Моменту, коли я нарешті заберу свою маму до себе в місто, я чекала багато років.
У селі тяжко самій жити, особливо, коли ти вже в поважному віці й всі хатні справи даються важко. Мама вже нічого не може робити сама, а я живу далеко і не маю можливості так часто її навідувати, як хотілось би.
Вона кожну осінь, на свій День народження, обіцяє, що взимку до мене переїде. А взимку каже, що ще час не настав і вона не готова. І так все продовжується по колу десь років 5.
І ось нарешті, вже пройшло пів року як мама живе у мене. Для неї це було важке рішення, але що поробиш – іншого варіанту немає. Валіза її була геть малою. Лише два халати, декілька рушників і найголовніше, аж 12 різних хусток! Я не розуміла цього, але і не стала придавати великого значення цим хусткам. Можливо, мамі буде так комфортно і вона бере найцінніше для себе.
Чесно, я не думала, а може відвикла вже, що з мамою так важко жити. Я відчула себе багатодітною мамою, бо сама мала двоє дівчат і мама ще. Постійно треба щось пояснювати, вчити, розповідати.
Мама хворіє на діабет і треба було постійно нагадувати не їсти зайвий раз цукерки чи шоколадку, що водою з крана треба користуватися за потреби і вдосталь, а не економити і набирати воду у відро.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Бувають такі моменти, коли мені вкрай важко впоратися з емоціями і я хочу побути на самоті. У такому випадку, я вдягаюся і йду собі гуляти, дихати свіжим повітрям, вмикаю собі музику і морально відпочиваю. Одного такого вечора у навушниках заграла пісня Кузьми Скрябіна «Мам». І всередині ніби все перевернулося.
Одразу згадала перше вересня, як мама за руку відводила мене до школи, а рано вранці заплітала коси і чіпляла бантики, аби я була найкрасивішою. І тепло так щемко пройшло по всьому тілу.
Я прийшла додому і зрозуміла, що тепер вже точно ніколи не залишу маму одну. У моменти дитинства, коли мені було важко, вона так само підтримувала і вірила в мене.
Ми довго розмовляли.
– Мамо, а пам’ятаєш моє перше вересня? Наші сукні, бантики… – тихенько запитала я.
– Пам’ятаю, доню, – відповіла мама, але скоріш за все вона вже забула. От така старість..
– Я люблю тебе, мамо. Вибач, що я стала доросла. Дякую тобі за життя! – з невимовною щирістю я промовила ці слова.
Зізнаюся, з мамою жити стало не легше. Все ті ж турботи.
Ми часто сваримося, мама кричить, що я погано за неї доглядаю, не приділяю їй уваги.
Але моє ставлення до всього вже зовсім інше. Немає з ким поділитися своїми переживаннями, емоціями. Можливо, не одна я в такій ситуації? А можливо, одна я не чую слів вдячності від мами?
Напишіть нам у коментарях у Facebook!
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
25 фотографій, які обдурять ваші очі
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
Свого часу, ти кинула мене, як непотрібне кошеня. Згадала лише тоді, коли я стала дорослою
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
