– Ключі мені залишив, – сказав сусід справа і підняв зв'язку. – "На всяк випадок". Ще сміявся: "Самотнім треба мати запасний вихід".
– Та відчиняйте вже! – Оля мало не плакала. – Він ніколи не пропускає зарядку.
Двері відкрили.
Іван Юрійович лежав на кухні, біля стільця. Чашка розбита. Телефон під столом.
– Швидку! – крикнув Ігор.
– Він дихає? Дихає? – Лідія Борисівна вже стояла навколішки.
– Назад відійдіть! – гаркнула Олена. – Повітря дайте!
Поки чекали швидку, у квартирі стало тихо. Занадто тихо для людини, яка знала по іменах пів будинку.
На холодильнику висів магніт і аркуш.
Ігор машинально взяв його.
– Що там? – одразу спитав Семен Валерійович.
Ігор пробіг очима, насупився.
– Читай, – сказала Олена.
– Не зараз, – відрізав Ігор.
– Читай уголос, раз уже взяв, – підтиснула губи Лідія Борисівна.
Ігор помовчав. Потім прочитав:
– "Сину. Якщо зі мною щось станеться – квартира не твоя. Я переписав її на фонд. Нехай тут буде безкоштовний гурток для дітей. Ти приїжджаєш тільки тоді, коли тобі щось треба. Востаннє – гроші".
У передпокої хтось тихо свиснув.
– Далі, – сказав Семен.
– "І не треба робити з себе ображеного. Ображені – це ті, хто роками доглядає старих батьків, а не ті, хто згадує їх перед продажем квартири".
– Жорстко, – видихнула Оля.
Олена забрала лист.
– Тут ще є.
Вона дочитала мовчки, але лице змінилося.
– Що ще? – Ігор простягнув руку.
– "Сусіди, дякую. Ви хороші люди, просто ліниві до чужого болю, поки він не починає вітатися першим".
Семен криво посміхнувся.
– Оце вже в його стилі.
– Та він правий, – тихо сказала Лідія Борисівна.
– Правий? – Олена повернулась до неї. – Людина лежить без свідомості, а ви вже розбираєте, кому квартиру віддати?
– А що, це неважливо? – озвався сусід із ключами. – Син, виходить, зараз примчить. І не через батька.
Наче на замовлення, у двері подзвонили.
На порозі стояв чоловік років тридцяти п'яти, у дорогій куртці, з телефоном в руці.
– Я до батька. Мені подзвонили.
Всі мовчки розступилися.
Він зайшов, глянув на лікарів, які саме перекладали Івана Юрійовича на ноші, і зблід.
– Тату…
Ніхто не відповів. Іван Юрійович був непритомний.
– Ви син? – спитав фельдшер.
– Так.
– Поїдете з нами.
– Звісно.
– Спочатку поясніть, – раптом сказав Семен Валерійович і ткнув пальцем у лист. – Це правда, що ви до батька тільки по гроші їздили?
– Ви взагалі хто? – син різко обернувся.
– Ті, хто двері вам відчинив, поки вас поруч не було.
– Не лізьте в сім'ю.
– А ви в неї коли востаннє "лізли"? – сухо кинула Олена.
– Ви серйозно зараз? – син уже не стримувався. – Мій батько в лікарні, а ви тут суд влаштували?
– А ваш батько тут два місяці всім безкоштовно допомагав, – сказала Оля. – І жодного разу не сказав, що має сина.
– Бо соромився, мабуть, – буркнув хтось із коридору.
– Закрийте рота, – кинув син. – Ви нічого не знаєте.
– То скажіть, – Ігор став між ним і ношами. – Ми послухаємо.
Син стиснув щелепу.
– Він сам переїхав. Сам. Я кликав до себе. Він відмовився. Хотів бути "корисним". Хотів, щоб усі ним захоплювалися. Це його улюблена роль.
– О, почалось, – скривилась Лідія Борисівна.
– А що, не так? – він уже майже кричав. – Ви бачили його два місяці. Я бачив усе життя. Він чужим – святий. Своїм – нестерпний. Усе або по його, або ти невдячна сволота.
У квартирі зависла тиша.
