Станіслава Тарасівна поставила важкі сумки на землю і відкрила хвіртку. Стежка до будинку. Погладити Туза – безпородного, але відданого пса, який сидить на прив’язі біля будки. Завернути за ріг будинку. Двері, лавочка, сидить на ній хлопчик.
– Хлопчику, а ти чий будеш? – Станіслава Тарасівна усміхнулася дитині, поставивши сумки на лавочку, поряд з хлопчиком.
– Мамин. – зиркнув спідлоба хлопчик.
Відчинилися двері.
– Мама, ну нарешті. Ми з Олексієм тебе зачекалися. Давай сумки занесу. все поясню. Олексію, ходімо! – Максим обняв матір, взяв сумки і зайшов в будинок.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Не піду! Я до мами хочу! – насупився Олексій.
– У будинок йди, кому сказав! – гаркнув Максим.
Станіслава Тарасівна проводила гостей поглядом і зайшла в будинок слідом за ними.
– Мам, тут така справа. Аліса в лікарні. Олексія нема з ким залишити. Доглянеш? Мені на роботу треба, я і так півдня пропустив, тебе ще скільки чекав!
– Догляну.
– Спасибі, мам. Олексію! Бабусю слухайся! – не дивлячись на хлопчика, Максим дістав телефон, набрав номер, затиснув телефон між плечем і вухом, зробив невизначений прощальний жест і вийшов з дому.
***
– Ну що, Олексій. Давай знайомитися? Я – Станіслава Тарасівна, мама дяді Максима. – жінка простягнула руку хлопчикові.
– Я знаю, хто Ви. Мама каже, що Ви – погана. – насупився хлопчик.
– А звідки вона це знає, якщо ми з нею жодного разу не бачилися? – розсміялася Станіслава Тарасівна. – Ти сир любиш?
– Люблю. – кивнув Олексій.
– Мий руки, сідай за стіл. Зараз ми його зі згущеним молоком, ммм, смакота!
– Мама зі сметаною робить. І цукром посипає.
– Так теж смачно. Ванна – там, підемо покажу.
Провівши хлопчика, жінка помила руки на кухні і почала розбирати покупки, занурившись в свої думки.
Алісу, співмешканку сина. Станіслава Тарасівна не бачила навіть на фотографіях. Син не балував мати приїздами, з головою занурившись в гонку за матеріальними благами. Про те, що у Максима хтось з’явився, жінка дізналася від родичів.
– Познайомилася з невісткою вже, тітка Стася? Як ні? Макс її з дитиною взяв! – нетерпляче шепотіла в трубку Ірина, двоюрідна сестра Максима. – Ще й старша. Добре хоч квартира є, Максим до неї переїхав! Кажуть, вона ще заміжня!
– Та хоч з 10 дітьми, аби порядна жінка була. – філософськи відмахнулася Станіслава Тарасівна від племінниці.
З дзвінка Ірини пройшло пів року, потім рік. Син так і не поспішав знайомити маму з обраницею. Під час рідкісних візитів Максима, жінка ні про що не питала. Треба буде – сам розповість.
– Одружився! Тітка Стася, Макс одружився! Вчора! Я сама тільки дізналася! – черговий дзвінок Ірини застав Станіславу Тарасівну зненацька.
– Я знаю. – розгублено сказала жінка. – Нехай живуть щасливо.
Плітки не вийшло. Ірина розчаровано розпрощалася і поклала трубку.
– Одружився. Зовсім дорослий став. – сумно посміхнувшись, Станіслава Тарасівна полізла в сервант за вином і келихом. – Щастя вам, молодята! За вас!
Чуть-чуть пригубивши, жінка вилила залишки в раковину і прибрала вино на місце. Раз не сказав – значить, так було потрібно?
– Мама, я приїхав! – через два місяці після одруження Максим потішив присутністю свою матір.
– Вітання. Їсти будеш?
– Ні, я ненадовго. Ти як у мене?
– А ти як? Як шлюб? – не стрималася Станіслава Тарасівна.
– Ти вже знаєш? Мам, не ображайся. Аліса не хоче з тобою знайомитися. Вважає, що вона за мене заміж вийшла, а не за мою сім’ю. Та й натерпілася вона. Там мати її колишнього – звірюка в спідниці. Навіть руки розпускала. Аліса просто боїться. Я їй казав, що ти не така. Дай їй час, добре?
– Гаразд. Як з пасинком живеш? Ладнаєш?
– З Олексієм? Так я його і не бачу майже. На роботу – він ще спить. Я з роботи – він вже спить. Нещодавно 4 роки виповнилося. Хороший хлопчик. Мам, я чай не буду. Поїду, працювати треба. Дзвони, якщо що!
