– Мамо, завтра в нас вечеря. І без істерик, добре? – З ким? – З моїм нареченим. Ірина Петрівна завмерла з рушником у руках. – Нарешті. І хто цей щасливий? – Мій начальник.

– Мамо, завтра в нас вечеря. І без істерик, добре?

– З ким?

– З моїм нареченим.

Ірина Петрівна завмерла з рушником у руках.

– Нарешті. І хто цей щасливий?

– Мій начальник.

– Начальник?

– Не починай.

– Я ще нічого не сказала.

– Ти вже дивишся так, ніби я на аукціон себе виставила.

– А це не так?

Катя всміхнулася.

– Мамо, бідність – це дуже романтично тільки для тих, хто з нею не жив. Я не хочу повторити твоє життя.

Ірина Петрівна повільно поклала рушник.

– Моє життя ти не знаєш.

– Та невже? Тато пішов. Ти лишилась із дитиною. Ми рахували гроші до зарплати. Я це прекрасно знаю.

– І тому ти вирішила продати себе дорожче?

– А ти вирішила віддатися безкоштовно – і що, виграла?

Ірина Петрівна зблідла.

– Катю.

– Що "Катю"? Ти сама мене цьому навчила. Любов не годує. Принципи не платять за стоматолога. А чоловіки прекрасно користуються жінками, поки їм зручно. Просто одні беруть грошима, а інші – молодістю.

– Не смій.

– Чого? Незручну правду? Добре. Мовчатиму. Накрию стіл. Усміхнуся. Познайомлю маму з чоловіком, який хоча б не втече, коли з'явиться дитина.

– Твій батько платив аліменти.

– О, так. Щедро. На хліб і образу вистачало.

Ірина Петрівна різко відвернулася.

– Що приготувати?

– Що хочеш. Він непримхливий. До речі, йому п'ятдесят два.

Ірина Петрівна повільно обернулася.

– Скільки?

– А що? Він доглянутий. Розумний. Не п'є. Має квартиру, будинок, бізнес. І не бреше, що "ще шукає себе".

– Він тобі в батьки годиться.

– Зате не поводиться як хлопчик.

– А ти йому в доньки годишся.

– Зате я йому потрібна.

– Поки молода.

Катя пирхнула.

– А чоловіки твого віку жінок за що беруть? За багатий внутрішній світ?

Вона вийшла з кухні, а Ірина Петрівна так і лишилась стояти біля плити.

* * *

Увечері Катя з'явилася з коробкою тістечок і голосом, ніби в домі все прекрасно.

– Мамо, ми прийшли.

– Уже?

– А ти думала, я пожартувала?

Ірина Петрівна вийшла в коридор – і сперлася рукою об стіну.

Чоловік біля дверей теж завмер.

– Іра?..

Катя перевела погляд з одного на іншого.

– Ви знайомі?

У чоловіка сіпнувся кутик рота.

– Дмитро, – сказав він тихо. – Мабуть… так.

Ірина Петрівна сіла просто на пуф.

– Ні.

– Що "ні"? – різко кинула Катя.

– Ні, – повторила Ірина. – Тільки не це.

– Мамо, поясни нормально.

Дмитро зняв пальто.

– Може, присядемо.

– Ні, – сказала Катя. – Спочатку хтось почне говорити.

Тиша тріснула.

– Це той самий Дмитро? – Катя дивилась на матір. – Той, якого ти "колись любила"?

Ірина Петрівна мовчала.

– Серйозно? – Катя гірко засміялася. – Я привела в дім нареченого, а це мамина перша любов?

– Катю…

– Ні, тепер говоріть ви обидва. По черзі. Без ваших "то давно було".

Вони сіли за стіл, як на допит.

– Я любив твою маму, – сказав Дмитро.

– "Любив"?

– Люблю, мабуть, теж.

– Не смій, – прошепотіла Ірина.

– А що мені, брехати далі? Я двадцять років тоді проковтнув.

Катя відкинулася на спинку стільця.

– Прекрасно. Продовжуйте. Це вже цікавіше за весілля.

Ірина Петрівна підняла на нього очі.

– Ти міг прийти раніше.

– А ти могла повірити мені тоді.

– Я побачила тебе з нею.

– А я побачив, що для тебе достатньо чужого шепоту, щоб перекреслити все.

– Ти навіть не спробував мене повернути.

– А ти хотіла, щоб я принижувався за злочин, якого не скоював?

Катя поставила келих на стіл.

– Стоп. Хто "вона"?

Ірина Петрівна ковтнула.

– Моя подруга. Наталка.

– Яка полізла до мене на сходах, – сухо сказав Дмитро. – А твоя мама вирішила, що винен я.

– Бо ти виглядав як винен.

– Дуже зручно. Якщо чоловік не встиг одразу красиво оформити свою невинність – значить, винен.

– Ти кричав на мене!

– Бо ти повірила тій, хто все це влаштувала.

– А ти поїхав.

– А ти лишилась із підозрами. Це теж був вибір.

Катя повела плечем.

– І через це ви розійшлися? Через одну сцену на сходах?

– Через гордість, – сказав Дмитро.

– Через дурість, – тихо сказала Ірина.

– Через те, що люди люблять не правду, а версію, в якій вони жертви, – відрізав Дмитро.

Катя глянула на нього гостро.

– Гарна фраза. Особливо від чоловіка, який зараз сидить у домі своєї нареченої й каже, що любить її матір.

