Моя власна дочка давно вже виганяла мене з дому. Після смерті чоловіка, я залишилася жити з нею, її двома синами і її чоловіком Олександром.
Я все робила по дому: прала, готувала, прибирала, допомагала робити уроки Семену і Антону. Але Олену це не влаштовувало, вона постійно дорікала шматком хліба, вічно була всім незадоволена, як би я не намагалася догодити. На мої боязкі слова про те, що квартира, в якій ми живемо, все-таки належить мені, а не їй, у відповідь був шквал криків, сліз і істерик.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Бачите, їй тісно зі мною в двокімнатній квартирі. Ми з чоловіком завжди виховували Олену в любові, турботі, завжди віддавали найкраще їй, я була впевнена, що ми виростили гідну людину, але як же я помилялася. Олена щиро не розуміла, чому я не хочу йти, адже не на вулицю виганяла, а за її словами «це прекрасний будинок для людей похилого віку, де є належний догляд, розваги та лікування». Синів вона теж налаштувала так, що вони почали грубіянити мені, і не поважати. В один з прекрасних днів, мій терпець урвався, і я почала мовчки збирати речі. Я не могла більше терпіти ці нескінченні приниження і образи. Олена була щаслива, вперше за весь цей час, я побачила її усміхненою і задоволеною. На подив, я не відчувала нічого: ні злості, ні образи, була тільки порожнеча і дивний спокій.
Коли я приїхала на своє нове місце проживання, моєю сусідкою виявилася мила бабуся Галина. Її син обманом переписав на себе її квартиру, обіцяючи натомість купити їй просторий будинок, але цього не сталося. Її просто викинули на вулицю, як непотрібну стару іграшку. Залишившись без даху над головою, вона переселилася в будинок для людей похилого віку. Вона цілими днями лежала на ліжку, дивлячись в стелю. Вчинок сина вибив її з колії, і вона довго не могла прийти в себе, їй не хотілося абсолютно нічого, вона часто плакала. Мені було її дуже шкода, виявилося, що я не одна така, з ким діти вчинили підло і бридко.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Мені захотілося допомогти цій незнайомій людині, захотілося її витягнути з цього апатичного стану. Трохи обжившись, я почувала себе не так вже й погано. Почали з бабусею Галиною виходити гуляти у двір, де був чудовий парк із затишною алеєю. Там познайомилися з місцевим двірником Борисом Борисовичем. Він дуже смішно жартував, завжди усміхався, і знав багато цікавих історій. З ним я забула про всі проблеми і неприємні спогади, якось було легко. Він почав заходити до нас, приносив яблука з власної дачі, а ми пригощали його пирогом з чаєм, пирогами з капустою. Від персоналу я дізналася, що Борис Борисович, в минулому був військовий, майже все життя віддав службі батьківщині, на створення сім’ї не вистачало часу, ось на старості років і залишився один. Навколо всі почали жартувати, що ми пара, що Борис Борисович відчуває до мене певні почуття. У відповідь я жартувала, не сприймала це все серйозно. Я думала, що ніяка любов мене вже не торкнеться, що це все для молодих людей.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Наближався Новий рік, Борис Борисович, мене і Галину запросив до себе в село відсвяткувати свято. Ми погодилися, він був дуже радий. За нами він приїхав на помаранчевому жигулі. Виявилося, що він живе в дуже красивому, великому будинку, який побудував сам. Всередині було дуже чисто, затишно і красиво. Було по-домашньому тепло. Ми накрили на стіл, наготували салати, і в домашній обстановці зустріли свято.
Вперше за довгий час, я відчула себе вдома. На ранок ми почали збиратися назад в будинок для людей похилого віку. Борис Борисович поводився якось дивно: було відчуття, що він хоче щось сказати. Коли Галина вийшла на вулицю, Борис Борисович підійшов до мене і почав говорити, що дуже прив’язався до мене, що не хоче мене відпускати, що він хоче бути разом. І далі він запропонував мені вийти за нього заміж. Я здивувалася, як і здивувалася Галина, яка в цей момент зайшла в кімнату. У повітрі повисла тиша і напруга.
Мовчання порушила моя подружка. Вона почала вмовляти мене погодитися, а мене і не потрібно було вмовляти, я і так була згодна. Я зловила себе на думці, що теж давно прив’язалася до Бориса Борисовича, і що хочу бути з ним. Я відповіла, що згодна, він міцно мене обняв і довго не відпускав з обіймів, а потім поцілував в щічку.
Так, на старості років я знайшла коханого чоловіка і кращу подругу. Я була щаслива, безмірно щаслива. Я думала, що життя моє закінчилося, коли переїхала в будинок для людей похилого віку, думала, що так і помру на самоті нікому не потрібною і всіма покинутою жінкою, що навколо мене будуть одні немічні люди похилого віку. Хто б міг подумати, що нещастя допомогло знайти таке величезне щастя і нову сім’ю. Я знову відчула себе потрібною, знову з’явилося бажання жити, творити і любити. Життя триває.
Вам сподобалася ця добра історія?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
