Раніше у моєї доньки не було подруг. Ми переїхали у нову квартиру, ну а серед сусідів – одні хлопчики. Я бачила, як донечці нудно, адже нема компанії. Одного разу виглядаю з вікна та бачу, як моя Оленка грається зі старшими дівчатками. На вигляд їм було по 10 років, ну, можливо, трохи менше. Моя Олена за ними всюди бігала хвостиком, гралася у пісочниці та ляльками. Навіть не боялася на дерево з ними лізти. Я раділа, що вона нарешті знайшла таких подруг, хоча різниця у віці була досить великою.
Ну але у компанії була та сама “зірка”. Вони часто сварилися, я бачила, як Оленка ображена поверталася додому, а інші дівчатка гралися надворі далі. То “зірка” може її обзивати, ну а інші діти також повторяють. Давала різні, а часом навіть зовсім дурні прізвиська. А могла навіть побитися з нею у пісочниці, ще й брудом потім обляпати та кривлятися. Але моя донечка нічого не хотіла розповідати, я про ці витівки дізналася від сусідок випадково.
Тоді ми приїхали після відпочинку з моря, Оленка навіть не переодягалася після довгої дороги, а одразу дременула до подруг, але обов’язково взяла із собою талісман – невеликий браслет зі скляним дельфіном. А ще на морі ми їй заплели спеціальні афокоси, ще й різнокольорові пасма додали. Оленка декілька днів раділа.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ми з чоловіком почали розвантажувати речі з багажника, як раптом я побачила наступну “картину”: та сама “подруга” підходить до моєї Олени, починає смикати її за браслет, але донька мовчить. Силоміць забрала у неї талісман, а донька побігла до інших дівчат. Наскільки я зрозуміла, вони були адекватнішими, але біля “зірки” залишилися і свої посіпаки. Того дня зранку дощило, та на дворі де-не-де були калюжі. Тоді та дівчинка підбігає до моєї доньки та силоміць штовхає у болото. Вимастила нову сукню та почала її за коси смикати. Я вже не витерпіла такої нахабної поведінки та побігла до Оленки. Добре, що деякі подруги все-таки стали на сторону Оленки та заспокоювали дівчинку.
– Де твоя мама? Негайно поклич її, хочу з нею поговорити, – спокійно запитую у розбишаки.
Тоді вже “зірка” не була такою сміливою, адже перед нею стояла не мала дитина, а я – старша жінка. Побачила, як вона зашарілася.
– А мами нема, вона у гості пішла! І взагалі, ваша донька перша почала! – почала виправдовуватися дівчинка. Інші “подруги” розбіглися по дворі.
– Ні, я тобі не вірю. Негайно поклич свою маму. Не раз я чула від інших діток, що ти ось так погано себе поводиш з моєю донечкою.
– Ну я не навмисне. І взагалі, ваша донька..
– Не треба брехати. Я все бачила на власні очі. Чому ти молодших діток ображаєш? Тебе мама хіба не вчила, що так робити не можна?
Бачила, як дівчинка ледь стримує сльози. Почервоніла, немов рак смажений, і як закричить:
– А ви чому їй завжди на вулиці такі речі даєте? Постійно купуєте їй солодощі, іграшки, сукні. А ще й коси такі заплели! Я також хочу, а моя мама казала, що вона не буде мені таке купувати!
Після такої розмови я рідко бачила ту дівчинку біля будинку. Звісно, що деякі її “подруги” відмовилися гратися з Оленкою. Зате вона потоваришувала з місцевими хлопчиками, вони її не ображають. Правда, через декілька днів Оленка попросила мене зняти ті коси.
– Мені не зручно, заважають на дворі та і спати не можу. Краще розплети, – казала доня.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Але я бачила, що тут справа далеко не у косичках. Можливо, що доньці просто після того випадку стало некомфортно. Але хіба вона винна? Я ще тоді зрозуміла, що та “зірка” – звичайна мала, яка заздрить всім. Знайшла собі ідеальну жертву – дівчинку, яка майже у два рази за неї молодша. Намовляла всіх проти неї, але добре, що знайшлися дійсно адекватні дітлахи. Сумно, що у 10 років дівчина не розуміє, що заздрість – погана річ. Я не буду щось забороняти Оленці тільки тому, що у інших дітей цього нема.
А що б ви зробити з такою нахабною дівчинкою? Можливо, вона все-таки зрозуміє свою помилку? Дитина зможе виправитися у такому віці?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
