Маленькі брат з сестрою стояли перед входом у храм.
– Мені холодно і я їсти хочу, – почав скаржитися Іванко.
– Годі соплі пускати, – відказала Варя. – Тітка Марія казала, що в церкві Боженька живе. Йдемо туди і Він нам допоможе.
– А хто це такий? – щиро запитав хлопчик.
– Це Творець всього, що ти бачиш навколо. Бог створив нашу Землю. Принаймні так тітка Марія розповідала.
Варя зі всіх сил потягнула на себе важкі дерев’яні двері. Першим всередину проковзнув шестирічний хлопчик, а за ним і сама дівчинка.
Всередині було тьмяно. Навколо пахло ладаном. У кількох місцях горіли свічки. Атмосфера була спокійною й тривожною водночас.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Варю, а чому вони так на мене дивляться? – перелякався Іван.
– Це така особливість ікон. Не бійся. Тільки поводяться тихо. Можемо на лавці присісти, – вказала сестра на місце біля входу.
Раптом дитячі розмови перервали чиїсь кроки. Звідки не візьмися вийшла старенька жінка, невеликого зросту.
– Діти, що ви тут робите? Сому ви одні? Де ваші батьки? – лагідно запитала вона.
– Ми зайшли, щоб трішки зігрітися, – відказала чесно Варя.
– Але це місце для молитви, тому оберіть ікону, яка вам найбільше подобається і попросіть про найзаповітніше. Проявіть смирення і Бог почує вас, – сказала незнайома жінка.
– А це Боженька? – запитав Іван, втупившись в ікону перед ним.
– Ні. Бога немає на іконах. Це Ісус Христос, його син.
– Попроси здоров’я і швидкого одужання для мами, – пошепки підказала Варя братові.
Іван дивився то на ікону перед собою, то на сестру. Вона прикрила очі і почала щось тихо говорити. Хлопчик хотів ще щось запитати, але вирішив зачекати.
“Я хочу, щоб мама була здоровою і повернулася до нас додому. А ще хочу, щоб тітка Марія привезла нам їсти. Обіцяю, що не буду більше бешкетувати і битися з хлопцями…” – подумки промовляв Іван, заглядаючи в очі Господнього сина, чиє ім’я він благополучно забув.
– Людмило, як тут справи? – запитав якийсь чоловік в довгому вбранні позаду. Він звертався до жінки, яка пензликом змітала залишки воску з підсвічника. Раптом погляд сивого чоловіка впав на дітей. У хлопчика спиною пробіг холодок.
– Все гаразд, Отче, – відповіла жінка. – Ось діти зайшли, щоб погрітися.
Іван розвернувся. Він почув, що дивний чоловік направився у їхню сторону. Хлопець був готовий до того, що зараз їх з сестрою проженуть геть. Наступної миті Ваня здригнувся від руки, яка доторкнулася до його плеча.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Не лякайся, – одразу заспокоїв чоловік. – Що у вас трапилося? – приязно запитав він.
Проте хлопець не знав, що відповісти. У нього в голові були думки лише про те, чому та невідома жінка назвала цього чоловіка Отцем. Хіба він може бути їй батьком? Адже вні набагато молодший за неї…
– Наша мама зараз в лікарні, – відказала Варя. – Нас не пускають до неї, тому ми прийшли сюди загрітися. Ми ненадовго.
– А хто на вас чекає вдома? – допитувався отець Сергій.
– Тітка Марія, але вона кілька днів тому поїхала провідати свою доньку. Казала, що скоро повернеться… – невпевнено сказала Варя.
– Людмило, розігрій їжу, яка залишилася в трапезній і завари дітям чаю, – сказав чоловік. – Ви так швидше зігрієтеся, – кинув він братові з сестрою.
Жінка завела їх в обідній зал. Вона накрила на стіл, а сама сіла навпроти. Варя помалу пила чай, а Іван першим ділом вхопив зі столу цукерку. Людмила кілька хвилин спостерігала за дітьми, а потім кудись вийшла. Повернулася жінка з двома яблуками в руках.
– Зробити вам ще чаю? – поцікавилася вона, коли побачила порожні чашки.
– Ні, дякую, – чесно сказав Іван, який від задухи розстібнув куртку.
Тарілки на столі були порожнію. Лише на одній з них лежало декілька цукерок.
– Солодощі можете взяти з собою, – запропонувала Людмила. – Вдома з’їсте з чаєм. А ще тут пакунок з продуктами, який отець Сергій звелів зібрати. Ви ж вмієте варити макарони?
– Так… – тихо сказала Варя.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Чудово. Тут ще є буханка хліба, фрукти, консерви, – розповідала далі жінка.
– Щиро вам дякуємо, – сказала дівчинка, прямуючи до виходу з трапезної.
– Скажіть, а чому ви називаєте того чоловіка батьком? – наважився запитати Іван. – Ви ж старша за нього.
– Усі так звертаються до священника, щоб продемонструвати повагу до його сану, – відказала Людмила, хоча для хлопчика це пояснення все одно залишилося незрозумілим. – А що з вашою мамою? – поцікавилася жінка.
– У неї щось з животом трапилося і швидка забрала її в лікарню, – серйозно відказав Іван.
– Де ваш дім? Далеко звідси? – беземоційно продовжувала стара.
– Не дуже. Всього дві зупинки звідси, – сказав хлопчик.
– Гаразд, тоді я вас відпроваджу.
Людмила пішла з дітьми до дверей, а на виході перехрестила їх і промовила: “З Богом”.
Брат з сестрою попрямували додому. після гарячого чаю їм більше не було холодно.
Ввечері до них повернулася тітка Марія, якій діти розповіли про все, що з ними трапилося напередодні. В Івана до жінки було ще безліч запитань.
– Я вже втомилася, тому пропоную лягати спати. Завтра продовжимо нашу розмову, – сказала тітка. – Ви будете самі ночувати чи хочете піти до мене? – запропонувала сусідка.
Іван з Варею відмовилися. Їм хотілося побути вдвох і погомоніти про своє перед сном.
Молодий священник голосно й поважно дав Відпуст, виразно промовляючи останні слова. Далі він взяв велике розп’яття і підійшов до краю амвона. Парафіяни вишикувалися в чергу, щоб поцілувати хрест.
– З Богом, Анна, З Богом, Степан, З Богом… – звертався Отець до кожного парафіянина.
Так тривало доти, доки усі люди не покинули храм. Запанувала тиша.
– Добра служба, – відказав старий священник. – Як Наталя? – запитав він у молодого.
– Незабаром народить. Хочу подякувати вам, отче Сергію. Сьогодні я згадав, коли ми вперше зустрілися. Я спеціально просив єпархію направити мене саме сюди, – задумався отець Іван. – Мабуть, в дитинстві я цього не розумів, але ще тоді вирішив, що хочу залишитися в цьому храмі.
– Такою була Божа воля, – усміхнувся отець Сергій.
Отець Іван поспішив додому, де на нього чекала вагітна дружина Наталя. Він йшов вулицею і думав про те, що в житті все трапляється не просто так…
Чи сподобалася вам ця історія?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
