– Ти привела його сюди? – Лідія завмерла біля столика. – А куди я мала його подіти? – Ганна підсунула хлопчику сік. – Це теж його стосується. Хлопчик малював машинку.

– Ти привела його сюди? – Лідія завмерла біля столика.

– А куди я мала його подіти? – Ганна підсунула хлопчику сік. – Це теж його стосується.

Хлопчик малював машинку. Такими самими очима, як у Вадима.

Лідія сіла навпроти й поклала на стіл пом'ятий листок.

– Це він написав перед смертю?

– Так.

– "Пробач. У мене є син". – Лідія всміхнулася так, що офіціантка озирнулася. – Дуже зручно. Спочатку зрадити, потім померти.

Ганна стиснула губи.

– Не роби вигляд, що він зрадив тільки тебе. Мій син теж ріс по годинах.

– Твій син? – Лідія глянула на хлопчика. – Мій чоловік.

– Твій чоловік хотів дитину.

– І тому трахався з одруженим статусом у паспорті?

– А ти хоч раз спитала, чого він хоче, крім "ми справимось"?

Лідія різко відкинулась на спинку.

– Тобто винна я?

– Я сказала не це.

– Ні, саме це ти й сказала.

Хлопчик підняв очі.

– Мамо, а ми скоро?

– Малюй, Павлик, – тихо сказала Ганна.

Лідія нахилилася ближче.

– Ти знала, що він одружений.

– Знала.

– І все одно полізла.

– А він? Його ти теж назвеш "полізли"?

– Не прикривайся ним. Без тебе цього б не було.

Ганна коротко засміялась.

– Зручно. Жінка завжди винна більше, правда?

– Не грай у святу. Ти народила від чужого чоловіка.

– А ти зараз дивишся на дитину так, ніби він вкрав у тебе життя.

Лідія стиснула край столу.

– Він вкрав.

– Ні. У тебе його вкрав твій чоловік. А мій син просто народився.

Повисла тиша.

Офіціантка поставила воду.

– Вам ще щось?

– Так, – не відводячи очей від Ганни, сказала Лідія. – Правду. Якщо тут її подають.

Офіціантка швидко пішла.

Ганна дістала таблетки, але рука затремтіла.

– Він приходив до нас щосереди. І майже кожної суботи.

Лідія зблідла.

– По суботах він був "на дачі".

– Значить, брехав красиво.

– Замовкни.

– Тобі болить не те, що він мав сина. Тобі болить, що він був щасливий не тільки з тобою.

Лідія вдарила долонею по столу.

– Не смій.

Павлик здригнувся.

– Мамо…

Ганна поклала руку йому на плече.

– Все добре.

– Не бреши йому хоч ти, – прошипіла Лідія. – Одного брехуна він уже мав.

– А ти зараз за що мстишся? За зраду чи за те, що він вибрав не твою порожнечу?

Лідія завмерла.

– Повтори.

– Він хотів бути батьком. Це звучить жахливо, але люди не зобов'язані помирати бездітними тільки тому, що їхній шлюб виглядає порядним.

Лідія підвелась так різко, що стілець скрипнув.

– Ти вирішила, що маєш право народити мені доказ, що я "неповноцінна"?

– Я народила собі дитину. Не тобі назло.

– Від мого чоловіка.

– Від чоловіка, який сам прийшов.

За сусіднім столиком перестали говорити.

Лідія нахилилась до Ганни:

– І скільки ти з нього тягнула?

– Ти серйозно?

– Квартиру зняв? Гроші давав? Іграшки купував? Щосереди, щосуботи? Гарний графік. Майже друга сім'я.

– Він давав на сина. Це називається відповідальність.

– Ні, це називається подвійне життя.

– А твоє "я б усе пробачила, аби тільки він був живий" – це не подвійний стандарт? Живого ти б пробачила, а мертвому мстишся через дитину?

Лідія перевела погляд на Павлика.

Хлопчик тихо спитав:

– Ви теж знали мого тата?

Лідія довго мовчала.

– Я була його дружиною.

