– Ти серйозно здаси квартиру чужим, поки твій брат тулиться по зйомних? – мати навіть не привіталась.
– Серйозно.
– Це ж твоя квартира. Ти її до шлюбу купив. Не соромно?
– А Славкові не соромно щоліта викладати фото з моря і казати, що "на своє не назбирується"?
– Не лізь у їхню кишеню. Люди хочуть жити, а не тільки виживати.
– А ми, значить, маємо виживати замість них?
У кімнаті закричала молодша дитина. Володимир притис телефон плечем.
– Мамо, у нас іпотека.
– У вас дві зарплати.
– І двоє дітей.
– То не треба було брати більше, ніж тягнете.
Він замовк.
– От бачиш, – мати одразу підхопила. – А братові ти міг би допомогти. По-людськи.
– По-людськи – це коли всі скидаються, а не коли один тягне всіх, бо він "старший і порядний".
– Славко б так не вчинив.
– Славко? – Володимир усміхнувся. – Славко б першим спитав, чи з меблями квартира.
Увечері Людмила навіть не сіла.
– Тільки не кажи, що ти вагаєшся.
– Мама знову почне всіх родичів піднімати.
– Нехай піднімає. Може, хоч хтось із них підніме гроші.
– Ти не розумієш. Потім скажуть, що я жлоб. Що братові шкода.
– А мені не скажуть, що я дурна? Що двоє дітей, і ми маємо платити іпотеку, поки твій брат "не хоче собі відмовляти"?
Він потер обличчя.
– Вона тисне на сім'ю.
– Ні. Вона тисне на того, хто м'який.
Людмила взяла телефон.
– Я сама.
– Тільки без скандалу.
– Пізно.
Вона набрала свекруху на гучний.
– Олесю Сергіївно, добрий вечір.
– Нарешті хтось адекватний, – одразу сказала мати. – Сподіваюсь, ти пояснила Вові, що брат – не квартирант з вулиці.
– Пояснила. Тому дзвоню домовлятися про гроші.
Тиша.
– Які ще гроші? – голос свекрухи став сухим.
– Ну як які. Ми планували з оренди закривати іпотеку. Якщо у квартирі житиме ваш молодший син, значить, ви щомісяця перекриваєте нам цей платіж.
– Ти зараз жартуєш?
– Ні. П'ятнадцять тисяч.
– У мене пенсія десять!
– Значить, доплачуйте зі Славком навпіл.
– Ти зовсім совість втратила?
– А ви – ні? Ви чужими грошима дуже щедра.
– Це не чужі гроші, це сім'я!
– От саме. Коли треба дати квартиру – "це сім'я". Коли треба дати гроші – "у мене пенсія".
Володимир глянув на дружину, але не зупинив.
– Я мати, – свекруха майже крикнула. – Я хочу, щоб одному синові було де жити.
– За рахунок іншого?
– Старший завжди сильніший.
– Зручно. Сильнішого можна доїти без сорому.
– Не смій так зі мною говорити!
– А як з вами говорити? Ви називаєте жадібністю те, на чому тримається наш щомісячний платіж.
– Це квартира Вови, не твоя!
Людмила засміялась коротко й зло.
– Чудово. Коли платити іпотеку – вона наша. Коли заселяти вашого сина – раптом тільки Вовина. Красиво.
– Я відразу знала, що ти така, – виплюнула свекруха. – Ти відрізала його від сім'ї.
– Ні. Я просто не даю сісти нам на шию й назвати це любов'ю.
У слухавці хрипко дихали.
– Передай Вові, що після цього він мені не син.
– Передам. А Славкові передайте, що букінг на море доведеться скасувати.
Свекруха кинула слухавку.
Володимир мовчав.
– Ну? – повернулась до нього Людмила. – Я щось не так сказала?
Він довго дивився в підлогу.
– По факту – ні.
– А по чому так?
– По факту ти права. А звучить так, ніби ми останні.
– Ні, – відрізала вона. – Останні – це ті, хто народжує дітей і платить за чужий комфорт.
Через два дні мати покликала всіх "просто на чай".
На кухні сиділи мати, Славко з дружиною, тітка Ніна і ще дві родички, яких Володимир бачив хіба на похоронах.
– От і добре, що прийшли, – мати поставила чашки. – Раз уже ви такі ділові, скажіть при всіх, чому брат братові у житлі відмовив.
Людмила навіть пальто не зняла.
– Бо брат братові не допомагає платити іпотеку.
Славко пирхнув.
– Ага, пішла бухгалтерія. Я думав, у вас серце є.
– Серце є. Банкоматів немає.
– Я не прошу подарувати. Просто пожити трохи.
– "Трохи" – це скільки? До першої дитини? До другої? До моменту, коли скажеш, що вас із квартири "по-родинному" виганяють?
