– Дякую, Єво. Похорон, поминки, документи – все закрила. Ти дуже допомогла.
Марта поставила чашку в мийку й навіть не глянула на мене.
– А тепер скажи, коли з'їжджаєш?
Я подумала, що не дочула.
– Куди?
– З квартири. Не тягни. У нас із Артемом уже є покупець.
– У вас?
Марта зітхнула так, ніби я гальмую очевидне.
– Це квартира моєї бабусі. Я її онука. Пряма. Не ти.
Я мовчки відкрила шухляду, дістала папку й поклала перед нею документи.
Вона перегорнула першу сторінку. Потім другу. Усмішка зникла.
– Що це?
– Дарча.
– Не сміши.
– На мене.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
Марта різко відсунула стілець.
– Ти її дотиснула.
– Кого?
– Бабусю. Стару, самотню жінку. Ти ж у неї жила, крутилася біля неї, носила супчики. Звісно, вона переписала на тебе квартиру.
– Я носила супчики, бо ти п'ять років носилася по торгових центрах у Кракові.
– Я заробляла! – зрізала вона. – Не всі мають розкіш сидіти в чужих пенсіонерок і чекати, коли ті помруть.
Я подивилася на неї довше, ніж треба.
– На похорон ти теж заробляла?
Марта стиснула губи.
– Не починай.
– Ти навіть на цвинтар не поїхала.
– А ти не прикидайся святою. Ти ж знала, що вона тобі все відпише?
– Ні.
– Та ну? І випадково всі чеки, лікарі, ліки, нотаріуси – всюди ти?
– Бо більше нікого не було.
– Була я.
– По відеозв'язку.
У кухню зайшла мама. Вона чула останні слова, але зробила вигляд, що ні.
– Дівчата, без крику.
– Поясни своїй старшій, – Марта ткнула пальцем у мій бік, – що в сім'ї так не роблять.
Я засміялася. Мама здригнулася.
– У сім'ї? Це де мені в дитинстві казали "почекай, зараз не до тебе", а Марті купували все, що вона ткне пальцем?
– Не перебільшуй, – тихо сказала мама.
– Музичну школу мені хто оплатив? Ти?
Мама промовчала.
– Фортепіано хто купив? Ти?
– Зараз не про це.
– Ні, саме про це. Бо "рідна" онука згадала про бабусю тільки коли квартира звільнилася.
Марта підійшла ближче.
– Не смій про рідність. Ти їй ніхто.
– А ти їй хто? Кров, яка не приїхала навіть попрощатися?
Марта вдарила долонею по столу.
– Я її внучка!
– На словах.
Мама зірвалася:
– Єво, досить! Ти ж розумієш, у Марти сім'я. Вона заміжня. Їм треба десь жити.
– А мені не треба?
– Ти сама казала, що збираєш на свою квартиру.
– Збирала. І що?
– То навіщо тобі дві?
Я повільно повернула голову до мами.
– А навіщо ви п'ять років тому продали дім і все проїли?
Марта аж зблідла.
– Не смій рахувати наші гроші.
– А ви мої метри вже порахували.
– Це не "твої метри", – відрізала мама. – Це майно сім'ї.
– Сім'ї? Коли Валентина Петрівна лежала після операції, сім'я була в Польщі. Коли треба було міняти памперси, викликати лікаря, платити за ліки – сім'я скидала голосові. Тепер це "майно сім'ї"?
Марта схопила документи.
– Я це в суд понесу.
– Неси.
– Суд побачить, як ти втерлася в довіру.
– Суд побачить, хто був поруч.
– О, звісно. Тепер у нас турбота – це інвестиція? Посиділа біля ліжка – отримала квартиру?
Я забрала папери в неї з рук.
– Звучить жахливо, але так: тому, хто витирає старість, часто залишають більше, ніж тим, хто приходить ділити шафу.
Мама ахнула.
– Як ти можеш таке казати?
– А як ви можете приходити після похорону з фразою "в тебе тиждень"?
У двері подзвонили. Артем зайшов без "добрий день", за ним – сусідка тітка Зоя. Вони, схоже, вже були в курсі.
