– Дякую, Єво. Похорон, поминки, документи – все закрила. Ти дуже допомогла. Марта поставила чашку в мийку й навіть не глянула на мене. – А тепер скажи, коли з’їжджаєш?

– Дякую, Єво. Похорон, поминки, документи – все закрила. Ти дуже допомогла.
Марта поставила чашку в мийку й навіть не глянула на мене.
– А тепер скажи, коли з'їжджаєш?

Я подумала, що не дочула.

– Куди?

– З квартири. Не тягни. У нас із Артемом уже є покупець.

– У вас?

Марта зітхнула так, ніби я гальмую очевидне.

– Це квартира моєї бабусі. Я її онука. Пряма. Не ти.

Я мовчки відкрила шухляду, дістала папку й поклала перед нею документи.

Вона перегорнула першу сторінку. Потім другу. Усмішка зникла.

– Що це?

– Дарча.

– Не сміши.

– На мене.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Марта різко відсунула стілець.

– Ти її дотиснула.

– Кого?

– Бабусю. Стару, самотню жінку. Ти ж у неї жила, крутилася біля неї, носила супчики. Звісно, вона переписала на тебе квартиру.

– Я носила супчики, бо ти п'ять років носилася по торгових центрах у Кракові.

– Я заробляла! – зрізала вона. – Не всі мають розкіш сидіти в чужих пенсіонерок і чекати, коли ті помруть.

Я подивилася на неї довше, ніж треба.

– На похорон ти теж заробляла?

Марта стиснула губи.

– Не починай.

– Ти навіть на цвинтар не поїхала.

– А ти не прикидайся святою. Ти ж знала, що вона тобі все відпише?

– Ні.

– Та ну? І випадково всі чеки, лікарі, ліки, нотаріуси – всюди ти?

– Бо більше нікого не було.

– Була я.

– По відеозв'язку.

У кухню зайшла мама. Вона чула останні слова, але зробила вигляд, що ні.

– Дівчата, без крику.

– Поясни своїй старшій, – Марта ткнула пальцем у мій бік, – що в сім'ї так не роблять.

Я засміялася. Мама здригнулася.

– У сім'ї? Це де мені в дитинстві казали "почекай, зараз не до тебе", а Марті купували все, що вона ткне пальцем?

– Не перебільшуй, – тихо сказала мама.

– Музичну школу мені хто оплатив? Ти?

Мама промовчала.

– Фортепіано хто купив? Ти?

– Зараз не про це.

– Ні, саме про це. Бо "рідна" онука згадала про бабусю тільки коли квартира звільнилася.

Марта підійшла ближче.

– Не смій про рідність. Ти їй ніхто.

– А ти їй хто? Кров, яка не приїхала навіть попрощатися?

Марта вдарила долонею по столу.

– Я її внучка!

– На словах.

Мама зірвалася:

– Єво, досить! Ти ж розумієш, у Марти сім'я. Вона заміжня. Їм треба десь жити.

– А мені не треба?

– Ти сама казала, що збираєш на свою квартиру.

– Збирала. І що?

– То навіщо тобі дві?

Я повільно повернула голову до мами.

– А навіщо ви п'ять років тому продали дім і все проїли?

Марта аж зблідла.

– Не смій рахувати наші гроші.

– А ви мої метри вже порахували.

– Це не "твої метри", – відрізала мама. – Це майно сім'ї.

– Сім'ї? Коли Валентина Петрівна лежала після операції, сім'я була в Польщі. Коли треба було міняти памперси, викликати лікаря, платити за ліки – сім'я скидала голосові. Тепер це "майно сім'ї"?

Марта схопила документи.

– Я це в суд понесу.

– Неси.

– Суд побачить, як ти втерлася в довіру.

– Суд побачить, хто був поруч.

– О, звісно. Тепер у нас турбота – це інвестиція? Посиділа біля ліжка – отримала квартиру?

Я забрала папери в неї з рук.

– Звучить жахливо, але так: тому, хто витирає старість, часто залишають більше, ніж тим, хто приходить ділити шафу.

Мама ахнула.

– Як ти можеш таке казати?

– А як ви можете приходити після похорону з фразою "в тебе тиждень"?

