Її питають: «Де ти проводиш відпустку? Чому не їдеш на море? Там пісок, мушлі і медузи!»
А вона знизує плечима і їде в село, обіймає свою рідну неньку, їсть з куща черешню, п’є смачний чай з самовара. Ледь прокинувшись, звернувши в вузол довге руде волосся, в просторому платті без рукавів, босоніж відлітає на річку, з розгону падає в прохолодну воду, посміхається наляканим качкам, слухає, як мальки м’яко тикають носами в ноги.
Після сніданку, у великих чоботях, ходить в ліс по гриби і суницю. Гриби вони смажать з картоплею, з суниці варять варення. А чай готують такий, що п’ють потім по дві-три чашки: з листом смородини, черешні, малини, зі шматочками яблук, з лимоном, з м’ятою або мелісою.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Приходить сусідка, старенька тітка Ліза, приносить козячий сир в подяку за книги, які вона бере читати з маминої бібліотеки. Старенькій вже за 80, всім на подив читає запоєм, особливо полюбила Агату Крісті. Знімає свої крихітні тапочки біля порога, милостиво застигає біля книжкової шафи, вибирає відразу 2-3 книги, складає в чисту ганчір’яну сумочку.
П’є чай з цукром, поправляє білу просту хустинку, розповідає про приблудного цуценя, який забрів на бджолину пасіку, де господарюють її дід (чоловік) з онуком Михайликом.
«Звик, мабуть, на своїй МНС всіх рятувати, ось і пригрів бездомного. І як він з ним буде? Адже цілодобово на роботі», – переживає тітка Ліза за онука, який працює рятувальником.
А ввечері, коли спека спадає, вони з мамою поливають кабачки, огірки, солодку молоду моркву, один одного і сміються. Ну як діти …
Вночі вона прокидається. Крізь відчинене вікно чути спів солов’я, стрекотіння цикад, тупіт їжачків, шурхіт трави. Легкий вітерець ворушить тюлеву фіранку …
В один із днів, навантажений трилітровою банкою меду, заходить онук Михайлик. Він два метри зросту, широкоплечий, а в кишені сорочки, пригрівшись, солодко спить пухкеньке щеня. Мама вибирає для гостя найбільший кухоль, наливає запашний чай, пропонує теплі пиріжки з черешнею. З відкритої банки пахне сонцем, медом і волошками. За любов до книг Агати Крісті Михайло кличе свою бабусю «міс Марпл», хвалить пиріжки і чай, обіцяє оновити їх старенький продірявлений ґанок.
Він стругає дошки, випилює потрібний розмір з такою вправністю, що дивитися на нього одне задоволення.
А потім вони довго, до самих зірок, сидять на новому ґанку і тихенько розмовляють про все на світі. На її колінах спить щеня. Ніч пахне травою, свіжою дошкою, яблуками і м’ятою, а собака молоком і дитинством.
У них попереду ще два тижні відпустки, щоденних щасливих зустрічей, довгих вечірніх посиденьок, ніжних слів, теплих обіймів і солодких поцілунків. А через два тижні мама з бабусею Лізою будуть довго махати услід машині своїми маленькими долоньками і витирати тихі сльози фартухом …
Вона вийде на роботу, буде пригощати колег варенням з черешні і медом, вислуховувати їх скарги на те, як дорого нині стало відпочивати на морі, непомітно для всіх розглядати покусаний собакою ремінець на босоніжках і мріяти про те, як увечері, після роботи, вони з Михайлом поїдуть до книгарні і куплять багато-багато книг Агати Крісті. В подарунок. Найближчим і найдорожчим.
Де ви проводите відпустку: на курортах чи у затишних рідних селах?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
