– Мамо, відчиняй. Ми вже під дверима.
Олена ще тримала в руках шумівку. На плиті шкварчали пиріжки.
– Хто "ми"?
– Я і Оля. Відчиняй, не в коридорі ж жити.
Вона відчинила – і побачила сина з валізою. Поруч – висока дівчина з ідеальним манікюром і таким обличчям, ніби оцінювала не квартиру, а склад.
– Мамо, це Оля. Моя наречена. Ми сьогодні подали заяву. Поки поживемо в тебе.
– Поки що? – Олена перевела погляд на валізу. – Це скільки?
– Ну ти ж не чужа, – усміхнувся Сашко і вже зайшов усередину. – Потім орендуємо щось. Я роботу знайду. Все буде.
Оля мовчки пройшла на кухню, сіла й закинула ногу на ногу.
– Я якраз пиріжки… – почала Олена.
– О, супер, – Сашко вже відсунув стілець. – Накривай. У нас подія.
Олена поставила тарілки. Оля навіть не піднялась.
– Допоможеш? – тихо кинула їй Олена.
Оля глянула на манікюр.
– Я тільки вчора робила.
Сашко засміявся:
– Мамо, не чіпляйся. У неї руки – робочий інструмент.
– А в мене що? Лопата?
Він зробив вигляд, що не почув.
* * *
На третій тиждень Олена відкрила двері після роботи й завмерла.
У мийці – гора посуду. На столі – засохлий кетчуп. На підлозі – шкарпетки. У ванній – рушник клубком. У туалеті вона просто зачинила двері назад.
Зі спальні гримів серіал.
Олена стала в проході:
– Сашко!
– Що? – крикнув він.
– Ідіть сюди. Обоє.
Вийшли. Оля в піжамі, сонна, але з таким ображеним обличчям, ніби її щойно викинули з чужого палацу.
Олена вказала на кухню.
– Я вам тут хто?
– Мамо, тільки без істерики, – скривився Сашко.
– Без істерики? Я зранку на роботу, ввечері додому – а тут свинарник. Їсте ви. Гадите ви. Спите до обіду ви. Але чомусь прибираю я.
Оля схрестила руки.
– Я взагалі-то працюю онлайн.
– Онлайн у тебе тільки нахабство працює, – відрізала Олена. – З сьогоднішнього дня: прибираєте за собою самі. За їжу і комуналку скидаєтесь. І ти, синку, за тиждень знаходиш роботу. Не "шукаєш себе", а знаходиш.
Сашко зблід.
– Тобто ми тобі заважаємо?
– Ні. Ви мене використовуєте.
Оля пирхнула:
– Я ж казала, що це тимчасова "доброта".
Олена різко повернулась до неї:
– А ти не плутай гостинність із безкоштовним сервісом.
Оля пішла в кімнату, вже не стримуючись:
– Я тут ні хвилини не залишуся! Ти казав, у тебе нормальна мама!
За п'ятнадцять хвилин вони стояли в коридорі з сумками.
Сашко дивився так, ніби це його вигнали з власного дому.
– Через тарілки? Серйозно? Якби ти просто помила, нічого б не сталося.
– Якби ви просто помили, теж.
– Олі не можна нервувати.
– А мені можна?
– Ти ж доросла.
Олена засміялась коротко й зло:
– Дуже зручно. Хто старший – той і винен.
Вони грюкнули дверима.
* * *
Через місяць він подзвонив сам.
– Мамо… ми, може, тоді теж перегнули. І ще новина. Ти будеш бабусею.
Олена сіла.
– Це… добре.
– Ну от, – швидко підхопив він. – Тільки там витрати. Вітаміни. Обстеження. Подушка для вагітних. Компресійні панчохи. Позич трохи, ми повернемо.
Вона заплющила очі.
– Скільки?
* * *
"Позич" не повертали. Просто змінювали формулювання.
– Мамо, потрібне ліжечко.
– Мамо, суміш дорога.
– Мамо, комбінезон.
– Мамо, вітаміни, але не ці дешеві, нормальні.
Коли народилась Аліса, Олена почала їздити до них із пакетами.
Оля брала речі, навіть не розглядаючи.
– Чек зберегли? Якщо не підійде, поміняємо.
Одного разу Олена привезла внучці теплий костюм.
Оля покрутила тканину між пальцями.
– Це все? Я думала, ви хоч раз купите щось не "на свою зарплату".
Олена зблідла.
Сашко тільки знизав плечима:
– Оля просто хоче для дитини краще.
– За мої гроші?
– А для кого тобі ще ті гроші? – кинув він. – У тебе ж одна онука.
* * *
Через два роки Аліса вже майже щовихідних була в бабусі.
– Мамо, забери, Оля втомилась.
– Мамо, відведи в садок.
– Мамо, посиди до вечора.
– Мамо, забери на всі вихідні, ми хоч трошки побудемо удвох.
Одного разу Олена сказала:
– Я теж працюю. Я теж втомлююсь.
Оля, не відриваючись від телефону, відповіла:
– У вашому віці втомлюються менше, ніж у нашому. У вас хоч дитина не на руках.
– У моєму віці? – перепитала Олена.
Оля підняла очі й усміхнулась:
– Ну, давайте чесно. Бабусі або допомагають, або не ображаються, що без них обходяться.
* * *
А потім Олена закохалась.
У п'ятдесят вісім. Тихо, незручно, по-живому.
Вадим приходив із квітами, смішно хвилювався, мив за собою чашку і питав:
– Тобі допомогти?
Від цього простого "допомогти?" їй хотілося то плакати, то сміятися.
Коли він зробив пропозицію, вона довго мовчала.
