– Мамо, відчиняй. Ми вже під дверима. Олена ще тримала в руках шумівку. На плиті шкварчали пиріжки. – Хто “ми”? – Я і Оля. Відчиняй, не в коридорі ж жити. Вона відчинила – і побачила сина з валізою.

– Мамо, відчиняй. Ми вже під дверима.

Олена ще тримала в руках шумівку. На плиті шкварчали пиріжки.

– Хто "ми"?

– Я і Оля. Відчиняй, не в коридорі ж жити.

Вона відчинила – і побачила сина з валізою. Поруч – висока дівчина з ідеальним манікюром і таким обличчям, ніби оцінювала не квартиру, а склад.

– Мамо, це Оля. Моя наречена. Ми сьогодні подали заяву. Поки поживемо в тебе.

– Поки що? – Олена перевела погляд на валізу. – Це скільки?

– Ну ти ж не чужа, – усміхнувся Сашко і вже зайшов усередину. – Потім орендуємо щось. Я роботу знайду. Все буде.

Оля мовчки пройшла на кухню, сіла й закинула ногу на ногу.

– Я якраз пиріжки… – почала Олена.

– О, супер, – Сашко вже відсунув стілець. – Накривай. У нас подія.

Олена поставила тарілки. Оля навіть не піднялась.

– Допоможеш? – тихо кинула їй Олена.

Оля глянула на манікюр.

– Я тільки вчора робила.

Сашко засміявся:

– Мамо, не чіпляйся. У неї руки – робочий інструмент.

– А в мене що? Лопата?

Він зробив вигляд, що не почув.

* * *

На третій тиждень Олена відкрила двері після роботи й завмерла.

У мийці – гора посуду. На столі – засохлий кетчуп. На підлозі – шкарпетки. У ванній – рушник клубком. У туалеті вона просто зачинила двері назад.

Зі спальні гримів серіал.

Олена стала в проході:

– Сашко!

– Що? – крикнув він.

– Ідіть сюди. Обоє.

Вийшли. Оля в піжамі, сонна, але з таким ображеним обличчям, ніби її щойно викинули з чужого палацу.

Олена вказала на кухню.

– Я вам тут хто?

– Мамо, тільки без істерики, – скривився Сашко.

– Без істерики? Я зранку на роботу, ввечері додому – а тут свинарник. Їсте ви. Гадите ви. Спите до обіду ви. Але чомусь прибираю я.

Оля схрестила руки.

– Я взагалі-то працюю онлайн.

– Онлайн у тебе тільки нахабство працює, – відрізала Олена. – З сьогоднішнього дня: прибираєте за собою самі. За їжу і комуналку скидаєтесь. І ти, синку, за тиждень знаходиш роботу. Не "шукаєш себе", а знаходиш.

Сашко зблід.

– Тобто ми тобі заважаємо?

– Ні. Ви мене використовуєте.

Оля пирхнула:

– Я ж казала, що це тимчасова "доброта".

Олена різко повернулась до неї:

– А ти не плутай гостинність із безкоштовним сервісом.

Оля пішла в кімнату, вже не стримуючись:

– Я тут ні хвилини не залишуся! Ти казав, у тебе нормальна мама!

За п'ятнадцять хвилин вони стояли в коридорі з сумками.

Сашко дивився так, ніби це його вигнали з власного дому.

– Через тарілки? Серйозно? Якби ти просто помила, нічого б не сталося.

– Якби ви просто помили, теж.

– Олі не можна нервувати.

– А мені можна?

– Ти ж доросла.

Олена засміялась коротко й зло:

– Дуже зручно. Хто старший – той і винен.

Вони грюкнули дверима.

* * *

Через місяць він подзвонив сам.

– Мамо… ми, може, тоді теж перегнули. І ще новина. Ти будеш бабусею.

Олена сіла.

– Це… добре.

– Ну от, – швидко підхопив він. – Тільки там витрати. Вітаміни. Обстеження. Подушка для вагітних. Компресійні панчохи. Позич трохи, ми повернемо.

Вона заплющила очі.

– Скільки?

* * *

"Позич" не повертали. Просто змінювали формулювання.

– Мамо, потрібне ліжечко.

– Мамо, суміш дорога.

– Мамо, комбінезон.

– Мамо, вітаміни, але не ці дешеві, нормальні.

Коли народилась Аліса, Олена почала їздити до них із пакетами.

Оля брала речі, навіть не розглядаючи.

– Чек зберегли? Якщо не підійде, поміняємо.

Одного разу Олена привезла внучці теплий костюм.

Оля покрутила тканину між пальцями.

– Це все? Я думала, ви хоч раз купите щось не "на свою зарплату".

Олена зблідла.

Сашко тільки знизав плечима:

– Оля просто хоче для дитини краще.

– За мої гроші?

– А для кого тобі ще ті гроші? – кинув він. – У тебе ж одна онука.

* * *

Через два роки Аліса вже майже щовихідних була в бабусі.

– Мамо, забери, Оля втомилась.

– Мамо, відведи в садок.

– Мамо, посиди до вечора.

– Мамо, забери на всі вихідні, ми хоч трошки побудемо удвох.

Одного разу Олена сказала:

– Я теж працюю. Я теж втомлююсь.

Оля, не відриваючись від телефону, відповіла:

– У вашому віці втомлюються менше, ніж у нашому. У вас хоч дитина не на руках.

– У моєму віці? – перепитала Олена.

Оля підняла очі й усміхнулась:

– Ну, давайте чесно. Бабусі або допомагають, або не ображаються, що без них обходяться.

* * *

А потім Олена закохалась.

У п'ятдесят вісім. Тихо, незручно, по-живому.

Вадим приходив із квітами, смішно хвилювався, мив за собою чашку і питав:

– Тобі допомогти?