– Що тут? – Артем ковзнув поглядом по всіх. – Ми ж домовились спокійно.
– З ким "ми"? – спитала я.
– З Мартою. Не роби цирк.
– Це ти прийшов у мій дім продавати мою квартиру.
– Не твою, – кинув він. – Просто бабка під старість не розуміла, що робить.
Тітка Зоя відразу втягнула повітря.
– Ти зараз кого "бабкою" назвав? – тихо спитала я.
Артем знизав плечима.
– Не починай цей театр про святу Валентину Петрівну. У неї пам'ять уже плавала.
– Медична довідка в нотаріуса є, – сказала я.
– Усе купується.
Марта швидко підхопила:
– От бачиш? Це ще треба перевірити. Нормальна бабуся не залишить житло чужій дівці, коли є рідна онука.
Тітка Зоя не витримала:
– Рідна онука? Я Валентину Петрівну щотижня бачила. Рідна онука за п'ять років один раз приїхала – на манікюр перед весіллям.
– Ви не лізьте, – огризнулася Марта.
– А чого не лізти? – відрізала сусідка. – Коли стару треба було в туалет вести, Єва була "нечужа". А як квартира – одразу "нерідна".
Артем пирхнув.
– У нас тут, виявляється, конкурс на найкращу доглядальницю. Може, ще медаль їй?
Я підійшла до дверей і розчинила їх навстіж.
– Вийшли всі.
– Ти нас виганяєш? – мама аж зблідла.
– Так.
– Після всього? – закричала Марта. – Після того, що моя бабуся тебе тягнула?
– Саме після цього.
– Ти невдячна.
– Ні. Я просто не віддам вам її останнє "дякую".
На сходовому майданчику вже стояли двоє сусідів. Хтось викликав когось, бо знизу чувся гуркіт дверей.
Марта раптом заговорила голосніше, напоказ, для всіх:
– Люди, подивіться на неї. Її в нашу сім'ю взяли з дитиною, виростили, чужа бабуся вивчила, а тепер вона обібрала рідну онуку й викидає матір на вулицю.
Я відчула, як у під'їзді стало тихо.
Мама опустила очі. І саме це мене добило.
– Взяли? – перепитала я. – Мамо, скажи ще раз. Мене "взяли"?
Мама прошепотіла:
– Я не це мала на увазі.
– Ні, саме це.
Марта скривилася.
– Ну а що не так? Ти ж не татова. І всі це знали.
Сусідка перехрестилася.
Я кивнула.
– От і добре. Тепер і ти запам'ятай: якщо я вам не сім'я, то й квартира вам не "сімейна".
Артем ступив уперед:
– Ти зараз дуже пошкодуєш про тон.
– А ти зараз вийдеш, поки я не викликала поліцію.
– Викликай. І розкажеш, як обробила стару.
– Розкажу. І як ви на її похорон не приїхали – теж.
Марта раптом зірвалася, вихопила з полиці рамку з фотографією Валентини Петрівни й кинула на підлогу.
Скло розлетілося по плитці.
У під'їзді хтось вилаявся.
Мама закрила рот рукою:
– Марто, ти що робиш?..
Марта важко дихала, очі були мокрі.
– Це моя бабуся! Моя! Чуєш? Моя! А ти все життя була запасною! І залишилася нею, просто встигла перша!
Я глянула на уламки, потім на неї.
– Забирай маму й чоловіка. І більше не приходь.
– Та ти хто така, щоб мені забороняти? – вона вже майже кричала. – Думаєш, папірець зробив тебе дочкою? Онукою? Господинею? Ти завжди будеш чужою.
Я мовчки нахилилася, підняла фото без рамки й притисла до грудей.
А потім подивилась на маму:
– Ключі.
– Які ключі? – прошепотіла вона.
– Запасні. Я ж знаю, що в тебе є.
Мама не рухалась.
– Мамо.
Марта різко стала між нами.
– Не віддавай. Це теж дім моєї мами.
Я всміхнулася так, що тітка Зоя відвернулась.
– Ні. Це дім жінки, яка чітко знала, кому його не залишати.
І простягнула руку до мами.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
