– Вам що, підказати? Халатик? Піжаму?
– Мені б минуле, – усміхнулася Катя й зняла окуляри.
Оксана кліпнула.
– Катя?! Та ну.
– Ага. Жива.
– Дівчата! Гляньте, хто приїхав!
З сусідніх павільйонів повисовувались голови.
– Оце ти виглядаєш…
– Пані, – хмикнула одна.
– І не скажеш, що колись на секонді копалась, – сказала інша.
Катя тільки поправила рукав пальта.
– Пішли на каву, – швидко сказала Оксана. – Бо зараз тебе тут розберуть по кісточках.
Вони сіли за пластиковий столик біля кіоску.
– Ну давай, – Оксана подалась вперед. – Як ти докотилася до такого розкішного життя?
– Ніжками, – сухо сказала Катя.
Оксана пирснула.
– Та не огризайся. Я ж по-доброму. Кажуть, твій колишній знову тут крутився. З новою.
– Нехай крутиться. Аліменти він так і не закрутив.
– Не платить? Взагалі?
– Взагалі.
Оксана присвиснула.
– А мама твоя?
– Померла.
– Ой… синочок?
– В школі.
– А чоловік?
У Каті задзвонив телефон.
– Так, Сергію… Ні, я біля ринку. Забула ключі? Підкинь… Добре. Цілую.
Оксана підняла брову.
– "Цілую". Нічого собі.
За хвилину під'їхав чорний джип. Із нього вийшов кремезний чоловік років під п'ятдесят, у дорогій куртці, з добрим, трохи втомленим обличчям. Простягнув ключі.
– Катрусю, тримай.
– Дякую.
– Добрий день, – кивнув він Оксані.
– Добрий…
Катя поцілувала його в щоку. Він сів назад і поїхав.
Оксана ще дивилася вслід.
– Це він?
– Він.
– Твій чоловік?
– Так.
Оксана скривилась.
– Кать… ну тільки не кажи, що це велике кохання.
– А якщо так?
– Та перестань. Він тобі в батьки годиться.
Катя повільно відставила стаканчик.
– І що?
– Те, що це не любов. Це вихід із бідності.
– А якби я вийшла за молодого безробітного, це було б "по любові"?
– Хоч чесніше.
Катя всміхнулась без тепла.
– Чесніше – це коли чоловік кидає вагітну і роками ховає зарплату від виконавчої?
– Я не про це.
– А про що? Про те, що бідній жінці можна страждати красиво, але не можна вибрати комфорт?
– От зараз не перегинай.
– Я? Не я сміялась з його живота через хвилину після "добрий день".
Оксана спалахнула.
– Бо мені шкода тебе.
– Не бреши. Тобі цікаво, скільки коштує моє пальто.
Оксана різко відкинулась на спинку.
– Та ти, дивлюсь, і говорити вже почала як пані.
– А ти все ще як продавчиня чужого сорому.
Повисла пауза.
– Добре, – Оксана склала руки. – Сама розкажи. Як усе було.
– Ти ж знаєш.
– Хочу почути, як ти це тепер подаєш.
Катя подивилась на ринок, на обдерті вивіски, на жінок у куртках біля товару.
– Після Андрія я жила не "важко". Я жила принизливо. Це інше.
– Усі важко живуть.
– Не всі просять у аптеці "щось дешевше, але щоб дитині допомогло". Не всі гріють воду в каструлі, бо бойлера нема. Не всі рахують, чи купити хліб, чи порошок.
– Усі викручуються.
– От я й викрутилась.
Оксана хмикнула.
– Красиво сказано.
– Узимку мені подзвонили з садка: "Заберіть сина, температура". Я на складі, руки крижані, начальниця кричить: "Якщо вийдеш – можеш не повертатись". Я вийшла. І заплакала прямо біля воріт.
– І тут з'явився принц?
– Ні. З'явився чоловік, який не злякався чужої біди. Це рідше за принців.
– І одразу повіз тебе додому?
– Так.
– От просто так?
– Уяви собі.
– А ти от просто так сіла в машину до чужого мужика?
– А в мене був вибір? Стояти й чекати, поки порядність оплатить ліки?
Оксана скривила губи.
– Ну так. Коли немає вибору, мораль раптом стає гнучка.
Катя нахилилась до неї.
– Мораль у злиднях – розкіш, яку за тебе ніхто не оплатить.
Оксана замовкла на секунду.
– Це вже гарна фраза для виправдання.
– Це не виправдання. Це рахунок. Я його платила щодня.
– І чим же ти заплатила?
– Нервами. Соромом. Втомою. Приниженням. Тим, що мій син ріс без батька, поки його "молодий і красивий" тато вибирав новій сукні.
– А потім з'явився багатий удівець і все вирішив?
– Не все. Але він перший не сказав мені: "Сама винна".
Оксана усміхнулась кисло.
– Зате тепер ти кажеш це всім, хто лишився тут?
– Ні. Я кажу: не засуджуйте вибір, який вам не доводилось робити.
Оксана різко підвелась.
– Та не було в тебе "вибору". У тебе був страх лишитися бідною.
– Угу. А в тебе який?
– Я хоча б не продавала себе.
Катя теж встала.
