Відбулось це ще дуже давно. В часи війни.
Орися Петрівна лежала на ліжку і помирала, вона відчувала як життя починає покидати кожну клітину її тіла. Жінка вже була літня, їй минуло 60 років. Вона тоді жила зі своєю хорошою знайомою Ольгою Іванівною.
Ольга заходила в кімнату і все дивилась на подругу.
– А ти помираєш Орисю – казала вона.
– Знаю, Олінько. От лежу і не уявляєш, як я захотіла цукрового пісочку. Це напевно моє передсмертне бажання буде.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ольга пішла у свою кімнату, витягла із тумби маленький стаканчик цукру.
Варто зазначити, що у той час на нього був дефіцит. Зрештою, як і на інші продукти. Їсти майже і не було чого.
– Тримай, Орисю. Раз це твоє останнє бажання, не можна тобі в ньому відмовляти. Це коли нам по 600 грамів видавали, я трохи собі у запасах залишила.
Жінка взяла той стакан і почала смакувати цукор ложками, поки не побачила дна. Так їй добре стало. Відчула легкістю якусь від виконання її забаганки. Почала закривати очі, заснула…і прокинулась вранці. Навіть з ліжка підійнялась. Ледве-ледве, але ходила.
Наступного вечора до неї хтось постукав у квартиру.
– Хто там? – крикнула бабця.
– Це свої відчиняйте. – сказав незнайомий чоловічий голос.
Але Орися підійнялась, підійшла до дверей, відчинила і побачила там незнайомого чоловіка у формі льотчика.
– Я до сім’ї свої приїхав, та не відкриває мені ніхто. Мабуть, уже не має тут нікого. По сусідах стукаю – теж ніхто не відчиняє. От тільки ви підійшли. Я от добра рідним накупив, але не треба воно мені вже, не знадобиться.Я на фронт назад повертаюсь. А вам буде харч на цілий тиждень.
Льотчик простягнув Орисі пакет з їжею. Там було все: і молоко, і хліб, і яйця, і навіть банка консервів.
Вона подякувала і зраділа, що має тепер стільки продуктів. Та жінка подумала, що негарно буде з’їсти це самій. Вирішила поділитись з Ольгою, ще з одною жінко і її сином з іншої кімнати. Накрила на стіл і усіх запросила. Всім вистачило, пообідали ситно. Щоправда, запасів майже не залишилось. Та всі одразу сил набрались, енергії.
– А я вже не помираю, Олю. Даремно твій цукор з’їла.. Прости мені .
– Та чого вибачаєшся! Може це мій пісок тебе на ноги і поставив, він же корисний, глюкоза все-таки.
Так цілу зиму сусіди намагались допомогти один одному, хто як міг. І змогли цю зиму перезимувати.
А ви б змогли подітись останнім із близькими людьми?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
