У шлюбі я пробула 10 років зі своїм чоловіком (з колишнім чоловіком). Після 20 років у нас почалася суцільна розруха, бо конфліктні ситуації не закінчувалися, а інтонації тільки підвищувалися. Мали спільну донечку, яка дуже обурювалася через те, що батько не приділяв уваги для неї, або тільки те й робив, що кричав і карав за дрібниці.
Ми розлучалися і донька прекрасно розуміла, що так має бути краще. Ось тільки минуло 4 роки після того дня як я стала вільною – чоловік з’явився на нашому з донечкою порозі. Мені його стало шкода, бо дуже схуд та й бачила я, що він просто втомився. Ще він тримав за руку маленького хлопчика, який був замурзаним та навіть у брудному одязі дуже старому.
Він відразу став на коліна та просив, аби ми його врятували та допомогли. Також, згадав про те, що більше нікого немає. Звісно, я впустила колишнього з дитиною у свій дім, адже шкода малого. У чому ж він винен?
Нагодувала їх та поклала спати дитину, а з колишнім чоловіком почали дуже щиро розмовляти.
Як з’ясувалося, він довго не урився нашим з ним розлученням, бо відразу знайшов собі жінку на якій і одружився, але він не врахував те, що у тої дружини була шалена тяга до алкоголю, тому всі гроші з дому йшли тільки на дешевий харч та елітний алкоголь, а потім навіть коштів не було на їжу, тому вона купувала будь-який дешевий і пила його сама.
Тепер, минуло 4 місяці, як жінка взагалі не з’являється вдома, бо її втомив син та сімейне життя.
Чоловік чомусь згадав про те, що має доньку та колишню дружину. Та по правді, я взагалі не впізнавала його, адже він був таким, як 15 років тому: спокійний, розважний та мудрий. Кудись зникли ті різкі рухи, гострі словечка, якими він постійно мене ображав.
Я так розчулилася його історією і хотіла забрати його з сином назад, аби відбудувати ту сім’ю за однієї умови – він обов’язково любитиме свою дочку та попросить у неї щиро вибачення.
Так і сталося. Він налагодив свої стосунки з донечкою і дуже багато часу приділяє дітям. Знову влаштувався на хорошу роботу та забезпечує нашу дружню сім’ю, а я задоволена тим, що маю синочка.
Ми відгуляли ще одне весілля. Чесно, я хвилювалася більше ніж на першому, бо таке дивне почуття: ніби ти знаєш, що все буде доборе, але хвилювання бере у гору і нічого тут не вдієш.
А ви змогли б пробачити такий вчинок свого чоловіка?