Від цього простого "допомогти?" їй хотілося то плакати, то сміятися.

Коли він зробив пропозицію, вона довго мовчала.

– Я не молода дівчинка, – сказала вона.

– Тим краще, – відповів Вадим. – Дівчатка зазвичай ще не знають, хто на них просто сідає.

Вона розсміялась і погодилась.

* * *

Сину вона вирішила сказати сама.

– Сашко, я виходжу заміж.

Тиша.

Потім сміх.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

– На старості років?

– А що, в моєму віці вже тільки в бік кладовища дивитися?

– Мамо, не перегинай. Просто це смішно.

– Тобі.

– Мені? А ти про нас подумала? Ми якраз хотіли повернутися до тебе. З орендою важко. А ти тут романтику розвела.

– Ви хотіли повернутися? – повільно перепитала вона.

– Ну так. Ми ж сім'я. Чи тепер якийсь чужий мужик важливіший за сина й онуку?

Олена довго мовчала.

– Чужий мужик, – тихо повторила вона. – Знаєш, синку, чужий мужик хоч раз спитав, чи я не втомилась.

– Ой, тільки не починай. Просто скажи чесно: ти обрала мужика.

– А ти чесно скажи: ти обрав безкоштовне житло.

Він кинув слухавку.

* * *

Розписались вони скромно. Без пафосу. Без дітей.

Через тиждень Сашко подзвонив:

– Аліса сумує. Можеш узяти її на вихідні?

– Можу.

У голосі в нього одразу потепліло:

– Я знав, що ти нормальна бабуся.

* * *

Потім подзвонила Оля.

Говорила солодко, аж липко.

– Олено Павлівно, ви мене, може, колись неправильно зрозуміли… Ми Алісу перевели в садок біля вашого дому. Тепер вам буде зручно частіше її бачити.

Олена мовчала.

– Зручно кому? – спитала нарешті.

– Ну всім же. Ви недалеко, ми працюємо. Це ж для дитини.

– Для дитини? Чи для вас?

Оля відразу скинула цукор із голосу:

– А яка різниця, якщо результат один?

* * *

За тиждень прохання посипались щодня.

– Заберіть Алісу.

– Залиште Алісу.

– Відведіть Алісу.

– У нас корпоратив.

– У нас зустріч.

– Ми запізнюємось.

У п'ятницю ввечері Олена сказала сину прямо:

– Досить. Я не друга мама вашій дитині. У неї є ви.

– От почалося, – видихнув Сашко.

– Ні, це якраз закінчилося. Із завтрашнього дня забираєте й відводите самі.

– Тобі важко заради рідної внучки?

– Мені важко заради вашої зручності.

– Оце, значить, твоя любов.

– А це, значить, ваше батьківство?

Він замовк на секунду. Потім холодно сказав:

– Нормальні бабусі не торгуються за дитину.

Олена відповіла так само холодно:

– Нормальні батьки не підкидають її, як сумку.

* * *

У неділю вони з Вадимом поїхали в парк. Плед, чай у термосі, яблука, сонце крізь жовте листя.

Телефон задзвонив, коли вони вже йшли до машини.

– МАМО! – заорав Сашко так, що Вадим озирнувся. – Як ти могла?!

– Що сталося?

– Ти не забрала Алісу із садка!

Олена зупинилась.

– Я в п'ятницю сказала, що більше не забираю.

– Ми думали, ти охолонеш!

– Тобто ви "думали" – а в садок не подзвонили? Самі не приїхали?

– Нас затримали на роботі!

– Обох? Одночасно? До восьмої вечора?

– Не перекладай! Вихователька привезла її додому! При всіх сказала, що ми безвідповідальні!

– А вона збрехала?

На тому кінці запала тиша. Потім він зашипів:

– Це ти зробила нас посміховиськом.

– Ні. Це ви самі.

– Якби ти була нормальною матір'ю, такого б не сталося.

– А якби ви були нормальними батьками?

– Отже так? Через якогось діда і свої пікніки ти кинула дитину?

Олена стиснула телефон.

– Послухай уважно. Дитину кидають не ті, хто відмовляється бути вам нянькою. Дитину кидають ті, хто мовчки записує бабусю в штат і навіть не питає, чи вона згодна.

– Та кому ти тепер потрібна, крім нього! – зірвався Сашко. – Тільки не вдавай із себе жінку, яка "почала жити". Пізно. У твоєму віці або сім'ю тягнуть, або не лізуть у кохання.

Вадим простягнув руку:

– Дай мені.

Олена не дала.

– У моєму віці, синку, вже дуже добре видно, хто любить тебе, а хто просто хоче, щоб ти забирав їхню дитину з садка.

– Все. Алісу ти більше не побачиш.

– Це погроза дитині чи мені?

– Це межа.

– Ні, Сашко. Межу ви перейшли, коли вирішили, що слово "бабуся" означає "безкоштовно і безвідмовно".

Він кинув слухавку.

* * *

Увечері Олена сиділа мовчки. Вадим поставив перед нею чай.

– Плакати будеш?

– Не знаю.

У двері подзвонили.

Олена здригнулась.

На порозі стояла вихователька. За руку тримала Алісу. У дитини на колінах – рюкзачок, в очах – сонна розгубленість.

– Вибачте, – сказала вихователька. – Батьки не беруть слухавку. Уже годину. Я знала тільки адресу садка і вашу – Аліса сказала, що "бабуся завжди забирає".

Олена мовчки дивилась на онуку.

За спиною Вадим тихо спитав:

– Відчиняти ширше?

Телефон у кишені завібрував. На екрані було: "Оля".

Олена глянула на ім'я, потім на дитину.

І відхилилась убік.

– Заходь, Алісо.

Дзвінок не стихав.

Valera

Популярне