Відбулось це ще дуже давно. В часи війни.
Орися Петрівна лежала на ліжку і помирала, вона відчувала як життя починає покидати кожну клітину її тіла. Жінка вже була літня, їй минуло 60 років. Вона тоді жила зі своєю хорошою знайомою Ольгою Іванівною.
Ольга заходила в кімнату і все дивилась на подругу.
– А ти помираєш Орисю – казала вона.
– Знаю, Олінько. От лежу і не уявляєш, як я захотіла цукрового пісочку. Це напевно моє передсмертне бажання буде.
Ольга пішла у свою кімнату, витягла із тумби маленький стаканчик цукру.
Варто зазначити, що у той час на нього був дефіцит. Зрештою, як і на інші продукти. Їсти майже і не було чого.
– Тримай, Орисю. Раз це твоє останнє бажання, не можна тобі в ньому відмовляти. Це коли нам по 600 грамів видавали, я трохи собі у запасах залишила.
Жінка взяла той стакан і почала смакувати цукор ложками, поки не побачила дна. Так їй добре стало. Відчула легкістю якусь від виконання її забаганки. Почала закривати очі, заснула…і прокинулась вранці. Навіть з ліжка підійнялась. Ледве-ледве, але ходила.
Наступного вечора до неї хтось постукав у квартиру.
– Хто там? – крикнула бабця.
– Це свої відчиняйте. – сказав незнайомий чоловічий голос.
Але Орися підійнялась, підійшла до дверей, відчинила і побачила там незнайомого чоловіка у формі льотчика.
– Я до сім’ї свої приїхав, та не відкриває мені ніхто. Мабуть, уже не має тут нікого. По сусідах стукаю – теж ніхто не відчиняє. От тільки ви підійшли. Я от добра рідним накупив, але не треба воно мені вже, не знадобиться.Я на фронт назад повертаюсь. А вам буде харч на цілий тиждень.
Льотчик простягнув Орисі пакет з їжею. Там було все: і молоко, і хліб, і яйця, і навіть банка консервів.
Вона подякувала і зраділа, що має тепер стільки продуктів. Та жінка подумала, що негарно буде з’їсти це самій. Вирішила поділитись з Ольгою, ще з одною жінко і її сином з іншої кімнати. Накрила на стіл і усіх запросила. Всім вистачило, пообідали ситно. Щоправда, запасів майже не залишилось. Та всі одразу сил набрались, енергії.
– А я вже не помираю, Олю. Даремно твій цукор з’їла.. Прости мені .
– Та чого вибачаєшся! Може це мій пісок тебе на ноги і поставив, він же корисний, глюкоза все-таки.
Так цілу зиму сусіди намагались допомогти один одному, хто як міг. І змогли цю зиму перезимувати.
А ви б змогли подітись останнім із близькими людьми?