– Справді? А ти кому щодня усміхаєшся на роботі, коли хочеться послати? Кому мовчиш удома, коли чоловік гуляє? Чим це не продаж? Просто платять мало.
Оксана зблідла.
– Не смій.
– Чому? Бо правда дешева, коли стосується не тебе?
Біля столика вже сповільнилися дві жінки з ринку. Одна вдавала, що дивиться на вітрину, друга відверто слухала.
Оксана перевела погляд на них і заговорила голосніше:
– То скажи при всіх: ти вийшла за нього через любов чи через його гаманець?
– А ти скажи при всіх: ти досі живеш із тим, хто тобі зраджує, через дочку чи через страх, що самій не витягнеш?
– Ти сука, – тихо сказала Оксана.
– А ти лицемірка.
– У мене хоч чоловік не старий.
– Зате чужі молоді баби в нього не старіють.
Одна з жінок біля вітрини нервово хихикнула.
Оксана вже майже кричала:
– Та він тебе купив!
– Купив? Ні. Купив би – соромився б показувати людям. А він у центрі міста під'їжджає за моїми ключами.
– Бо йому зручно мати вдячну жінку!
– А що поганого у вдячності? Чи тепер доброту треба знецінити, якщо вона не встигла постаріти разом із боргами?
– Доброту? – Оксана гірко засміялась. – Старий мужик привозив гроші молодій матері-одиначці. І ти хочеш сказати, що він нічого не чекав?
– Спочатку – ні.
– А потім дочекався.
– А мій колишній нічого не дав і все одно вважав, що має право на мене. Якого з двох ти пропонуєш вважати порядним?
Навколо вже зібралося кілька продавчинь. Хтось шепотів: "Та тихо, люди ж дивляться", але ніхто не йшов.
Оксана зробила крок ближче.
– Ти просто вдало монетизувала жалість.
– А ти просто ненавидиш, що я не лишилась тут доказом твоєї "правильної" бідності.
– Я хоча б не вчу доньку, що треба шукати старого гаманця!
– А ти чого її вчиш? Терпіти зради, аби сусіди не сказали, що сім'ю не зберегла?
– Замовкни.
– Чому? Незручно?
– Бо не тобі мене судити!
– А тобі мене – можна?
Оксана схопила зі столу Катин телефон.
– Давай подзвонимо твоєму Сергію. Нехай приїде і скаже, за що саме він тебе "полюбив".
– Поклади.
– Або що?
– Поклади телефон.
– Ні, ну правда цікаво. Може, він теж любить казки про чисте кохання?
– Оксано.
Оксана підняла телефон вище, так, щоб усі бачили.
– Аліменти не платить молодий, зате старий компенсує? Зручна схема.
Катя різко вихопила телефон. Стакан з кавою перекинувся на стіл.
– Ти зараз не мене принижуєш, – сказала вона тихо. – Ти радієш, що комусь пощастило менше брудно, ніж тобі.
– Пощастило?
– Так. Бо мені хоч раз у житті трапився чоловік, який приніс не проблеми, а продукти.
У натовпі хтось сказав: "От це вона влупила".
Оксана почервоніла.
– То ти все ж із ним через гроші.
– Я з ним, бо він не зробив із моєї слабкості смітник для свого его. Це рідкість.
– Та він використав тебе, коли ти була на дні!
– Може. А може, підняв. Ти чого більше боїшся – що мене використали, чи що мене врятували не так, як тобі подобається?
Оксана затремтіла губами, але все одно виплюнула:
– Коли чоловік купує жінці спокій, це не любов. Це оренда.
– А коли жінка роками готує вечерю тому, хто її знецінює, це що? Іпотека на приниження?
Запала тиша.
Оксана розвернулась до всіх.
– Чуєте? Вона ще й пишається.
– Чим? – Катя теж глянула на людей. – Тим, що не залишила дитину в злиднях заради чужого уявлення про "правильно"? Так, пишаюся.
– А син твій теж пишається?
– Не смій.
– Він знає, чому ви тепер на джипі?
– Він знає, хто збирав його на операцію, коли твій "принциповий світ" мовчав.
Оксана остовпіла.
– Яку операцію?
– Ту, про яку я нікому тут не розповідала. Бо ваші співчуття дешевші за валідол.
У натовпі перешіптувались уже голосно.
Оксана витиснула:
– То все. Ти тепер свята?
– Ні. Просто не дозволю людям, які ковтають власне приниження роками, плювати мені в обличчя за мій вибір.
Оксана схопила свою сумку.
– Іди до свого благодійника.
– Піду.
– Та йди.
– І піду.
Катя глянула на неї, тоді на всіх.
– До речі, Оксано. Я бачила твого чоловіка вчора. Не з донькою.
Оксана завмерла.
– Що?
– У торговому центрі. Вибирав парфуми. Не тобі.
– Брешеш.
– Можливо.
Катя знову надягла окуляри.
– Але ти ж усе одно сьогодні перевіриш його телефон, правда?
Вона розвернулась, зробила кілька кроків, потім дістала мобільний і, не озираючись, сказала в тишу:
– Сергію, під'їдь, будь ласка, до ринку ще раз. І візьми Вадима. Хай сам забере у тітки Оксани той халат, який вона сьогодні так і не змогла мені продати.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
