– Ти привела його сюди? – Лідія завмерла біля столика.
– А куди я мала його подіти? – Ганна підсунула хлопчику сік. – Це теж його стосується.
Хлопчик малював машинку. Такими самими очима, як у Вадима.
Лідія сіла навпроти й поклала на стіл пом'ятий листок.
– Це він написав перед смертю?
– Так.
– "Пробач. У мене є син". – Лідія всміхнулася так, що офіціантка озирнулася. – Дуже зручно. Спочатку зрадити, потім померти.
Ганна стиснула губи.
– Не роби вигляд, що він зрадив тільки тебе. Мій син теж ріс по годинах.
– Твій син? – Лідія глянула на хлопчика. – Мій чоловік.
– Твій чоловік хотів дитину.
– І тому трахався з одруженим статусом у паспорті?
– А ти хоч раз спитала, чого він хоче, крім "ми справимось"?
Лідія різко відкинулась на спинку.
– Тобто винна я?
– Я сказала не це.
– Ні, саме це ти й сказала.
Хлопчик підняв очі.
– Мамо, а ми скоро?
– Малюй, Павлик, – тихо сказала Ганна.
Лідія нахилилася ближче.
– Ти знала, що він одружений.
– Знала.
– І все одно полізла.
– А він? Його ти теж назвеш "полізли"?
– Не прикривайся ним. Без тебе цього б не було.
Ганна коротко засміялась.
– Зручно. Жінка завжди винна більше, правда?
– Не грай у святу. Ти народила від чужого чоловіка.
– А ти зараз дивишся на дитину так, ніби він вкрав у тебе життя.
Лідія стиснула край столу.
– Він вкрав.
– Ні. У тебе його вкрав твій чоловік. А мій син просто народився.
Повисла тиша.
Офіціантка поставила воду.
– Вам ще щось?
– Так, – не відводячи очей від Ганни, сказала Лідія. – Правду. Якщо тут її подають.
Офіціантка швидко пішла.
Ганна дістала таблетки, але рука затремтіла.
– Він приходив до нас щосереди. І майже кожної суботи.
Лідія зблідла.
– По суботах він був "на дачі".
– Значить, брехав красиво.
– Замовкни.
– Тобі болить не те, що він мав сина. Тобі болить, що він був щасливий не тільки з тобою.
Лідія вдарила долонею по столу.
– Не смій.
Павлик здригнувся.
– Мамо…
Ганна поклала руку йому на плече.
– Все добре.
– Не бреши йому хоч ти, – прошипіла Лідія. – Одного брехуна він уже мав.
– А ти зараз за що мстишся? За зраду чи за те, що він вибрав не твою порожнечу?
Лідія завмерла.
– Повтори.
– Він хотів бути батьком. Це звучить жахливо, але люди не зобов'язані помирати бездітними тільки тому, що їхній шлюб виглядає порядним.
Лідія підвелась так різко, що стілець скрипнув.
– Ти вирішила, що маєш право народити мені доказ, що я "неповноцінна"?
– Я народила собі дитину. Не тобі назло.
– Від мого чоловіка.
– Від чоловіка, який сам прийшов.
За сусіднім столиком перестали говорити.
Лідія нахилилась до Ганни:
– І скільки ти з нього тягнула?
– Ти серйозно?
– Квартиру зняв? Гроші давав? Іграшки купував? Щосереди, щосуботи? Гарний графік. Майже друга сім'я.
– Він давав на сина. Це називається відповідальність.
– Ні, це називається подвійне життя.
– А твоє "я б усе пробачила, аби тільки він був живий" – це не подвійний стандарт? Живого ти б пробачила, а мертвому мстишся через дитину?
Лідія перевела погляд на Павлика.
Хлопчик тихо спитав:
– Ви теж знали мого тата?
Лідія довго мовчала.
– Я була його дружиною.
Павлик кліпнув.
– То чого він до нас приходив?
За сусіднім столиком хтось ніяково відкашлявся.
