–І тепер що робитимеш, дочко? – запитала Олена Петрівна в Яни одразу після шкільного випускного.
–До університету не підеш, бо ми грошей не збирали для того, тому потрібно шукати щось інше.
– Можете навіть і не боятися, я вирішила, що піду далі до профтехучилища. Вивчатиму таку науку, як операторство машин доїння – заспокоїла донька.
– Це що і як? – перелякано запитав тато.
– Дояркою буду, от що!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Минуло декілька місяців після тієї розмови, а Яна вже була студенткою та вивчала специфіку роботи вакуумного обладнання. Звісно, вона вивчала і хімію, бо потрібно перевіряти якість молока і годувала корів так, як це потрібно згідно з усіма вимогами. Тому, навчання переходило в практику дуже інтенсивно. Дівчинкою вона була дуже розумною і хорошою, тому і обрали її старостою групи. Яна обожнювала постійно щось організовувати та збирати навколо дуже багато людей для веселощів. Ясна річ, що і хлопцям подобалася, бо завжди була веселою та запальною.
– От щось постійно вона віднікується, відмовляється, гуляти не хоче, зустрічей не хоче! Вона ж з бідної сім’ї, а ставить себе так, наче велике цабе – постійно говорили так про дівчинку парубки.
Коли Яна приїжджала на вихідні до мами з татом, то постійно знаходила для себе роботу і там, бо не могла просто сидіти, а виходило все відмінно, бо робила з душею.
Батьки не могли натішитися тим, що мають таку прекрасну доньку. Яка ж вона красива та тямуща, висока, з великими очима та темними, як терен!
На коси задивитися можна, такі довгі та густі, бо постійно їх мила в любистку та в м’яті.
– Ну що, маєш другу половинку, доню? – постійно питала мама. Жінка вже давно мріє про хорошого зятя, який зможе стати гідною парою для її доньки та любитиме її, її сім’ю.
– Знайшла що запитати! – відмахувалася Яна.
Батько постійно сміявся з цих таких милих діалогів і часто казав про те, що всі молоді хлопці однакові!
– Ось тільки поспішай і гарно вибирай. Перевір його на характер, бо до весілля може бути золотим та блискучим, а після – справжній чортяка, а не чоловік! – казала мама.
Як на замовлення за 30 днів Яна приїхала до дому з новиною:
– Я заміж виходжу! Тому, готуйте перепій та посаг!
Під час заручин все гарно обговорили та вирішили, що весілля найкраще святкувати після того, як вже оброблять повністю городи. Саме ж дійство мало бути на стороні нареченого, тому батьки Яни віддали сватам кабанчика та гарну кругленьку суму для проведення забави. У ті часи значно важче було все це організувати, бо не було таких ресторанів та взагалі такого поняття, як тамада чи організатор подій – не було!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Також, коли в дівчини було весілля була мода на з’ясування колишніх стосунків, тому часто відбувалися сутички, бійки та палкі конфлікти.
Пили, їли, танцювали і верещали жінки, але за декілька хвилин вже примирялися і бралися пити спільну чарку задля улагодження ситуації.
Та Яна так і не змогла добути до кінця власного весілля. Все через те, що коли вона танцювала зі своїм вже чоловіком, до них підійшла досить молода жінка з дитинкою на руках.
– Що, тобі голову також задурив?, – сказала непрошена гостя. – Ось мій подарунок тобі на весілля, Васильку! – мовила і простягла малюка нареченому.
Василь не знав, як правильно себе поводити, розчервонівся, потім раптово зблід, ледь не знепритомнів.
– Ти у своєму розумі? – агресивно сказав він – хутко звідси пішла!
– І гроші я тобі повертаю, бо ти не відкупишся від своєї дитини! Мовчати я не збиралася і не буду!
Дівчина спеціально підвищувала тон, аби всі почули те, що вона говорила. Звісно, що на такі обставини ніхто не розраховував, тому і оглядалися гості, нагострювали вуха, аби почути всі деталі.
Яна вирвалася з рук Василя і побігла кудись, аби не бачити і не чути цього всього! У очах дівчини був океан сліз, страх та роздратування.
Вона дійсно вірила усім словах свого Василя, тому не могла досі зрозуміти для чого це все було.
Чому її так затьмарило розум? Вона так прагнула бути щасливою, що взагалі перестала зважувати усі за та проти. Дівчинка вірила, що її викладач з фізкультури у коледжі – Василь буде хорошим чоловіком.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Все, що вона хотіла – це бути хорошою жінкою та щасливою мамою, але чому доля так жорстоко з нею?
Бігла Яна у гарній весільній сукні у фаті вулицями чужого села. Розуміла, що вже не дівчинка, що і не дружина. Вона вмивалася своїми ж слізьми та поганими думками. Рідні дівчини залишилися на весіллі, тому Яна побігла до річки, аби охолону. Зірвала фату та розпустила зачіску. Нічого не знала, бо не могла навіть усвідомити усю ситуацію до кінця. Минув тиждень після весілля, а дівчинка ні з ким не хотіла спілкуватися. Зібрала усі свої речі і поїхала далеко у чуже місто – Одесу, бо там жила її сестра з якою вони добре товаришували.
Там же за декілька років одружилася з досить пристойним хлопцем, який працював інженером та мав свій невеличкий бізнес. Тепер, вони прекрасна сім’я і мають двох діток близняток. А про той випадок із першим весілля ніхто навіть і згадувати не хоче.
Василь навіть і не пробував просити пробачення у дівчини та в її рідних. У всьому звинувачував Яну, бо це вона втекла з весілля та образила його честь.
А як би ви вчинили на місці Яни?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
