Я вже досить давно живу окремо від батьків. Працюю на роботі, отримую хорошу зарплату, та і мій чоловік багато заробляє. Однак, квартиру купили в кредит. Стара, радянська, треба робити капітальний ремонт, все переплановувати. Житло розташоване на околиці міста, тому ми в офіс їдемо з пересадками. Думаємо про те, щоб машину купити.
Моя мама часто приходить до нас у гості. Ось, в суботу зайшла без попередження та принесла декілька пакетів з одягом та декором. Але не для нас, а для себе. У них з батьком власний бізнес, тому вони собі можуть дозволити купити хоч весь магазин. Часто натякаю мамі, що нам з чоловіком також треба допомогти фінансово. Порахували, що ремонт нам дуже дорого обходиться, треба буде ще один кредит в банку брати. Але натомість моя мама хизується новими свічниками, шубою та телефоном останньої моделі.
Нещодавно я приходила до батьків. У них велика трикімнатна квартира у центрі міста, дві машини з салону. Мама собі з одної кімнати цілу гардеробну зробила, бо у шафі вже дверцята не зачинялися. Бачу, що деякі речі ну дуже дорогі та куплені десь закордоном. Батьки часто відпочивають у Єгипті, Буковелі та їздять щовихідних за місто у спа комплекс. Ось дивлюся я на її шуби та навіть уявити не можу, скільки вони коштують. На ті гроші я б собі могла ремонт у квартирі зробити.
У холодильнику завжди багато дорогого сиру, випивки, імпортних фруктів, я таких ще ніколи не бачила у супермаркеті. А нам жодного разу не привезли нічого з відпочинку. Тільки фото показують та радісно розповідають, як каталися у горах на лижах чи пірнали з аквалангами у морі. У мене є ще молодша сестра Іринка, вона зараз з нареченим живуть у невеликій квартирі. Там стара техніка, з вікон продуває та підлога скрипить. До речі, вони її орендують, хоча помалу на власне гніздечко збирають.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Батьки мого чоловіка живуть дуже скромно. Вони вже пенсіонери, мають хату в селі. Але там ще крім них, живе сестра з чоловіком та дітьми. Тому навіть нам інколи тісно у гостях. Чоловік виріс скромним та економним, розповідав, що у дитинстві на день народження для нього найкращим подарунком була шоколадка чи мандарини. А нам батьки раніше купували багато нових іграшок, відвозили у табори, та у нас в холодильнику щодня було багато пачок з печивом та іншими солодощами. Звісно, що коли ми подорослішали, то мама купувала нам дорогу косметику та парфуми, давала гроші на дискотеки та салони краси. Словом, ні в чому не відмовляли.
Але як тільки ми з сестрою переїхали від батьків, то таке райське життя закінчилося. Вони нам не висилали грошей на продукти чи одяг, немов забули про нас. Іринка вже перестала спілкуватися з батьками, адже вони дуже посварилися. Тільки я інколи маму в гості запрошую. Але бачу, що вона натяків не розуміє. Але ж знаю, що для неї ті гроші – дрібниця, а для нас справжній порятунок! Я вже мовчу про те, що могли нам хоча б самі запропонувати гроші чи купити власні квартири. Знаю, що багато батьків, які дійсно люблять своїх дітей та дбають про них, передають у спадок житло або ж машини. Але нам ось так не пощастило.
Здається, що вони просто не хочуть витрачати свої гроші на наш комфорт. Адже набагато краще та вигідніше купити собі нову шубу чи поїхати закордон, ніж рідним донечкам допомогти. Я вже і сама не маю бажання бачитися з батьками.
А що б ви зробили на місці дівчини? Можливо, вона надто вимоглива до своїх батьків?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
