– Ти серйозно хочеш залишити хату Оксані? – Валентина поставила чашку так різко, що чай виплеснувся на скатертину. – Тій самій, що приїжджає раз на місяць поплакати і позичити гроші?
Федір не підвів очей від паперів.
– Не "хату". Наше майно.
– Тим більше.
– Вона сама.
– А Макар із Артемом хто? Наймані робітники? Чи, може, дурні, що роками вам город копають за "дякую"?
Федір підняв голову.
– Нам. Не "вам".
– Не перекручуй. Ти чудово бачиш різницю. Вони приїжджають, коли кран тече. Коли дах капає. Коли тебе в поперек стрельне. А вона – коли їй потрібні гроші.
– Вона хоч не торгується любов'ю, – тихо сказав Федір.
Валентина завмерла.
– Що?
– Те. Хлопці дуже хороші. Але ти сама не бачиш, як вони щоразу спершу питають: "А дім на кого будете переписувати?"
– Бо ти сам їх до цього довів! Оксану тягнеш, як святу мученицю, а з них робиш корисливих.
– А ти з них робиш спадкоємців за кількість викопаних ям.
Валентина усміхнулась так, що Федору стало не по собі.
– Краще вже ями копати, ніж сидіти на шиї й називати це "важким життям".
* * *
Коли Валентина повернулася додому на день раніше, у коридорі пахло її парфумами.
Із кухні вийшла молода жінка в її шовковому халаті, з її чашкою в руках.
– А ви ще хто? – спитала жінка.
Валентина поставила валізу.
– Це мій дім.
– Уже ні, – спокійно сказала та. – Федір казав, ти любиш драму, але я не думала, що настільки.
– Вийшла звідси.
Жінка зробила ковток кави.
– Я його коханка. І, якщо чесно, він поруч зі мною хоча б не почувається банкоматом і трактором одночасно.
Валентина підійшла впритул.
– Ще слово – і вилетиш через вікно.
– Та ну? – жінка глянула їй в очі. – Найсмішніше, що ти не зради боїшся. Ти боїшся, що тепер ділити доведеться не лише спадщину, а й ганьбу.
Валентина вже набирала Федора.
Вимкнений.
– Не старайся, – сказала жінка. – У нього зустріч. Він сам попереджав.
Валентина на секунду застигла. Потім набрала поліцію.
Жінка змінила тон.
– Ти поліцію на це викликаєш? Серйозно?
– На злодійку.
– Обережніше зі словами.
– А в моєму халаті ти хто? Соцпрацівниця?
Коли жінка рвонула до дверей, Валентина замкнула їх ключем.
– Посидиш. Поясниш усе при людях.
– Ти хвора.
– Зате вдома.
Жінка метнулася на кухню й вилізла у вікно.
За десять хвилин Валентина відкрила шкатулку.
Порожньо.
* * *
– У мене для тебе новина, – сказала Валентина, коли Федір увійшов. – Твоя "любов" винесла мої прикраси.
Федір зблід.
– Яка ще любов?
– Молода. У моєму халаті. У нашій кухні. З твоїм графіком у голові.
– Валю, ти зараз серйозно?
– А я мала пожартувати, коли мене в моєму ж домі запитали, хто я така?
Федір сів.
– У мене немає коханки.
– У всіх немає. Поки не зловлять.
Телефон задзвонив.
Валентина слухала мовчки. Потім повільно опустила руку.
– Ну? – спитав Федір.
– Її затримали.
– І?
– Вона сказала, що її найняла Оксана. Щоб нас посварити. Щоб ти залишив усе їй.
Федір різко встав.
– Брехня.
– Чому брехня? Бо це не вписується в твою красиву казку про бідну сирітку?
– Бо Оксана не така.
– А коханка в моєму халаті – така?
* * *
Оксана відчинила двері заплакана ще до того, як їй усе сказали.
– Я нічого не робила, – випалила вона. – Я вже знаю, мені дзвонили. Це не я.
– А хто? – Валентина схрестила руки. – Чергова жінка, якій ти "випадково" поскаржилася, що ми тобі нічого не залишимо?
– Я ніколи такого не казала.
– Ти завжди говориш одне й те саме: "Я вам як донька". Тільки доньки не приходять із порожніми руками лише тоді, коли їм щось треба.
Оксана витерла сльози.
– А сини, виходить, приходять із лопатами за заповітом?
Федір різко глянув на Валентину.
Валентина теж не відвела погляду.
– Принаймні вони щось роблять.
Оксана засміялася крізь сльози.
– Оце і є ваша любов? Хто більше натаскав відер – той рідніший?
Федір тихо сказав:
– Досить.
Але Валентина вже не зупинялась.
– Знаєш, що найбрудніше? Ти завжди була зручною. Нещасною. Безпорадною. На таких найкраще списувати милосердя.
