– Ти серйозно хочеш залишити хату Оксані? – Валентина поставила чашку так різко, що чай виплеснувся на скатертину. – Тій самій, що приїжджає раз на місяць поплакати і позичити гроші?

Федір не підвів очей від паперів.

– Не "хату". Наше майно.

– Тим більше.

– Вона сама.

– А Макар із Артемом хто? Наймані робітники? Чи, може, дурні, що роками вам город копають за "дякую"?

Федір підняв голову.

– Нам. Не "вам".

– Не перекручуй. Ти чудово бачиш різницю. Вони приїжджають, коли кран тече. Коли дах капає. Коли тебе в поперек стрельне. А вона – коли їй потрібні гроші.

– Вона хоч не торгується любов'ю, – тихо сказав Федір.

Валентина завмерла.

– Що?

– Те. Хлопці дуже хороші. Але ти сама не бачиш, як вони щоразу спершу питають: "А дім на кого будете переписувати?"

– Бо ти сам їх до цього довів! Оксану тягнеш, як святу мученицю, а з них робиш корисливих.

– А ти з них робиш спадкоємців за кількість викопаних ям.

Валентина усміхнулась так, що Федору стало не по собі.

– Краще вже ями копати, ніж сидіти на шиї й називати це "важким життям".

* * *

Коли Валентина повернулася додому на день раніше, у коридорі пахло її парфумами.

Із кухні вийшла молода жінка в її шовковому халаті, з її чашкою в руках.

– А ви ще хто? – спитала жінка.

Валентина поставила валізу.

– Це мій дім.

– Уже ні, – спокійно сказала та. – Федір казав, ти любиш драму, але я не думала, що настільки.

– Вийшла звідси.

Жінка зробила ковток кави.

– Я його коханка. І, якщо чесно, він поруч зі мною хоча б не почувається банкоматом і трактором одночасно.

Валентина підійшла впритул.

– Ще слово – і вилетиш через вікно.

– Та ну? – жінка глянула їй в очі. – Найсмішніше, що ти не зради боїшся. Ти боїшся, що тепер ділити доведеться не лише спадщину, а й ганьбу.

Валентина вже набирала Федора.

Вимкнений.

– Не старайся, – сказала жінка. – У нього зустріч. Він сам попереджав.

Валентина на секунду застигла. Потім набрала поліцію.

Жінка змінила тон.

– Ти поліцію на це викликаєш? Серйозно?

– На злодійку.

– Обережніше зі словами.

– А в моєму халаті ти хто? Соцпрацівниця?

Коли жінка рвонула до дверей, Валентина замкнула їх ключем.

– Посидиш. Поясниш усе при людях.

– Ти хвора.

– Зате вдома.

Жінка метнулася на кухню й вилізла у вікно.

За десять хвилин Валентина відкрила шкатулку.

Порожньо.

* * *

– У мене для тебе новина, – сказала Валентина, коли Федір увійшов. – Твоя "любов" винесла мої прикраси.

Федір зблід.

– Яка ще любов?

– Молода. У моєму халаті. У нашій кухні. З твоїм графіком у голові.

– Валю, ти зараз серйозно?

– А я мала пожартувати, коли мене в моєму ж домі запитали, хто я така?

Федір сів.

– У мене немає коханки.

– У всіх немає. Поки не зловлять.

Телефон задзвонив.

Валентина слухала мовчки. Потім повільно опустила руку.

– Ну? – спитав Федір.

– Її затримали.

– І?

– Вона сказала, що її найняла Оксана. Щоб нас посварити. Щоб ти залишив усе їй.

Федір різко встав.

– Брехня.

– Чому брехня? Бо це не вписується в твою красиву казку про бідну сирітку?

– Бо Оксана не така.

– А коханка в моєму халаті – така?

* * *

Оксана відчинила двері заплакана ще до того, як їй усе сказали.

– Я нічого не робила, – випалила вона. – Я вже знаю, мені дзвонили. Це не я.

– А хто? – Валентина схрестила руки. – Чергова жінка, якій ти "випадково" поскаржилася, що ми тобі нічого не залишимо?

– Я ніколи такого не казала.

– Ти завжди говориш одне й те саме: "Я вам як донька". Тільки доньки не приходять із порожніми руками лише тоді, коли їм щось треба.

Оксана витерла сльози.

– А сини, виходить, приходять із лопатами за заповітом?

Федір різко глянув на Валентину.

Валентина теж не відвела погляду.

– Принаймні вони щось роблять.

Оксана засміялася крізь сльози.

– Оце і є ваша любов? Хто більше натаскав відер – той рідніший?

Федір тихо сказав:

– Досить.

Але Валентина вже не зупинялась.

– Знаєш, що найбрудніше? Ти завжди була зручною. Нещасною. Безпорадною. На таких найкраще списувати милосердя.