Павлик кліпнув.

– То чого він до нас приходив?

За сусіднім столиком хтось ніяково відкашлявся.

Ганна заплющила очі.

– Павлик…

– Ні, нехай відповість, – сказала Лідія. – Мені теж цікаво, що ти йому розповіла.

– Я сказала, що тато нас любить.

– Усіх потроху? Зручно.

Ганна зблідла ще сильніше.

– Мені не треба твого дозволу, щоб мій син знав, що батько його не кинув.

– Не кинув? Він сховав його на горищі між старими речами.

Ганна раптом схопилася за стіл. Склянка впала, вода розлилася.

– Мамо! – закричав Павлик.

Люди обернулися. Офіціантка підбігла.

– Їй зле?

– Викличте швидку, – сказав хтось.

Лідія вже тримала Ганну за плечі.

– Що з тобою?

– Не зараз… – видихнула Ганна.

У лікарні Лідія сиділа в коридорі, а Павлик спав у неї на колінах.

Лікар вийшов, зняв окуляри.

– Ви родичка?

– Ні.

– У неї онкологія. Пізня стадія. Місяці. Може, менше.

Лідія глянула на хлопчика.

– Хто в нього є?

– Це краще питати в матері.

У палаті Ганна лежала бліда, без злості.

– Ти прийшла добити?

– Хто в нього є?

– Нікого.

– Родичі?

– Дитбудинок. Одна тітка була колись. Може, вже й немає.

Лідія мовчала.

– Не треба цього погляду, – сказала Ганна. – Мені не потрібна твоя жалість.

– Це не жалість.

– А що?

– Я не хочу, щоб він потрапив у систему.

Ганна гірко всміхнулась.

– Ясно. Хочеш врятувати сина чоловіка. Красиво звучить.

– А ти хочеш, щоб він опинився там?

– Я хочу, щоб він був зі мною.

– Ти помираєш.

– Дякую, що нагадала.

– Я можу взяти його до себе.

Ганна повільно повернула голову.

– Що?

– Оформимо опіку.

– Ти ненавидиш мене.

– Тебе – так. Його – ні.

– А якщо завтра ти подивишся на нього і побачиш тільки зраду?

– Я вже бачу.

– То навіщо тобі це?

Лідія подивилась у вікно.

– Бо чужі діти не винні. Навіть коли народжені від чужої підлості.

Ганна засміялась і тут же скривилась від болю.

– Ти хочеш не врятувати його. Ти хочеш забрати те, що лишилося від Вадима.

– А ти хочеш утримати мене провиною?

– Я хочу, щоб мій син не жив із жінкою, яка при кожному погляді згадуватиме, що його батько брехав.

– Краще інтернат?

– Краще чесна ненависть, ніж фальшива святість.

Лідія підійшла ближче.

– Я хоча б не приведу в його життя чергового "дядю", поки пояснюватиму, що це "просто друг".

Ганна різко сіла.

– Вийди.

– Болить? Мені теж болить.

– Вийди!

Двері прочинилися. У коридорі стояла медсестра і одразу відвела очі.

Лідія опанувала голос.

– Підписуй опіку. Або чекай, поки держава вирішить за тебе.

– Не смій тиснути на мене моєю смертю.

– А ти не прикривай свою гордість його майбутнім.

Ганна важко дихала.

– Ти хочеш бути хорошою за мій рахунок.

– А ти хочеш залишитися єдиною мамою навіть після смерті.

Довга пауза.

– Якщо я підпишу, – тихо сказала Ганна, – він знатиме, хто я.

– Знатиме.

– І хто його батько.

– Знатиме.

– І що ти не мати, яка його народила.

– Я не збираюсь красти в мертвих їхні ролі.

Ганна подивилась їй просто в очі.

– Тоді скажи чесно. Ти береш його заради нього чи заради себе?

Лідія не відповіла.

У дверях з'явився Павлик. Він тер очі після сну.

– Мамо, я хочу додому.

Обидві жінки повернулися до нього.

І Лідія сказала першою:

– Ходімо.

Valera

Популярне