Наталя уважно поглянула на себе в дзеркало і побачила у відображенні стомлене і сумне лице. Їй всього лише п’ятдесят років, а виглядає як стара занедбана жінка. Правду її мама каже.
– Ти в цьому сама винна! Потрібно було таке передбачити!
Жінка покрутила своєю головою. Помітила глибокі зморшки біля очей. Все життя вона постійно кудись спішила, всюди запізнювалася, всі була винна. Тепер їй вже немає куди поспішати.
– В чому я винна. Дай мені відповідь хоч ти, дзеркало! Чому у мене таке життя? – запиталася слізно жінка.
Наталя закінчила сьомий клас на відмінно. Одразу прибігла додому, щоб похвалитися своїм батькам.
– Ну і що? Ти ж для себе вчишся – сказала мама, заколисуючи сина.
Наталя поглянула з сумом на новонародженого братика і побігла до батька в кімнату. Показала свій щоденник, а реакції взагалі не було.
– Нічого особливого у цьому немає. Це твій обов’язок вчитися на п’ятірки, йди краще мамі допоможи.
Наталя допомагала. Як тільки батьки поверталися з роботи, то на них чекала вечеря, попрасований та поскладений одяг, чиста квартира. На вихідних вона часто гуляла в парку з Вітею, особливо тоді, коли батьки хотіли відпочити.
– Ти дівчинка, а значить повинна завжди всім допомагати. Ось ми станемо старі і теж будемо потребувати твоєї допомоги. А у Віті повинне бути інакше життя, він наш спадкоємець, чоловік. У нього повинна бути хороша кар’єра.
Школу Наталя закінчила з медаллю, в інститут вступила за конкурсом. За це її теж жодного разу не хвалили.
Після інституту вийшла заміж, народила донечку. Наталя продовжувала прибирати, готувати, не забуваючи про службові справи.
– Таке у жінок життя, – сказав чоловік, сідаючи за новий комп’ютер.
Вона купила його своєму чоловікові, коли їй вручили премію. Вона швидко пішла по кар’єрних сходинках. Начальству Наталя подобалася, завжди все вчасно виконувала. Потім фірма подарувала їй квартиру, вона була невелика, але зате своя.
– Ти повинна допомогти братові. Вітя не зміг вступити на бюджет, а ти ж знаєш, у нас немає грошей, щоб оплатити платне навчання, – з порога заявила мати, приїхавши в гості.
Наталя брала кредити і продовжувала всім допомагати. У брата попереду світле майбутнє, потрібно допомагати. Вона ж його сестра – це її прямий обов’язок. Її донечка теж невдовзі вступила на платне навчання, тут теж були потрібні гроші.
Вона так втомилася віддавати всім борги, що стала худнути. Коли зрозуміла, що не від втоми втрачає вагу, було пізно. Лікарі виявили рак.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Лікарі мені сьогодні сказали, що у мене є шанс на одужання, але потрібно досить багато грошей, – сказала Наталя за сімейною вечерею.
– Я не розумію, ти хочеш продати квартиру? А якщо цей шанс не виправдає себе? Я що, залишуся потім на вулиці жити?
Вирішила Наталя звернутися до свого брата:
– Сестричка, я б дав тобі гроші, але якраз купив собі машину, – сказав усміхнено Віктор.
– Лише ти у цьому винна, не могла таке передбачити? Хто тепер буде за нами доглядати? Ми з татом старі вже. Чому ти виросла такою егоїсткою? – кричала на неї мама.
Несподівано стукіт в двері перервав всі її думки.
– Оленко, що трапилося?
– Збирайся, поїхали, – скомандувала дочка.
– Куди ми їдемо?
– В лікарню, мені вдалося знайти гроші!
– Як так?…
– Все тобі по дорозі розповім.
Наталі вдалося вилікуватися. Оленка все продала, зайняла гроші у своїх друзів, про навчання на цю мить забула.
Тато, коли дізнався про таке рішення його дочки, лише махнув рукою. А бабуся хотіла нагадати внучці, шо потрібно допомагати Віті, а не безнадійно хворій мамі. Обох Олена відправила в далеку подорож і більше з ними не спілкувалася.
“Чому Оленка змогла це зробити, а я ні?” – задумалася Наталя.
– Все, тепер і з мене досить! – сказала жінка.
Наступного тижня вона подала на розлучення, поділила з чоловіком майно і тепер проживає разом з донечкою.
Її мама далі продовжує звинувачувати її у всіх бідах, які трапляються з Віктором.
А Наталя нарешті почала жити у своє задоволення. Все! Більше ніяких боргів! Лише її улюблена донечка поруч!
А що ви думаєте з цього приводу?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