– Ти з мене робиш утриманця?
– А ким ти себе робиш? Жертвою?
Його дружина Оксана скривилась.
– Між іншим, ми не зобов'язані жити, як ви. Не всі хочуть перетворити життя на кредитну каторгу.
– То не перетворюйте, – спокійно сказала Людмила. – Тільки чому за ваше "хочемо жити" маємо платити ми?
Тітка Ніна зітхнула:
– Ой, ну не все ж грошима міряти…
Людмила одразу повернулась до неї:
– А давайте не грошима. Давайте квадратними метрами. Ви їх до себе візьмете?
Тітка замовкла.
Мати гримнула ложкою по столу.
– Досить хамити старшим!
– А досить робити з молодших дурних, – уперше озвався Володимир.
Усі повернулись до нього.
– То це все вона тебе накрутила? – тихо спитала мати.
– Мамо, не починай.
– Ні, почну. Бо мій син таким не був. Ти був людиною.
– Тобто зараз я хто?
– Чоловік, який боїться дружини більше, ніж сорому.
Людмила усміхнулась без радості.
– Та ні. Він просто вперше боїться рахунків більше, ніж ваших образ.
Славко встав.
– Я взагалі не розумію, чого ви так вчепилися в ті копійки. У тебе квартира стоїть. Не останнє ж віддаєш.
– Копійки? – Володимир теж підвівся. – Ти знаєш, скільки в нас щомісячний платіж?
– Це твій вибір.
– А відпочинок на морі – твій. Але чомусь мій вибір я маю оплачувати сам, а твій – теж я.
– О, почалось, – скривився Славко. – Заздрість старшого брата.
– Та не заздрість це, – кинув Володимир. – Просто є люди, які називають безвідповідальність "умінням жити".
Кухня стихла.
Оксана холодно подивилась на нього.
– Зате ви вмієте гарно принижувати тих, у кого зараз складніше.
Людмила навіть не моргнула.
– "Складніше" – це коли ти економиш. А не коли тобі просто шкода зменшити апетити.
Мати вдарила долонею по столу.
– Все! Якщо для вас рідня – це бізнес, можете більше сюди не приходити.
– Якщо для вас рідня – це один син винен іншому, то ми й так уже все зрозуміли, – відповіла Людмила.
– Замовкни! – зірвалась мати. – Тебе сюди ніхто не питав! Усе, що є в Вови, було б і без тебе!
І тут стало тихо настільки, що було чути чайник.
Людмила повільно зняла обручку, поклала її на стіл біля чашки й подивилась на чоловіка.
– Скажи при всіх. Квартира – тільки твоя. І рішення – теж тільки твоє. Я ж "ніхто", правда?
У Володимира сіпнулась щока.
Мати не відводила погляду:
– Скажи.
Славко схрестив руки.
– Давай, брате. Покажи, що ти ще мужик.
Людмила кивнула.
– Так. Давай. Або я "відрізала тебе від сім'ї", або ти сам зараз скажеш, що твоя сім'я – це хто.
Він подивився на матір. На брата. На обручку на столі.
– Усі дуже люблять ділити моє, поки не треба ділити своє, – сказав він тихо.
– Це не відповідь, – відрізала мати.
– Це єдина чесна відповідь за сьогодні.
Славко хмикнув:
– Значить, квартира дорожча за брата.
Володимир узяв ключі з кишені й поклав перед ним на стіл.
Усі завмерли.
Мати видихнула:
– От. Я ж казала.
Людмила зблідла, але мовчала.
Славко вже простягнув руку, та Володимир накрив ключі долонею.
– Поживеш місяць. За комуналку, без претензій, без "ми ж рідня". І тільки якщо зараз при всіх скажеш, коли повернеш мамі ті двісті тисяч, які взяв "на старт" три роки тому.
Мати різко підвелась.
– Ти що робиш?!
Славко почервонів.
– Ти здурів?
– Ні. Просто сім'я – це ж не про гроші. Правда?
Оксана прошепотіла:
– Яке ж це дно…
Людмила взяла обручку зі столу, наділа назад і тихо сказала:
– Ні. Дно буде зараз.
Вона витягла телефон, відкрила банківський застосунок і повернула екран до всіх.
– Вово, переказуй мені половину першого внеску за квартиру. Того самого. Який внесли мої батьки. Раз уже тут раптом згадали, що "все було б і без мене".
– Людо… – тільки й сказав він.
– Переказуй. При всіх. Або нехай твоя мама ще раз скаже, що я тут ніхто.
Мати схопилась за серце.
Славко відсунув стілець.
А тітка Ніна тихо пробурмотіла:
– Та ну, серйозно…
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