Оксана зблідла.
– А ви знаєте, що найзручніше вам? Брати допомогу від хлопців і вдавати, що не бачите, як вони рахують ваші сотки краще, ніж власні зарплати.
* * *
Сімейну вечерю Валентина влаштувала через два дні.
За столом були всі: Федір, Оксана, Макар, Артем.
Ніхто не їв нормально.
Валентина встала першою.
– Макаре, дай телефон.
– Для чого? – він навіть не посміхнувся.
– Бо я вже бачила достатньо. Хочу, щоб і вони побачили.
Артем піднявся.
– Тітко Валю, ви що робите?
– Те, що давно треба було.
Федір насупився.
– Валю, без цирку.
– Цирк був, коли в моєму халаті по хаті ходили. Це – фінал.
Вона кинула телефон на стіл. Відкритий чат.
Кілька секунд стояла тиша.
Потім Оксана взяла телефон першою. Пробіглася очима. Поклала назад.
– "Пиши від мого імені, їй повірять швидше", – прочитала вона вголос. – Нормально.
Макар рвонувся до телефону.
– Віддай.
Валентина відштовхнула його руку.
– Сядь.
– Ми хотіли тільки налякати! – випалив Артем. – Не красти!
– О, чудово, – Оксана гірко усміхнулась. – Тобто підставити мене – це тепер "тільки налякати".
Макар ударив долонею по столу.
– А що нам лишалося? Ми роками тут гнули спини! А вона що? Приїде, поплаче – і все їй?
Федір підвівся.
– Ти серйозно зараз це говориш?
– А ви серйозно вдаєте, що не розумієте? – Макар уже майже кричав. – Ми для вас усе робили!
– Не "все", – тихо сказала Валентина. – Ви робили інвестицію.
– А вона? – Макар ткнув пальцем в Оксану. – Вона що робила? Красиво страждала?
Оксана різко встала.
– Я хоча б не лізла у ваш дім через брехню!
– Та ти все життя в нього лізла! – гаркнув Макар. – Просто через жалість!
За сусіднім столом хтось замовк. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як капає кран на кухні.
Федір сказав жорстко:
– Забирайтеся.
Макар навіть не поворухнувся.
– Ні. Спочатку скажіть чесно. Хто для вас рідний? Та, що просила? Чи ті, хто робив?
Валентина відповіла перша:
– Точно не ті, хто наймає шльондру, щоб украсти в мене шлюб і сережки одним заходом.
Артем зблід.
– Не називайте її так. Вона просто погодилась за гроші.
Оксана засміялась коротко й зло.
– Бачите? Навіть повію вони зараз захищають. Бо вона – їхня співучасниця. А я – ні.
Макар глянув на Федора.
– Скажіть хоч раз по-чесному. Без цієї святої моралі. Якщо людина корисна тільки коли їй погано – це теж торгівля. Просто дорожча.
Федір довго мовчав.
Потім сказав фразу, від якої за столом ніби вимерло повітря:
– Допомога, за яку чекають спадок, – це не любов. Але й жалість, яку роками годують грошима, теж не сім'я.
Оксана повільно повернулася до нього.
– Тобто я для тебе теж… не сім'я?
– А ми для вас, виходить, просто наймити? – одразу кинув Макар.
– А я для вас хто? – тихо спитала Валентина. – Приз за догляд?
Ніхто не відповів.
Тоді Валентина пішла в спальню, повернулася з папкою й поклала її на стіл.
– Тут був чернетковий заповіт, – сказала вона. – Був.
Федір глянув на неї.
– Що ти зробила?
Вона дістала запальничку.
– Валю, не треба, – сказав він.
– Треба.
Макар зробив крок уперед.
– Ви не маєте права так нами маніпулювати.
Валентина клацнула запальничкою.
– А ви мали?
Полум'я лизнуло край паперу.
Оксана не відводила очей.
Федір схопив папку, загасив вогонь рукою і кинув її на підлогу.
– Досить! – рявкнув він так, що озирнулися навіть із двору.
Усі завмерли.
Він важко дихав, дивився то на Валентину, то на племінників, то на Оксану.
Потім підняв папку, повільно розірвав її навпіл і сказав:
– Завтра їдемо до нотаріуса. І ніхто з вас не знатиме, що я підпишу.
– Я знатиму, – тихо сказала Валентина.
– Ні, – відповів Федір.
Вона усміхнулась без краплі тепла.
– Тоді завтра я теж візьму свої папери. На розлучення. І подивимось, кому ти що залишиш, коли половина вже не буде твоєю.
Оксана сіла.
Макар тихо свиснув.
Артем прошепотів:
– Та ну, серйозно…
Федір подивився на Валентину і лише сказав:
– Тоді почнемо ділити сьогодні.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