Подарунок на першу річницю шлюбу, вручений Максиму, повернувся назад зі словами «Нам нічого від вас не треба». Візити сина скоротилися до мінімуму – раз-два на рік.
***
– Я помив руки! – Олексій розчепірив обидві п’ятірні і показав чисті руки.
– Молодець. Давай за стіл, вже все готово. Тільки перемішати треба.
– Смачно! – облизуючи ложку, розплився в усмішці Олексій.
– Смачно. – погодилася Станіслава Тарасівна. – Ти вже в школі вчишся?
– Так, в третій клас перейшов. Канікули закінчаться, знову в школу. – зажурився хлопчина.
– А ти читати любиш?
– Ні. Я люблю мультики!
***
Пригоди капітана Врунгеля, Незнайки і Пітера Пена, Урфін Джюс з його дерев’яними солдатами, життя і страждання Івана Семенова. «Три товстуни», «Чорна курка або підземні жителі» …
До кінця першого місяця, проведеного у бабусі, Олексій захлинаючись зачитувався книгами. Він уявляв себе бравим капітаном або великим першовідкривачем.
Шашки, шахи, морський бій …Прополка майбутнього врожаю, полив. Гонки з Тузом. Мильні бульбашки, та такі великі! За бабусиним «чарівним» секретом.
Старий велосипед, який знайшов у сараї. Гонки по місцевих вибоїнах з дітьми, у яких немає свого аккаунта на ютубі.
***
– Мам, привіт. Я приїду сьогодні, Олексія провідаю. Аліса хвилюється. Добре. Познайомитеся з нею нарешті – ми через відеозв’язок розмовляти будемо. Пиріг? Ні, не треба, я ненадовго.
***
– Бабуся! Я впав з велосипеда! Мені не боляче! Валерій сказав, що подорожник допоможе, що він завжди так робить! На нього плюнути треба було! – радісний Олексій вбіг в будинок.
Станіслава Тарасівна усміхнулася Олексію. Максим стиснув губи. І лише обличчя Аліси на екрані смартфона виражало вселенський жах.
– На якому велосипеді? Олексію, тобі ж не можна! Розіб’єшся! Ну, покажи ногу! – Аліса перейшла практично на ультразвук.
– Мама, привіт. Мені не боляче, чесно. Я ж не дівчинка. щоб через садна нити! – посміхнувся Олексій.
– Ногу покажи, я сказала!
– Добре. – Олексій прибрав подорожник з коліна.
– Мати Божа! Максим! Негайно забери мого сина додому! Негайно! Ти говорив, що твоя мати – нормальна! А вона – безвідповідальна жінка! Їй не можна довірити дитину, переконався? Більше і на гарматний постріл її НЕ підпущу! – продовжувала кричати Аліса.
– Мама, не лай бабусю, вона хороша! Я сам впав, всі падають. Вчора Славка гепнувся, весь лікоть обдер.
– Додому, я сказала! А з тобою, Максим, ми в лікарні поговоримо, коли приїдеш! До побачення, Станіслава Тарасівна. Я НЕ рада нашому знайомству і розраховую ніколи Вас більше не побачити! – зображення Аліси зникло з дисплея.
– Мама, ну навіщо ти це зробила? Куди я його подіну? Вдома одного залишати? – обурився Максим.
– Що «це» я зробила?
– Навіщо ти дала йому велосипед? Ти ж знала, що я приїду, що Аліса буде дзвонити! Ти спеціально, так?
– Максим, він – дитина! Садна і шишки – це нормально!
– Ти сама винна, мама. Аліса лежить в пологовому будинку. Не дивуйся, що після такої поведінки онука ти не побачиш. – Максим підібгав губу. – Олексій, збирайся, чекаю тебе в машині!
***
– Бабуся, я не хочу їхати! – Олексій вчепився в Станіславу Тарасівну, обливаючись гіркими сльозами.
– Ну що ти, тихіше, тихіше. Ми обов’язково ще побачимось! Ти обов’язково ще приїдеш! На, тримай, я тобі з собою книги зібрала. Ти читай краще, ніж мультики дивитися.
– Буду читати, це цікавіше. Я буду сумувати. – Олексій чмокнув бабусю в щоку, витер сльози і вибіг з дому.
Станіслава Тарасівна прислухалася – поїхали. І як тепер повернути життя в колишнє русло? Без дитячого сміху і морського бою, без мильних бульбашок і книжок на ніч?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Застосування йоду при вирощуванні томатів, огірків, полуниці та інших культур на вашій грядці
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