Ганна заплющила очі.
– Павлик…
– Ні, нехай відповість, – сказала Лідія. – Мені теж цікаво, що ти йому розповіла.
– Я сказала, що тато нас любить.
– Усіх потроху? Зручно.
Ганна зблідла ще сильніше.
– Мені не треба твого дозволу, щоб мій син знав, що батько його не кинув.
– Не кинув? Він сховав його на горищі між старими речами.
Ганна раптом схопилася за стіл. Склянка впала, вода розлилася.
– Мамо! – закричав Павлик.
Люди обернулися. Офіціантка підбігла.
– Їй зле?
– Викличте швидку, – сказав хтось.
Лідія вже тримала Ганну за плечі.
– Що з тобою?
– Не зараз… – видихнула Ганна.
У лікарні Лідія сиділа в коридорі, а Павлик спав у неї на колінах.
Лікар вийшов, зняв окуляри.
– Ви родичка?
– Ні.
– У неї онкологія. Пізня стадія. Місяці. Може, менше.
Лідія глянула на хлопчика.
– Хто в нього є?
– Це краще питати в матері.
У палаті Ганна лежала бліда, без злості.
– Ти прийшла добити?
– Хто в нього є?
– Нікого.
– Родичі?
– Дитбудинок. Одна тітка була колись. Може, вже й немає.
Лідія мовчала.
– Не треба цього погляду, – сказала Ганна. – Мені не потрібна твоя жалість.
– Це не жалість.
– А що?
– Я не хочу, щоб він потрапив у систему.
Ганна гірко всміхнулась.
– Ясно. Хочеш врятувати сина чоловіка. Красиво звучить.
– А ти хочеш, щоб він опинився там?
– Я хочу, щоб він був зі мною.
– Ти помираєш.
– Дякую, що нагадала.
– Я можу взяти його до себе.
Ганна повільно повернула голову.
– Що?
– Оформимо опіку.
– Ти ненавидиш мене.
– Тебе – так. Його – ні.
– А якщо завтра ти подивишся на нього і побачиш тільки зраду?
– Я вже бачу.
– То навіщо тобі це?
Лідія подивилась у вікно.
– Бо чужі діти не винні. Навіть коли народжені від чужої підлості.
Ганна засміялась і тут же скривилась від болю.
– Ти хочеш не врятувати його. Ти хочеш забрати те, що лишилося від Вадима.
– А ти хочеш утримати мене провиною?
– Я хочу, щоб мій син не жив із жінкою, яка при кожному погляді згадуватиме, що його батько брехав.
– Краще інтернат?
– Краще чесна ненависть, ніж фальшива святість.
Лідія підійшла ближче.
– Я хоча б не приведу в його життя чергового "дядю", поки пояснюватиму, що це "просто друг".
Ганна різко сіла.
– Вийди.
– Болить? Мені теж болить.
– Вийди!
Двері прочинилися. У коридорі стояла медсестра і одразу відвела очі.
Лідія опанувала голос.
– Підписуй опіку. Або чекай, поки держава вирішить за тебе.
– Не смій тиснути на мене моєю смертю.
– А ти не прикривай свою гордість його майбутнім.
Ганна важко дихала.
– Ти хочеш бути хорошою за мій рахунок.
– А ти хочеш залишитися єдиною мамою навіть після смерті.
Довга пауза.
– Якщо я підпишу, – тихо сказала Ганна, – він знатиме, хто я.
– Знатиме.
– І хто його батько.
– Знатиме.
– І що ти не мати, яка його народила.
– Я не збираюсь красти в мертвих їхні ролі.
Ганна подивилась їй просто в очі.
– Тоді скажи чесно. Ти береш його заради нього чи заради себе?
Лідія не відповіла.
У дверях з'явився Павлик. Він тер очі після сну.
– Мамо, я хочу додому.
Обидві жінки повернулися до нього.
І Лідія сказала першою:
– Ходімо.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
