати жінкам, що ця квартира – його сімейне гніздо.

Двері в дальній кімнаті відчинилися.

Роман вийшов босий, у розтягнутій футболці, і зблід.

– Ти що тут робиш?
– Те, що давно мала зробити, – відрізала Віра. – Прийшла сказати твоїй дружині, що ти її не любиш.

На секунду запала тиша.

Потім Ігор засміявся. Коротко. Без радості.

– Дружині?

Жінка сперлась на одвірок.

– Я його сестра. А це мій чоловік. І мої діти. А твій Роман живе тут п'ятий рік, не платить ні за комуналку, ні за продукти, зате дуже любить розповідати, який він жертовний батько двох дітей.

– Замовкни, – прошипів Роман.

– Ні, сьогодні не замовкну, – сказала вона. – Бо ти знову використав когось, щоб не виглядати тим, ким ти є.

Віра перевела погляд на Романа.

– Ти казав, у тебе дружина. Двоє дітей. Ти не йдеш від неї тільки через них.
– Я казав це, щоб ти не почала з мене вимагати штамп і спільну іпотеку на третьому побаченні, – кинув Роман.
– Ага, – сказала сестра. – Класика. Брехня у тебе називається "ставити межі".

Віра зробила крок до нього.

– Тобто подарунки, гори, "я тебе люблю" – це теж межі?
– А ти що, не бачила, що купуєш собі не чоловіка, а роль? – огризнувся він. – Тебе влаштовував "зайнятий" чоловік, поки не захотілося забрати його собі.

Віра зблідла.

– Я хоча б не брехала, хто я.
– Та невже? – нарешті вибухнула сестра. – А оце "відпустіть його" – це що було? Ти прийшла в чужий дім при дітях ламати комедію і ще думаєш, що ти тут принижена сторона?

Хлопчик знову визирнув з кімнати.

– Мамо…

– Я сказала, йди.

Віра стискала сумку так, що побіліли пальці.

– Добре. Значить, дружини немає. Тоді чому ти весь час повторював, що не можеш піти з сім'ї?
– Бо інакше жінки чують "я не хочу одружуватись" і роблять із тебе монстра, – холодно сказав Роман. – А коли кажеш "у мене діти", всі раптом починають поважати твоє небажання брати відповідальність. Це гидко, зате працює.

На кухні навіть чайник перестав шуміти.

Сестра повільно повернула до нього голову.

– Повтори.
– А що не так? – підвищив голос Роман. – Усі хочуть красиву брехню. От я й даю красиву. Вона ж не пішла, коли дізналася, що я "одружений". Навпаки, це її тільки розігріло.

Віра різко вдарила його букетом, який досі тримала в руці.

Квіти розсипались по підлозі.

– Ти мерзота.
– А ти? – він відштовхнув троянду ногою. – Ти прийшла вимагати чужого чоловіка при дітях. Якби я справді був одружений, ти б зараз ким була? Рятівницею кохання?

Ігор зробив крок вперед.

– Все. Досить. Забирай речі й на вихід. Сьогодні.
– О, почалося, – скривився Роман. – Герой сім'ї прокинувся. П'ять років вас усе влаштовувало, поки я сидів тихо.
– Нас не влаштовувало, – сказала сестра. – Ми терпіли. Через маму.
– Ні, – кинув Роман. – Ви терпіли, бо зручно мати когось гіршого за себе. На його фоні ви обоє святі.

Це вже почули діти.

Дівчинка вийшла в коридор і тихо спитала:

– Мамо, дядько Рома йде?

Ігор стиснув щелепу.

– Так.
– Куди?
– Туди, де його будуть жаліти, – сказала сестра.

Віра глянула на дівчинку, на розкидані квіти, на Романа – і раптом дістала телефон.

– Що ти робиш? – різко спитав він.
– Дзвоню своїй подрузі. Вона працює там, де ти всім розповідаєш, який ти "сімейний чоловік". Нехай теж посміється.
– Ти серйозно?
– А що? Тобі ж подобається красива брехня.

– Не смій, – сказав Роман уже тихіше.

Сестра фиркнула.

– О, дивись. Нарешті щось зачепило.

Віра набрала номер і, не відводячи очей від нього, сказала:

– Алло, Наталю? Пам'ятаєш Романа, того святого батька двох дітей? Сядь. Зараз буде смішно.

Роман рвонувся до неї, але Ігор перегородив дорогу.

– Тільки спробуй.

У коридорі стало так тісно, що ніхто не міг нормально дихати.

З телефону вже долинав голос:

– Що сталось?

Віра всміхнулася. Нервово. Зло.

– Здається, я щойно зламала не ту сім'ю. Але одну легенду – точно.

І в цей момент сестра, навіть не глянувши на Романа, сказала Ігорю:

– Після того як він вийде, поміняй замки. І не забудь віддати йому мамин ключ. Нехай цього разу йде без запасного входу.

Valera

Популярне