Ірина Петрівна заплющила очі.

– Дімо, замовкни.

– Ні, – сказав він. – Бо це вже й так брудно. Гірше не буде.

Катя встала.

– Тобто поки я будувала плани, вибирала сукню, терпіла мамині лекції про "заміж без любові не можна", ти дивився на неї?

– Я дивився на тебе і не міг зрозуміти, чому в тебе її голос, її жести. А тепер розумію.

– Я тобі хто була? Замінник? Дешева копія молодості?

– Ні.

– Не "ні". Саме так це і звучить.

Дмитро різко підвівся.

– А ти кого в мені бачила? Чоловіка? Чи сейф із ногами?

– Принаймні я чесно не брехала про почуття! – крикнула Катя. – Я не влаштовувала святу виставу!

– Чесно? – він засміявся без радості. – "Я з ним, бо він забезпечений" – це не чесність. Це коли егоїзм просто навчився говорити вголос.

– Зате не лицемірство, як у вас! Мама вчила мене про любов, а сама жила з батьком без неї. Ти говориш про вірність, а прийшов свататися до дочки жінки, яку досі не забув. Ви обоє прекрасні.

Ірина Петрівна гримнула долонею по столу.

– Досить!

У дверях кухні вже стояла сусідка тітка Зоя, яка занесла форму для запікання і зависла, зрозумівши, що потрапила в самий пекельний момент.

– Я… потім зайду, – прошепотіла вона.

– Ні, заходьте, – різко сказала Катя. – У нас сімейна вистава. Мама відбиває в доньки нареченого.

– Катю! – обірвала її Ірина Петрівна.

– А що? Неправда? Чи це тепер я маю бути благородною? Усміхнутися й сказати: "Беріть, мамо, вам потрібніше"?

Сусідка завмерла з формою в руках.

Дмитро подивився на Катю впритул.

– Ніхто тебе не "відбивав". Людину не можна вкрасти, якщо вона не річ.

– Дуже зручно казати це в п'ятдесят два, коли ти обираєш між молодою жінкою і своїм минулим.

– А дуже зручно називати це любов'ю, коли ти просто хочеш комфорт за чужий рахунок.

Катя посміхнулась так, що сусідка опустила очі.

– Чужий рахунок? А чоловіки століттями не брали молодість жінок у розстрочку? Просто коли жінка нарешті рахує вигоду наперед – усім раптом гидко.

Тітка Зоя тихо поклала форму на тумбу, але піти вже було неможливо.

Ірина Петрівна підвелась.

– Катю, я не заберу в тебе нікого.

– Та ні, мамо. Ти вже забрала. Навіть не встигнувши захотіти.

– Це неправда.

– Правда? Тоді скажи вголос, що тобі байдуже. Скажи, що якби я зараз пішла, ти б не лишилася з ним тут.

Ірина Петрівна відкрила рота – і не сказала нічого.

Катя коротко кивнула.

– Ясно.

Дмитро провів рукою по обличчю.

– Катю, я винен. Треба було піти одразу, щойно я її побачив.

– Але не пішов.

– Не пішов.

– Бо раптом з'ясувалося, що молода наречена – це, звісно, добре, але стара любов престижніша?

– Не перегинай.

– А ви обидва що робите? Мені соромно, а вам ні?

Ірина Петрівна прошепотіла:

– Мені соромно.

– А мені – ні, – сказав Дмитро.

Усі обернулися до нього.

– Бо найганебніше – це не закохатися невчасно. Найганебніше – прожити чуже життя тільки тому, що так усім зручно.

Тиша впала важко.

– Це ти красиво сказав, – тихо промовила Катя. – Особливо людині, яку ти щойно виставив запасним варіантом.

– Ти не запасний варіант, – сказав він.

– Звісно. Я просто помилка з хорошою фігурою і правильним віком.

– Катю…

– Та ти взагалі нормальний? – видихнула тітка Зоя, не витримавши.

Ніхто навіть не глянув на неї.

Катя повільно зняла каблучку з пальця і поклала перед Дмитром.

– На. Не хвилюйся, я не влаштую сцену, де буду благати лишитися. Це ж не мамин стиль.

Ірина Петрівна здригнулася, ніби її вдарили.

– Ти зараз робиш боляче не мені, – сказала вона.

– А кому? Собі? Так я вже звикла. Ви, дорослі, завжди вчите дітей моралі, а потім змушуєте їх платити за свою незакриту молодість.

Вона взяла сумку.

– Куди ти?

– Не знаю. Точно не тут.

– Катю, пізно, – сказала Ірина.

– Мамо, ти серйозно? Після цього ти ще хочеш мені вказувати, коли пізно?

Вона пішла до дверей, тоді обернулася.

– До речі, ти мала рацію. Без любові заміж не можна. Особливо коли любов у нареченого – до твоєї матері.

Двері грюкнули так, що тітка Зоя здригнулася.

Ірина Петрівна сіла.

Дмитро не рухався.

На столі між салатами й холодними котлетами лежала каблучка.

Тітка Зоя нарешті прокашлялася:

– Я, мабуть, форму потім заберу…

– Забирайте зараз, – сказала Ірина Петрівна.

Але Дмитро раптом узяв каблучку, подивився на неї кілька секунд і поклав перед Іриною.

– Приміряй. Хоч раз не тікай.

Valera

Популярне