– Неправда, – тихо сказала Оля, але невпевнено.
– Правда, – різко відповів син. – Він оплатив сусідському хлопчику шахи, а мені на весілля сказав: "Самі заробите". Він ночами бігав шукати чужу кішку, а коли моя мати вмирала, він сидів у гаражі, бо "не переносить лікарні".
Ігор перевів погляд на непритомного Івана Юрійовича.
– Це вже занадто, – сказав він.
– Занадто? – син засміявся без сміху. – Занадто – це коли людина вчить весь двір людяності, а власному сину роками повторює: "Ти мені винен уже тим, що я тебе витягнув". Оце занадто.
Фельдшер нетерпляче глянув на годинник.
– Розмови потім. Нам треба їхати.
І тут Лідія Борисівна вихопила лист із рук Олени.
– Квартира – це його право. Кому хоче, тому й лишає.
– Авжеж, – син подивився на неї. – Дуже зручно любити щедрого дідуся, який щедрий не за ваш рахунок.
– А за чий? – не витримала Оля. – За ваш? Ви ж його навіть не навідували!
– Бо я, на відміну від вас, не ходжу за любов'ю туди, де мною потім торгують.
Семен фиркнув.
– Красиво сказано. А приїхали ви все одно на квартиру.
Син підійшов впритул.
– А ви знаєте, що він продав мамин будинок без розмови зі мною? Що сказав: "Не тобі триматися за цвяхи, якщо ти там не живеш"? Знаєте, як це – приїхати на місце, де виріс, а там чужий паркан?
– Але ж він мав право, – озвався Ігор.
– Мав, – кивнув син. – І я маю право не називати це любов'ю.
Лікарі винесли ноші в під'їзд. Частина сусідів рушила за ними.
Але внизу, біля швидкої, конфлікт тільки прорвало.
– Ви поїдете? – спитав фельдшер сина.
– Поїду.
– А документи? Паспорт, поліс…
– Я зараз візьму.
Син розвернувся до під'їзду, і тут Лідія Борисівна голосно, так щоб усі чули, сказала:
– Головне, сейф не забудьте перевірити.
Він завмер.
Навіть фельдшер скривився.
– Ви зовсім? – тихо сказав син.
– А що? – підняла підборіддя вона. – Ви ж за цим і приїхали.
Це почули всі. Мами з візочками. Школярі. Двірник. Кур'єр біля сусіднього під'їзду.
Син повільно усміхнувся.
– Знаєте, чому такі, як він, люблять чужих? – сказав він уже не їй, а всьому двору. – Бо чужі не пам'ятають, скільки болю коштує їхня доброта.
– Не смійте так про батька, – крикнула Оля.
– А ви не смійте робити ікону з людини, яку знали по зарядці і компліментах.
– Та він хоча б комусь був потрібен! – випалила вона.
– О, ось воно, – син кивнув. – Вам був потрібен веселий дядько, який підніме настрій, піднесе пакети і навчить ваших дітей. А коли він лежав тут один, у вас не було навіть номера його сина.
Олена опустила очі.
Семен зло кинув:
– Але прийшли ж ми. Не ви.
– Бо вам було цікаво. Не брешіть хоча б собі.
Ігор ступив до нього.
– Слухайте, ви можете ненавидіти батька скільки хочете. Але зараз він у реанімації.
– А я і їду з ним, – відрубав син. – На відміну від вас, у мене немає можливості любити його тільки в зручній версії.
Він піднявся назад у квартиру на хвилину. Усі чекали внизу, мов на вирок.
Повернувся з папкою документів, але вже біля машини раптом витяг той самий лист, порвав навпіл і кинув шматки Лідії Борисівні під ноги.
– Якщо він виживе – нехай сам вам пояснює, кого він рятував усе життя. Двір чи сім'ю.
Він сів у швидку.
Двері вже майже зачинилися, коли з вікна першого поверху висунулась сусідка й крикнула:
– Тільки квартиру не переписуйте нишком!
Двері грюкнули.
І Лідія Борисівна, не кліпаючи, нахилилась, підняла з асфальту шматок листа і сказала:
– Треба знайти юриста. Бо якщо син такий, то дітям гурток він точно не залишить.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