Оксана зблідла.

– А ви знаєте, що найзручніше вам? Брати допомогу від хлопців і вдавати, що не бачите, як вони рахують ваші сотки краще, ніж власні зарплати.

* * *

Сімейну вечерю Валентина влаштувала через два дні.

За столом були всі: Федір, Оксана, Макар, Артем.

Ніхто не їв нормально.

Валентина встала першою.

– Макаре, дай телефон.

– Для чого? – він навіть не посміхнувся.

– Бо я вже бачила достатньо. Хочу, щоб і вони побачили.

Артем піднявся.

– Тітко Валю, ви що робите?

– Те, що давно треба було.

Федір насупився.

– Валю, без цирку.

– Цирк був, коли в моєму халаті по хаті ходили. Це – фінал.

Вона кинула телефон на стіл. Відкритий чат.

Кілька секунд стояла тиша.

Потім Оксана взяла телефон першою. Пробіглася очима. Поклала назад.

– "Пиши від мого імені, їй повірять швидше", – прочитала вона вголос. – Нормально.

Макар рвонувся до телефону.

– Віддай.

Валентина відштовхнула його руку.

– Сядь.

– Ми хотіли тільки налякати! – випалив Артем. – Не красти!

– О, чудово, – Оксана гірко усміхнулась. – Тобто підставити мене – це тепер "тільки налякати".

Макар ударив долонею по столу.

– А що нам лишалося? Ми роками тут гнули спини! А вона що? Приїде, поплаче – і все їй?

Федір підвівся.

– Ти серйозно зараз це говориш?

– А ви серйозно вдаєте, що не розумієте? – Макар уже майже кричав. – Ми для вас усе робили!

– Не "все", – тихо сказала Валентина. – Ви робили інвестицію.

– А вона? – Макар ткнув пальцем в Оксану. – Вона що робила? Красиво страждала?

Оксана різко встала.

– Я хоча б не лізла у ваш дім через брехню!

– Та ти все життя в нього лізла! – гаркнув Макар. – Просто через жалість!

За сусіднім столом хтось замовк. У кімнаті стало так тихо, що було чути, як капає кран на кухні.

Федір сказав жорстко:

– Забирайтеся.

Макар навіть не поворухнувся.

– Ні. Спочатку скажіть чесно. Хто для вас рідний? Та, що просила? Чи ті, хто робив?

Валентина відповіла перша:

– Точно не ті, хто наймає шльондру, щоб украсти в мене шлюб і сережки одним заходом.

Артем зблід.

– Не називайте її так. Вона просто погодилась за гроші.

Оксана засміялась коротко й зло.

– Бачите? Навіть повію вони зараз захищають. Бо вона – їхня співучасниця. А я – ні.

Макар глянув на Федора.

– Скажіть хоч раз по-чесному. Без цієї святої моралі. Якщо людина корисна тільки коли їй погано – це теж торгівля. Просто дорожча.

Федір довго мовчав.

Потім сказав фразу, від якої за столом ніби вимерло повітря:

– Допомога, за яку чекають спадок, – це не любов. Але й жалість, яку роками годують грошима, теж не сім'я.

Оксана повільно повернулася до нього.

– Тобто я для тебе теж… не сім'я?

– А ми для вас, виходить, просто наймити? – одразу кинув Макар.

– А я для вас хто? – тихо спитала Валентина. – Приз за догляд?

Ніхто не відповів.

Тоді Валентина пішла в спальню, повернулася з папкою й поклала її на стіл.

– Тут був чернетковий заповіт, – сказала вона. – Був.

Федір глянув на неї.

– Що ти зробила?

Вона дістала запальничку.

– Валю, не треба, – сказав він.

– Треба.

Макар зробив крок уперед.

– Ви не маєте права так нами маніпулювати.

Валентина клацнула запальничкою.

– А ви мали?

Полум'я лизнуло край паперу.

Оксана не відводила очей.

Федір схопив папку, загасив вогонь рукою і кинув її на підлогу.

– Досить! – рявкнув він так, що озирнулися навіть із двору.

Усі завмерли.

Він важко дихав, дивився то на Валентину, то на племінників, то на Оксану.

Потім підняв папку, повільно розірвав її навпіл і сказав:

– Завтра їдемо до нотаріуса. І ніхто з вас не знатиме, що я підпишу.

– Я знатиму, – тихо сказала Валентина.

– Ні, – відповів Федір.

Вона усміхнулась без краплі тепла.

– Тоді завтра я теж візьму свої папери. На розлучення. І подивимось, кому ти що залишиш, коли половина вже не буде твоєю.

Оксана сіла.

Макар тихо свиснув.

Артем прошепотів:

– Та ну, серйозно…

Федір подивився на Валентину і лише сказав:

– Тоді почнемо ділити сьогодні.

Valera

Популярне