– Я не молода дівчинка, – сказала вона.
– Тим краще, – відповів Вадим. – Дівчатка зазвичай ще не знають, хто на них просто сідає.
Вона розсміялась і погодилась.
* * *
Сину вона вирішила сказати сама.
– Сашко, я виходжу заміж.
Тиша.
Потім сміх.
– Ти серйозно?
– Абсолютно.
– На старості років?
– А що, в моєму віці вже тільки в бік кладовища дивитися?
– Мамо, не перегинай. Просто це смішно.
– Тобі.
– Мені? А ти про нас подумала? Ми якраз хотіли повернутися до тебе. З орендою важко. А ти тут романтику розвела.
– Ви хотіли повернутися? – повільно перепитала вона.
– Ну так. Ми ж сім'я. Чи тепер якийсь чужий мужик важливіший за сина й онуку?
Олена довго мовчала.
– Чужий мужик, – тихо повторила вона. – Знаєш, синку, чужий мужик хоч раз спитав, чи я не втомилась.
– Ой, тільки не починай. Просто скажи чесно: ти обрала мужика.
– А ти чесно скажи: ти обрав безкоштовне житло.
Він кинув слухавку.
* * *
Розписались вони скромно. Без пафосу. Без дітей.
Через тиждень Сашко подзвонив:
– Аліса сумує. Можеш узяти її на вихідні?
– Можу.
У голосі в нього одразу потепліло:
– Я знав, що ти нормальна бабуся.
* * *
Потім подзвонила Оля.
Говорила солодко, аж липко.
– Олено Павлівно, ви мене, може, колись неправильно зрозуміли… Ми Алісу перевели в садок біля вашого дому. Тепер вам буде зручно частіше її бачити.
Олена мовчала.
– Зручно кому? – спитала нарешті.
– Ну всім же. Ви недалеко, ми працюємо. Це ж для дитини.
– Для дитини? Чи для вас?
Оля відразу скинула цукор із голосу:
– А яка різниця, якщо результат один?
* * *
За тиждень прохання посипались щодня.
– Заберіть Алісу.
– Залиште Алісу.
– Відведіть Алісу.
– У нас корпоратив.
– У нас зустріч.
– Ми запізнюємось.
У п'ятницю ввечері Олена сказала сину прямо:
– Досить. Я не друга мама вашій дитині. У неї є ви.
– От почалося, – видихнув Сашко.
– Ні, це якраз закінчилося. Із завтрашнього дня забираєте й відводите самі.
– Тобі важко заради рідної внучки?
– Мені важко заради вашої зручності.
– Оце, значить, твоя любов.
– А це, значить, ваше батьківство?
Він замовк на секунду. Потім холодно сказав:
– Нормальні бабусі не торгуються за дитину.
Олена відповіла так само холодно:
– Нормальні батьки не підкидають її, як сумку.
* * *
У неділю вони з Вадимом поїхали в парк. Плед, чай у термосі, яблука, сонце крізь жовте листя.
Телефон задзвонив, коли вони вже йшли до машини.
– МАМО! – заорав Сашко так, що Вадим озирнувся. – Як ти могла?!
– Що сталося?
– Ти не забрала Алісу із садка!
Олена зупинилась.
– Я в п'ятницю сказала, що більше не забираю.
– Ми думали, ти охолонеш!
– Тобто ви "думали" – а в садок не подзвонили? Самі не приїхали?
– Нас затримали на роботі!
– Обох? Одночасно? До восьмої вечора?
– Не перекладай! Вихователька привезла її додому! При всіх сказала, що ми безвідповідальні!
– А вона збрехала?
На тому кінці запала тиша. Потім він зашипів:
– Це ти зробила нас посміховиськом.
– Ні. Це ви самі.
– Якби ти була нормальною матір'ю, такого б не сталося.
– А якби ви були нормальними батьками?
– Отже так? Через якогось діда і свої пікніки ти кинула дитину?
Олена стиснула телефон.
– Послухай уважно. Дитину кидають не ті, хто відмовляється бути вам нянькою. Дитину кидають ті, хто мовчки записує бабусю в штат і навіть не питає, чи вона згодна.
– Та кому ти тепер потрібна, крім нього! – зірвався Сашко. – Тільки не вдавай із себе жінку, яка "почала жити". Пізно. У твоєму віці або сім'ю тягнуть, або не лізуть у кохання.
Вадим простягнув руку:
– Дай мені.
Олена не дала.
– У моєму віці, синку, вже дуже добре видно, хто любить тебе, а хто просто хоче, щоб ти забирав їхню дитину з садка.
– Все. Алісу ти більше не побачиш.
– Це погроза дитині чи мені?
– Це межа.
– Ні, Сашко. Межу ви перейшли, коли вирішили, що слово "бабуся" означає "безкоштовно і безвідмовно".
Він кинув слухавку.
* * *
Увечері Олена сиділа мовчки. Вадим поставив перед нею чай.
– Плакати будеш?
– Не знаю.
У двері подзвонили.
Олена здригнулась.
На порозі стояла вихователька. За руку тримала Алісу. У дитини на колінах – рюкзачок, в очах – сонна розгубленість.
– Вибачте, – сказала вихователька. – Батьки не беруть слухавку. Уже годину. Я знала тільки адресу садка і вашу – Аліса сказала, що "бабуся завжди забирає".
Олена мовчки дивилась на онуку.
За спиною Вадим тихо спитав:
– Відчиняти ширше?
Телефон у кишені завібрував. На екрані було: "Оля".
Олена глянула на ім'я, потім на дитину.
І відхилилась убік.
– Заходь, Алісо.
Дзвінок не стихав.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
