– Мамо, завтра в нас вечеря. І без істерик, добре?
– З ким?
– З моїм нареченим.
Ірина Петрівна завмерла з рушником у руках.
– Нарешті. І хто цей щасливий?
– Мій начальник.
– Начальник?
– Не починай.
– Я ще нічого не сказала.
– Ти вже дивишся так, ніби я на аукціон себе виставила.
– А це не так?
Катя всміхнулася.
– Мамо, бідність – це дуже романтично тільки для тих, хто з нею не жив. Я не хочу повторити твоє життя.
Ірина Петрівна повільно поклала рушник.
– Моє життя ти не знаєш.
– Та невже? Тато пішов. Ти лишилась із дитиною. Ми рахували гроші до зарплати. Я це прекрасно знаю.
– І тому ти вирішила продати себе дорожче?
– А ти вирішила віддатися безкоштовно – і що, виграла?
Ірина Петрівна зблідла.
– Катю.
– Що "Катю"? Ти сама мене цьому навчила. Любов не годує. Принципи не платять за стоматолога. А чоловіки прекрасно користуються жінками, поки їм зручно. Просто одні беруть грошима, а інші – молодістю.
– Не смій.
– Чого? Незручну правду? Добре. Мовчатиму. Накрию стіл. Усміхнуся. Познайомлю маму з чоловіком, який хоча б не втече, коли з'явиться дитина.
– Твій батько платив аліменти.
– О, так. Щедро. На хліб і образу вистачало.
Ірина Петрівна різко відвернулася.
– Що приготувати?
– Що хочеш. Він непримхливий. До речі, йому п'ятдесят два.
Ірина Петрівна повільно обернулася.
– Скільки?
– А що? Він доглянутий. Розумний. Не п'є. Має квартиру, будинок, бізнес. І не бреше, що "ще шукає себе".
– Він тобі в батьки годиться.
– Зате не поводиться як хлопчик.
– А ти йому в доньки годишся.
– Зате я йому потрібна.
– Поки молода.
Катя пирхнула.
– А чоловіки твого віку жінок за що беруть? За багатий внутрішній світ?
Вона вийшла з кухні, а Ірина Петрівна так і лишилась стояти біля плити.
* * *
Увечері Катя з'явилася з коробкою тістечок і голосом, ніби в домі все прекрасно.
– Мамо, ми прийшли.
– Уже?
– А ти думала, я пожартувала?
Ірина Петрівна вийшла в коридор – і сперлася рукою об стіну.
Чоловік біля дверей теж завмер.
– Іра?..
Катя перевела погляд з одного на іншого.
– Ви знайомі?
У чоловіка сіпнувся кутик рота.
– Дмитро, – сказав він тихо. – Мабуть… так.
Ірина Петрівна сіла просто на пуф.
– Ні.
– Що "ні"? – різко кинула Катя.
– Ні, – повторила Ірина. – Тільки не це.
– Мамо, поясни нормально.
Дмитро зняв пальто.
– Може, присядемо.
– Ні, – сказала Катя. – Спочатку хтось почне говорити.
Тиша тріснула.
– Це той самий Дмитро? – Катя дивилась на матір. – Той, якого ти "колись любила"?
Ірина Петрівна мовчала.
– Серйозно? – Катя гірко засміялася. – Я привела в дім нареченого, а це мамина перша любов?
– Катю…
– Ні, тепер говоріть ви обидва. По черзі. Без ваших "то давно було".
Вони сіли за стіл, як на допит.
– Я любив твою маму, – сказав Дмитро.
– "Любив"?
– Люблю, мабуть, теж.
– Не смій, – прошепотіла Ірина.
– А що мені, брехати далі? Я двадцять років тоді проковтнув.
Катя відкинулася на спинку стільця.
– Прекрасно. Продовжуйте. Це вже цікавіше за весілля.
Ірина Петрівна підняла на нього очі.
– Ти міг прийти раніше.
– А ти могла повірити мені тоді.
– Я побачила тебе з нею.
– А я побачив, що для тебе достатньо чужого шепоту, щоб перекреслити все.
– Ти навіть не спробував мене повернути.
– А ти хотіла, щоб я принижувався за злочин, якого не скоював?
Катя поставила келих на стіл.
– Стоп. Хто "вона"?
Ірина Петрівна ковтнула.
– Моя подруга. Наталка.
– Яка полізла до мене на сходах, – сухо сказав Дмитро. – А твоя мама вирішила, що винен я.
– Бо ти виглядав як винен.
– Дуже зручно. Якщо чоловік не встиг одразу красиво оформити свою невинність – значить, винен.
– Ти кричав на мене!
– Бо ти повірила тій, хто все це влаштувала.
– А ти поїхав.
– А ти лишилась із підозрами. Це теж був вибір.
Катя повела плечем.
– І через це ви розійшлися? Через одну сцену на сходах?
– Через гордість, – сказав Дмитро.
– Через дурість, – тихо сказала Ірина.
– Через те, що люди люблять не правду, а версію, в якій вони жертви, – відрізав Дмитро.
Катя глянула на нього гостро.
– Гарна фраза. Особливо від чоловіка, який зараз сидить у домі своєї нареченої й каже, що любить її матір.
Ірина Петрівна заплющила очі.