У двері подзвонили. Артем зайшов без "добрий день", за ним – сусідка тітка Зоя. Вони, схоже, вже були в курсі.

– Що тут? – Артем ковзнув поглядом по всіх. – Ми ж домовились спокійно.

– З ким "ми"? – спитала я.

– З Мартою. Не роби цирк.

– Це ти прийшов у мій дім продавати мою квартиру.

– Не твою, – кинув він. – Просто бабка під старість не розуміла, що робить.

Тітка Зоя відразу втягнула повітря.

– Ти зараз кого "бабкою" назвав? – тихо спитала я.

Артем знизав плечима.

– Не починай цей театр про святу Валентину Петрівну. У неї пам'ять уже плавала.

– Медична довідка в нотаріуса є, – сказала я.

– Усе купується.

Марта швидко підхопила:

– От бачиш? Це ще треба перевірити. Нормальна бабуся не залишить житло чужій дівці, коли є рідна онука.

Тітка Зоя не витримала:

– Рідна онука? Я Валентину Петрівну щотижня бачила. Рідна онука за п'ять років один раз приїхала – на манікюр перед весіллям.

– Ви не лізьте, – огризнулася Марта.

– А чого не лізти? – відрізала сусідка. – Коли стару треба було в туалет вести, Єва була "нечужа". А як квартира – одразу "нерідна".

Артем пирхнув.

– У нас тут, виявляється, конкурс на найкращу доглядальницю. Може, ще медаль їй?

Я підійшла до дверей і розчинила їх навстіж.

– Вийшли всі.

– Ти нас виганяєш? – мама аж зблідла.

– Так.

– Після всього? – закричала Марта. – Після того, що моя бабуся тебе тягнула?

– Саме після цього.

– Ти невдячна.

– Ні. Я просто не віддам вам її останнє "дякую".

На сходовому майданчику вже стояли двоє сусідів. Хтось викликав когось, бо знизу чувся гуркіт дверей.

Марта раптом заговорила голосніше, напоказ, для всіх:

– Люди, подивіться на неї. Її в нашу сім'ю взяли з дитиною, виростили, чужа бабуся вивчила, а тепер вона обібрала рідну онуку й викидає матір на вулицю.

Я відчула, як у під'їзді стало тихо.

Мама опустила очі. І саме це мене добило.

– Взяли? – перепитала я. – Мамо, скажи ще раз. Мене "взяли"?

Мама прошепотіла:

– Я не це мала на увазі.

– Ні, саме це.

Марта скривилася.

– Ну а що не так? Ти ж не татова. І всі це знали.

Сусідка перехрестилася.

Я кивнула.

– От і добре. Тепер і ти запам'ятай: якщо я вам не сім'я, то й квартира вам не "сімейна".

Артем ступив уперед:

– Ти зараз дуже пошкодуєш про тон.

– А ти зараз вийдеш, поки я не викликала поліцію.

– Викликай. І розкажеш, як обробила стару.

– Розкажу. І як ви на її похорон не приїхали – теж.

Марта раптом зірвалася, вихопила з полиці рамку з фотографією Валентини Петрівни й кинула на підлогу.

Скло розлетілося по плитці.

У під'їзді хтось вилаявся.

Мама закрила рот рукою:

– Марто, ти що робиш?..

Марта важко дихала, очі були мокрі.

– Це моя бабуся! Моя! Чуєш? Моя! А ти все життя була запасною! І залишилася нею, просто встигла перша!

Я глянула на уламки, потім на неї.

– Забирай маму й чоловіка. І більше не приходь.

– Та ти хто така, щоб мені забороняти? – вона вже майже кричала. – Думаєш, папірець зробив тебе дочкою? Онукою? Господинею? Ти завжди будеш чужою.

Я мовчки нахилилася, підняла фото без рамки й притисла до грудей.

А потім подивилась на маму:

– Ключі.

– Які ключі? – прошепотіла вона.

– Запасні. Я ж знаю, що в тебе є.

Мама не рухалась.

– Мамо.

Марта різко стала між нами.

– Не віддавай. Це теж дім моєї мами.

Я всміхнулася так, що тітка Зоя відвернулась.

– Ні. Це дім жінки, яка чітко знала, кому його не залишати.

І простягнула руку до мами.

Valera

Популярне