Останнім часом справи фірми, на яку я працювала, йшли зовсім погано. Прибутків майже не було, виплачувати зарплати було нічим.
Тиждень тому наш керівник повідомив, що залишає свою посаду, вже навіть заяву за власним написав.
Між собою ми жартували і казали, що він, наче той гризун – втікає з корабля, що тоне, першим.
До того всього він ще “втішив” нас новиною про те що нове начальство збирається проводити “чистку кадрів”, тому ми маємо бути готовими до масових скорочень.
Чи то з радості, що Микола Петрович нарешті покинув посаду, чи то зі страху втратити роботу – не знаю, але ми всім колективом зібралися йти в клуб. Бодай на кілька годин забути про всі проблеми, які на нас ще чекали попереду.
Не знаю, як це сталося, але напилася я до напівпритомного стану. Та це не завадило мені вийти танцювати.
Поки я запалювала під ритми музики, що лунала, за кутовим столиком закладу сидів дуже привабливий і харизматичний чоловік. Я одразу звернула на нього увагу – такого неможливо не помітити.
Я пропалювала його своїм пильним поглядом, тож за кілька хвилин він танцював поруч зі мною. Його звали Василь. Не встигла я зчутися, як вже опинилася в його обіймах.
Хвиля пристрасті накрила нас обох, тож ми вирішили поїхати до мене. Дорогою я розповідала йому усе: про своє життя, про свою сім’ю, ще й про проблеми на роботі.
– Уявляєш, який той Микола Петрович козел? Кидає нас у найважчий час. Завтра призначать нового керівника. Такого ж козла, мабуть, – сміялась я.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Ніч минула неймовірно. Я прокинулася від запаху кави, яка вже стояла поруч із ліжком.
Годі й уявити, в якому чудовому настрої я поїхала на роботу. Нічого мене вже не хвилювало і не лякало. А дарма!
Заступник директора встав посеред офісу і сказав, що хоче представити нам наше нове керівництво. Я байдуже підняла очі догори і побачила його…
Василь стояв переді мною в розкішному дорогому костюмі, а збоку був причіплений бейджик, на якому чорним по білому писало, що тепер він гендиректор фірми, в якій я працюю.
Я була шокована.
– Я би хотів познайомитися з кожним із вас індивідуально і вже тоді вирішити, хто залишиться на своєму місці, а хто змушений буде шукати собі нову роботу.
За годину часу я сиділа в кабінеті Василя і чекала свого вироку. Він вміло робив вигляд, що бачить мене вперше, оскільки в кабінеті ми були не самі.
– Ну, що ж, Соломіє Андріївно, працівник ви цінний. Можете не хвилюватися. Повертайтеся на своє робоче місце і трудіться на благо компанії надалі.
Я вже готова була втікати звідти, але він услід іще додав:
– Лише не думайте, що Ваші колишні заслуги зможуть якось завоювати мою довіру і прихильність. Для цього треба буде ще старатися і старатися.
Наші стосунки так і не припинилися, хоч як би ми не намагалися дотримуватися усіх правил субординації. Проти кохання і пристрасті не встоїш, тому я просто перевелася до іншого відділу, аби не провокувати колег на плітки.
Ось така історія знайомства. Я вважаю – дуже оригінальна.
Чи сподобалася Вам історія?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
