– Вам що, підказати? Халатик? Піжаму? – Мені б минуле, – усміхнулася Катя й зняла окуляри. Оксана кліпнула. – Катя?! Та ну. – Ага. Жива. – Дівчата! Гляньте, хто приїхав!

– Вам що, підказати? Халатик? Піжаму?
– Мені б минуле, – усміхнулася Катя й зняла окуляри.

Оксана кліпнула.

– Катя?! Та ну.
– Ага. Жива.
– Дівчата! Гляньте, хто приїхав!

З сусідніх павільйонів повисовувались голови.

– Оце ти виглядаєш…
– Пані, – хмикнула одна.
– І не скажеш, що колись на секонді копалась, – сказала інша.

Катя тільки поправила рукав пальта.

– Пішли на каву, – швидко сказала Оксана. – Бо зараз тебе тут розберуть по кісточках.

Вони сіли за пластиковий столик біля кіоску.

– Ну давай, – Оксана подалась вперед. – Як ти докотилася до такого розкішного життя?

– Ніжками, – сухо сказала Катя.

Оксана пирснула.

– Та не огризайся. Я ж по-доброму. Кажуть, твій колишній знову тут крутився. З новою.
– Нехай крутиться. Аліменти він так і не закрутив.
– Не платить? Взагалі?
– Взагалі.

Оксана присвиснула.

– А мама твоя?
– Померла.
– Ой… синочок?
– В школі.
– А чоловік?

У Каті задзвонив телефон.

– Так, Сергію… Ні, я біля ринку. Забула ключі? Підкинь… Добре. Цілую.

Оксана підняла брову.

– "Цілую". Нічого собі.

За хвилину під'їхав чорний джип. Із нього вийшов кремезний чоловік років під п'ятдесят, у дорогій куртці, з добрим, трохи втомленим обличчям. Простягнув ключі.

– Катрусю, тримай.
– Дякую.
– Добрий день, – кивнув він Оксані.
– Добрий…

Катя поцілувала його в щоку. Він сів назад і поїхав.

Оксана ще дивилася вслід.

– Це він?
– Він.
– Твій чоловік?
– Так.

Оксана скривилась.

– Кать… ну тільки не кажи, що це велике кохання.
– А якщо так?
– Та перестань. Він тобі в батьки годиться.

Катя повільно відставила стаканчик.

– І що?
– Те, що це не любов. Це вихід із бідності.
– А якби я вийшла за молодого безробітного, це було б "по любові"?
– Хоч чесніше.

Катя всміхнулась без тепла.

– Чесніше – це коли чоловік кидає вагітну і роками ховає зарплату від виконавчої?
– Я не про це.
– А про що? Про те, що бідній жінці можна страждати красиво, але не можна вибрати комфорт?
– От зараз не перегинай.
– Я? Не я сміялась з його живота через хвилину після "добрий день".

Оксана спалахнула.

– Бо мені шкода тебе.
– Не бреши. Тобі цікаво, скільки коштує моє пальто.

Оксана різко відкинулась на спинку.

– Та ти, дивлюсь, і говорити вже почала як пані.
– А ти все ще як продавчиня чужого сорому.

Повисла пауза.

– Добре, – Оксана склала руки. – Сама розкажи. Як усе було.
– Ти ж знаєш.
– Хочу почути, як ти це тепер подаєш.

Катя подивилась на ринок, на обдерті вивіски, на жінок у куртках біля товару.

– Після Андрія я жила не "важко". Я жила принизливо. Це інше.
– Усі важко живуть.
– Не всі просять у аптеці "щось дешевше, але щоб дитині допомогло". Не всі гріють воду в каструлі, бо бойлера нема. Не всі рахують, чи купити хліб, чи порошок.
– Усі викручуються.
– От я й викрутилась.

Оксана хмикнула.

– Красиво сказано.

– Узимку мені подзвонили з садка: "Заберіть сина, температура". Я на складі, руки крижані, начальниця кричить: "Якщо вийдеш – можеш не повертатись". Я вийшла. І заплакала прямо біля воріт.
– І тут з'явився принц?
– Ні. З'явився чоловік, який не злякався чужої біди. Це рідше за принців.

– І одразу повіз тебе додому?
– Так.
– От просто так?
– Уяви собі.
– А ти от просто так сіла в машину до чужого мужика?
– А в мене був вибір? Стояти й чекати, поки порядність оплатить ліки?

Оксана скривила губи.

– Ну так. Коли немає вибору, мораль раптом стає гнучка.

Катя нахилилась до неї.

– Мораль у злиднях – розкіш, яку за тебе ніхто не оплатить.

Оксана замовкла на секунду.

– Це вже гарна фраза для виправдання.
– Це не виправдання. Це рахунок. Я його платила щодня.

– І чим же ти заплатила?
– Нервами. Соромом. Втомою. Приниженням. Тим, що мій син ріс без батька, поки його "молодий і красивий" тато вибирав новій сукні.
– А потім з'явився багатий удівець і все вирішив?
– Не все. Але він перший не сказав мені: "Сама винна".

Оксана усміхнулась кисло.

– Зате тепер ти кажеш це всім, хто лишився тут?
– Ні. Я кажу: не засуджуйте вибір, який вам не доводилось робити.

Оксана різко підвелась.

– Та не було в тебе "вибору". У тебе був страх лишитися бідною.
– Угу. А в тебе який?
– Я хоча б не продавала себе.

