У мене двоє дорослих дітей – син та дочка. Ми з чоловіком робили все, щоб вони отримали якісну освіту, а згодом допомогли купити їм власне житло і ще й онуків час від часу бавили. Зараз я лишилася одна, мій чоловік помер шість років тому.
Звичайно, що я вже давно не працюю, пенсія у мене маленька, не завжди вистачає на все необхідне, а коли купую лікарство, то взагалі забуваю за смачну їжу.
Мої діти знають та чудово розуміють, яка у мене мізерна пенсія, але я ніколи не просила у них про допомогу. Одного разу наважилася попросити їх, щоб вони навпіл платили за мою комуналку, адже квартира після моєї смерті і так перейде їм.
Син удав, що взагалі не почув мене, а дочка сказала, що у неї зараз немає грошей, щоб допомогти мені.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Звичайно, що я промовчала і нічого не сказала. Але прекрасно освідомлюю, що вони мають гроші, адже щороку по декілька разів виїжджають відпочивати за кордон на дорогі курорти. У кожного є своя машина, громадським транспортом вони на роботу не добираються.
Моя дочка купує собі новий одяг, а внучку балують кишеньковими грошима. Про сина взагалі нічого не буду говорити, його сім’ю розпоряджається лише дружина, права голосу він немає, навіть якщо він захоче мені допомогти, то вона не допоможе. Коли моя давня подруга телефонує мені та розповідає про те, що її діти привозять продукти, допомагають з комуналкою, а також відправляють на море, мені стає ніяково. Мені стидно їй розповісти, що мої діти взагалі не цікавляться моїм життям.
Я завжди пам’ятаю, як ми з моєю сестрою колись допомагали своїм батькам. Коли приїжджали в гості, то обов’язково привозили не тільки продукти, але й дрова та вугілля на зиму. Нас ніхто ніколи не просив нічого, але ми самі знали, що їм потрібна наша підтримка та матеріальна допомога. Мабуть, я зовсім не правильно виховала своїх дітей. Дуже хочу попросити у своєї доньки, щоб вона дозволила мені пожити у неї декілька років, але боюсь почути відмову. За той час, я б здала свою квартиру і зібрала гроші.
Не маю уявлення, як інші пенсіонери живуть на свої пенсії. У мене не виходить, хоча я дуже економна. Поки мій чоловік був живий, то продовжував працювати, але замість того, щоб відкласти собі на старість, ми завжди всі гроші віддавали своїм дітям. Ми завжди думали про них. Але подяки з їх сторони взагалі немає.
А що б ви порадили жінці?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