– Дімо, замовкни.
– Ні, – сказав він. – Бо це вже й так брудно. Гірше не буде.
Катя встала.
– Тобто поки я будувала плани, вибирала сукню, терпіла мамині лекції про "заміж без любові не можна", ти дивився на неї?
– Я дивився на тебе і не міг зрозуміти, чому в тебе її голос, її жести. А тепер розумію.
– Я тобі хто була? Замінник? Дешева копія молодості?
– Ні.
– Не "ні". Саме так це і звучить.
Дмитро різко підвівся.
– А ти кого в мені бачила? Чоловіка? Чи сейф із ногами?
– Принаймні я чесно не брехала про почуття! – крикнула Катя. – Я не влаштовувала святу виставу!
– Чесно? – він засміявся без радості. – "Я з ним, бо він забезпечений" – це не чесність. Це коли егоїзм просто навчився говорити вголос.
– Зате не лицемірство, як у вас! Мама вчила мене про любов, а сама жила з батьком без неї. Ти говориш про вірність, а прийшов свататися до дочки жінки, яку досі не забув. Ви обоє прекрасні.
Ірина Петрівна гримнула долонею по столу.
– Досить!
У дверях кухні вже стояла сусідка тітка Зоя, яка занесла форму для запікання і зависла, зрозумівши, що потрапила в самий пекельний момент.
– Я… потім зайду, – прошепотіла вона.
– Ні, заходьте, – різко сказала Катя. – У нас сімейна вистава. Мама відбиває в доньки нареченого.
– Катю! – обірвала її Ірина Петрівна.
– А що? Неправда? Чи це тепер я маю бути благородною? Усміхнутися й сказати: "Беріть, мамо, вам потрібніше"?
Сусідка завмерла з формою в руках.
Дмитро подивився на Катю впритул.
– Ніхто тебе не "відбивав". Людину не можна вкрасти, якщо вона не річ.
– Дуже зручно казати це в п'ятдесят два, коли ти обираєш між молодою жінкою і своїм минулим.
– А дуже зручно називати це любов'ю, коли ти просто хочеш комфорт за чужий рахунок.
Катя посміхнулась так, що сусідка опустила очі.
– Чужий рахунок? А чоловіки століттями не брали молодість жінок у розстрочку? Просто коли жінка нарешті рахує вигоду наперед – усім раптом гидко.
Тітка Зоя тихо поклала форму на тумбу, але піти вже було неможливо.
Ірина Петрівна підвелась.
– Катю, я не заберу в тебе нікого.
– Та ні, мамо. Ти вже забрала. Навіть не встигнувши захотіти.
– Це неправда.
– Правда? Тоді скажи вголос, що тобі байдуже. Скажи, що якби я зараз пішла, ти б не лишилася з ним тут.
Ірина Петрівна відкрила рота – і не сказала нічого.
Катя коротко кивнула.
– Ясно.
Дмитро провів рукою по обличчю.
– Катю, я винен. Треба було піти одразу, щойно я її побачив.
– Але не пішов.
– Не пішов.
– Бо раптом з'ясувалося, що молода наречена – це, звісно, добре, але стара любов престижніша?
– Не перегинай.
– А ви обидва що робите? Мені соромно, а вам ні?
Ірина Петрівна прошепотіла:
– Мені соромно.
– А мені – ні, – сказав Дмитро.
Усі обернулися до нього.
– Бо найганебніше – це не закохатися невчасно. Найганебніше – прожити чуже життя тільки тому, що так усім зручно.
Тиша впала важко.
– Це ти красиво сказав, – тихо промовила Катя. – Особливо людині, яку ти щойно виставив запасним варіантом.
– Ти не запасний варіант, – сказав він.
– Звісно. Я просто помилка з хорошою фігурою і правильним віком.
– Катю…
– Та ти взагалі нормальний? – видихнула тітка Зоя, не витримавши.
Ніхто навіть не глянув на неї.
Катя повільно зняла каблучку з пальця і поклала перед Дмитром.
– На. Не хвилюйся, я не влаштую сцену, де буду благати лишитися. Це ж не мамин стиль.
Ірина Петрівна здригнулася, ніби її вдарили.
– Ти зараз робиш боляче не мені, – сказала вона.
– А кому? Собі? Так я вже звикла. Ви, дорослі, завжди вчите дітей моралі, а потім змушуєте їх платити за свою незакриту молодість.
Вона взяла сумку.
– Куди ти?
– Не знаю. Точно не тут.
– Катю, пізно, – сказала Ірина.
– Мамо, ти серйозно? Після цього ти ще хочеш мені вказувати, коли пізно?
Вона пішла до дверей, тоді обернулася.
– До речі, ти мала рацію. Без любові заміж не можна. Особливо коли любов у нареченого – до твоєї матері.
Двері грюкнули так, що тітка Зоя здригнулася.
Ірина Петрівна сіла.
Дмитро не рухався.
На столі між салатами й холодними котлетами лежала каблучка.
Тітка Зоя нарешті прокашлялася:
– Я, мабуть, форму потім заберу…
– Забирайте зараз, – сказала Ірина Петрівна.
Але Дмитро раптом узяв каблучку, подивився на неї кілька секунд і поклав перед Іриною.
– Приміряй. Хоч раз не тікай.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