Катя теж встала.

– Справді? А ти кому щодня усміхаєшся на роботі, коли хочеться послати? Кому мовчиш удома, коли чоловік гуляє? Чим це не продаж? Просто платять мало.

Оксана зблідла.

– Не смій.
– Чому? Бо правда дешева, коли стосується не тебе?

Біля столика вже сповільнилися дві жінки з ринку. Одна вдавала, що дивиться на вітрину, друга відверто слухала.

Оксана перевела погляд на них і заговорила голосніше:

– То скажи при всіх: ти вийшла за нього через любов чи через його гаманець?
– А ти скажи при всіх: ти досі живеш із тим, хто тобі зраджує, через дочку чи через страх, що самій не витягнеш?

– Ти сука, – тихо сказала Оксана.
– А ти лицемірка.

– У мене хоч чоловік не старий.
– Зате чужі молоді баби в нього не старіють.

Одна з жінок біля вітрини нервово хихикнула.

Оксана вже майже кричала:

– Та він тебе купив!
– Купив? Ні. Купив би – соромився б показувати людям. А він у центрі міста під'їжджає за моїми ключами.

– Бо йому зручно мати вдячну жінку!
– А що поганого у вдячності? Чи тепер доброту треба знецінити, якщо вона не встигла постаріти разом із боргами?

– Доброту? – Оксана гірко засміялась. – Старий мужик привозив гроші молодій матері-одиначці. І ти хочеш сказати, що він нічого не чекав?
– Спочатку – ні.
– А потім дочекався.
– А мій колишній нічого не дав і все одно вважав, що має право на мене. Якого з двох ти пропонуєш вважати порядним?

Навколо вже зібралося кілька продавчинь. Хтось шепотів: "Та тихо, люди ж дивляться", але ніхто не йшов.

Оксана зробила крок ближче.

– Ти просто вдало монетизувала жалість.
– А ти просто ненавидиш, що я не лишилась тут доказом твоєї "правильної" бідності.

– Я хоча б не вчу доньку, що треба шукати старого гаманця!
– А ти чого її вчиш? Терпіти зради, аби сусіди не сказали, що сім'ю не зберегла?

– Замовкни.
– Чому? Незручно?
– Бо не тобі мене судити!
– А тобі мене – можна?

Оксана схопила зі столу Катин телефон.

– Давай подзвонимо твоєму Сергію. Нехай приїде і скаже, за що саме він тебе "полюбив".

– Поклади.
– Або що?
– Поклади телефон.

– Ні, ну правда цікаво. Може, він теж любить казки про чисте кохання?
– Оксано.

Оксана підняла телефон вище, так, щоб усі бачили.

– Аліменти не платить молодий, зате старий компенсує? Зручна схема.

Катя різко вихопила телефон. Стакан з кавою перекинувся на стіл.

– Ти зараз не мене принижуєш, – сказала вона тихо. – Ти радієш, що комусь пощастило менше брудно, ніж тобі.

– Пощастило?
– Так. Бо мені хоч раз у житті трапився чоловік, який приніс не проблеми, а продукти.

У натовпі хтось сказав: "От це вона влупила".

Оксана почервоніла.

– То ти все ж із ним через гроші.
– Я з ним, бо він не зробив із моєї слабкості смітник для свого его. Це рідкість.
– Та він використав тебе, коли ти була на дні!
– Може. А може, підняв. Ти чого більше боїшся – що мене використали, чи що мене врятували не так, як тобі подобається?

Оксана затремтіла губами, але все одно виплюнула:

– Коли чоловік купує жінці спокій, це не любов. Це оренда.
– А коли жінка роками готує вечерю тому, хто її знецінює, це що? Іпотека на приниження?

Запала тиша.

Оксана розвернулась до всіх.

– Чуєте? Вона ще й пишається.
– Чим? – Катя теж глянула на людей. – Тим, що не залишила дитину в злиднях заради чужого уявлення про "правильно"? Так, пишаюся.

– А син твій теж пишається?
– Не смій.
– Він знає, чому ви тепер на джипі?
– Він знає, хто збирав його на операцію, коли твій "принциповий світ" мовчав.

Оксана остовпіла.

– Яку операцію?
– Ту, про яку я нікому тут не розповідала. Бо ваші співчуття дешевші за валідол.

У натовпі перешіптувались уже голосно.

Оксана витиснула:

– То все. Ти тепер свята?
– Ні. Просто не дозволю людям, які ковтають власне приниження роками, плювати мені в обличчя за мій вибір.

Оксана схопила свою сумку.

– Іди до свого благодійника.
– Піду.
– Та йди.
– І піду.

Катя глянула на неї, тоді на всіх.

– До речі, Оксано. Я бачила твого чоловіка вчора. Не з донькою.

Оксана завмерла.

– Що?
– У торговому центрі. Вибирав парфуми. Не тобі.

– Брешеш.
– Можливо.

Катя знову надягла окуляри.

– Але ти ж усе одно сьогодні перевіриш його телефон, правда?

Вона розвернулась, зробила кілька кроків, потім дістала мобільний і, не озираючись, сказала в тишу:

– Сергію, під'їдь, будь ласка, до ринку ще раз. І візьми Вадима. Хай сам забере у тітки Оксани той халат, який вона сьогодні так і не змогла мені продати.

Valera

Популярне