Під одним дахом жило дві сім’ї. Тільки були у них різні поверхи та входи та навіть те, як вони ставляться до свого життя.
Люди, які жили на першому поверсі постійно посміхалися, жартували та любили гратися разом, а ті, що жили на другому поверсі часто кричали, плакали та навіть грубіянили один одному.
Одного разу в обідній час чоловік ненароком розбив тарілку з їжею і було чути, як жінка почала сварити його:
— Ти що, безрукий? Як так можна? Каліка чи що? Як тепер? Що робити? Все порозбивай! – сказала до чоловіка.
— А ти нюня, взагалі закрийся і не реви! Дістала мене! Таткові своєму улюбленому подякуй, що він такий нездара! – прокричала до доньки жінка.
Тієї ж миті на першому поверсі щасливо сміялася маленька дівчинка і було дуже добре чути сім’ї, яка зараз палко сварилася.
— Ця сімейка мене бісить! Як можна так постійно радіти? Вони що, сказилися? Чому вони радіють? – пробурмотіла жінка з другого поверху.
Чоловік вирішив, що найкращим виходом із ситуації, яка склалася щойно – буде просто піти з дому на деякий час, аби розвіятися хоча б трішки. Він спокусився і подивився у вікно сім’ї, яка була їхніми сусідами на першому поверсі.
Чоловік був вражений побаченим, адже кухня була дуже комфортною та затишною, а за великим столом сиділа разом уся сім’я, яка насолоджувалася випічкою. Маленька дівчинка їла дуже незграбно, але на неї ніхто не сварив. Навпаки, батьки їй допомагали та просто тішилися тим, що дівчинка хоче бути самостійною.
Маленька перевернула цілу миску з цукерками і тарілка розбилася.
— Ось зараз буде! – сказав чоловік, який підглядав.
Та почув тільки сміх і слова молодої мами:
— Нічого страшного! Купимо гарнішу!
Тато цієї сім’ї дуже хотів допомогти своїй дружині і почав збирати маленькі частинки посуду, але зачепив стіл і розбив ще й чашку.
— Ну зараз точно буде скандал! – промовив про себе сусід зверху.
Жінка підбігла до чоловіка і міцно обняла, адже хвилювалася чи все добре з ним, чи не вдарився.
— Кохана, зі мною все добре, але я розбив твою улюблену чашечку…
— Дурниці! Мені головне, аби з тобою все добре було!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Чоловік, який підглядав за цим зрозумів, що біля нього стоїть і його дружина, яка теж із цікавістю спостерігали за цією загадковою сім’єю з першого поверху.
Вони зрозуміли, що у будь-якій ситуації потрібно шукати тільки добро і так можна досягти повноцінної гармонії.
— Вибач мені, прошу! Я вже зрозуміла, що завжди робила погано. Зараз швиденько приготую щось смачне і будемо пити чай! Гайда?
Нарешті подружжя обнялося і відчуло те тепло, яке має бути в кожній родині!
А як ви думаєте: можна віднайти позитив у кожній ситуації?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
